Без національної гідності з рабства не визволишся
Вірно і, як завжди, влучно охарактеризував у своїй доповіді «Це ми, Господи» на зібранні КУІНУ в липні цього року І. Драч сформовану віками підневільного життя, притаманну багатьом теперішнім українцям рису плакати та жалітися (що нас постійно грабують, гноблять нашу культуру та національну гідність) замість того, щоб рішуче боротися за свою гідність і волю.
На превеликий жаль, це гірка правда. Дійсно, саме ця риса пронизує майже всю нашу художню літературу та публіцистику. Саме викриттю злочинства, грабіжництва, геноциду нашої нації з боку деяких народів, зокрема московського, теперішнього російського, присвячуються численні статті та наукові дослідження. Тому нема сенсу ще раз зупинятися на цій гіркій правді, як і на тому, чому так сталося. Про це написані сотні томів наукових досліджень. Зупинимось краще на тому, як покласти кінець нашій національній неволі, як позбавитися своїх вічних «окупантів», стати врешті-решт вільними господарями своєї прабатьківської землі й відродити на ній власну національну Українську державу.
При цьому розглянемо тільки духовну культурницьку сторону вирішення цієї проблеми, роль котрої в національному визволенні українського народу іноді, на мою думку, дещо принижується, як окремими авторами публікацій, так і значною частиною громадян України. Сьогодні в українському суспільстві більшу розповсюдженість має так звана «ковбасна ідеологія», тобто матеріальна, економічна сторона державного утвердження. Буде, мовляв, хліб та ковбаса — буде й держава. Можливо й так, але чия держава буде? Вирішальне значення має наявність національно консолідованого корінного народу. Без національно консолідованого, згуртованого й спрямованого на будівництво власної держави корінного українського народу незалежна Українська держава в Україні принципово неможлива. В основі відродження національної гідності повинен лежати принцип рівності, адекватності, паритетності дій між українським і російським народами та їх державами.
Головними заходами з виконання цього доленосного завдання повинні стати: 1. Переведення державних установ, просвіти, науки та виробництва на єдину державну українську мову, при дозволі національним меншинам користуватися своєю рідною мовою на побутовому рівні та розвивати свою національну культуру. Тобто зробити так, як це має місце в Росії сьогодні. 2. Всі загальноукраїнські засоби масової інформації: радіо, телебачення, видавництва газет, журналів і будь-якої літератури перевести виключно на українську мову, при дозволі розповсюдження інформації на мовах нацменшин тільки на регіональному, місцевому рівні за рахунок місцевих бюджетів. 3. Керівництву України заборонити в межах Української держави діяльність приходів Православної Церкви Московського Патріархату. Парафіянам бойкотувати діяльність цих приходів і домагатися передачі всіх споруд і обладнання їх Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Тобто зробити те ж, що має місце в Росії. 4. За антиукраїнські, антидержавні дії притягати до суду й жорстоко карати як окремих громадян, так і партії та громадські об'єднання. 5. В учбових закладах усіх рівнів запровадити обов'язкову дисципліну українознавства, вивчення історії походження українського народу, російсько- українських стосунків у минулому й сьогоденні та стосунків з іншими сусідами. На радіо та телебаченні запровадити щоденні передачі «Сторінки історії України».
Тобто український народ в Україні повинен зайняти таке положення, яке займає російський народ у Росії, німецький — у Німеччині, французький у Франції, польський у Польщі, єврейський в Ізраїлі тощо. Це буде справедливо. Адже тоді росіяни нарешті зрозуміють, що чим краще вони будуть ставитися до українців, тим краще українці будуть ставитися до них. Окрім всього, українцям потрібно врешті-решт усвідомити, що вони господарі української землі, а представники інших народів — це переселенці, гості принаймні, й поводитися з ними потрібно адекватно їх поведінці. Тобто добропорядних, шанобливих до української нації та культури поважати, а вороже налаштованих до української нації, навпаки, карати.
Одним словом, за свою національну самобутність, за волю й самостійність, за майбутнє своєї нації, за повагу до себе потрібно рішуче боротися, а не плакатися тільки на ті кривди, що нам завдають знахабнілі різноманітні зайди, та надіятися, що наші окупанти, гнобителі стануть добрішими, справедливішими й добровільно дадуть нам і волю, і державну незалежність. Потрібно берегти, захищати свою національну гідність, адже без цього святого почуття марно розраховувати на свою власну національну державність. Без почуття національної гідності та патріотизму народ може розраховувати тільки на вічне рабство.
Тож не думаю, дорогі мої українці, що ми бажаємо такої долі нашим дітям, внукам і правнукам, нашій древній нації. А тому час підніматися з колін.
Тоді Україна обов'язково стане дійсно незалежною, могутньою державою з високим добробутом усіх своїх громадян, які поважають і захищають українську націю, свою національну гідність.
Слава Україні!
