Катайтеся, поки катають!

Кажуть, у тому віці, коли вже немає сил подавати погані приклади, люди починають давати добрі поради. Із задоволенням зауважую наближення цього віку мудрості. Обачливо обходячи ці немов оскаженілі натовпи випускників, із задоволенням відзначаю, що ми так не поводилися. У часи нашої юності, у нашому улюбленому 1913 році, ми багато сил віддавали навчанню. Вчилися, вчилися, вчилися. Потім працювали, працювали, працювали. Потім із глибоким задоволенням ішли на пенсію і відпочивали, відпочивали, відпочивали. І фотоапарат так само старанно схоплював миті нашого глибокого внутрішнього задоволення (почуття, нині, на жаль, майже забуте) — радісні натхненні обличчя сталеварів біля печі, ткаль біля станків, трудящих на демонстрації. Так що все в нас було, було, було...

От тільки верхи на однокласникові Красною площею проїхатися не довелося. А тепер (навіть якби мені, припустимо, й захотілося) вже ніхто й не повезе. Все завзяття в глибоке внутрішнє задоволення пішло. Однак нині, спираючись на свій багатий і повчальний життєвий досвід, можу дати пораду молоді. Одну, але дуже цінну.

А саме: поки катають, треба кататися. Санчата возити — нікуди від тебе не подінеться...