А чогось-таки й додалося...

Шановна редакціє!

У «Дні» часто друкуються листи із виявом усенародної любові до Президента. В це і я хочу внести свою дещицю, щоправда, під псевдонімом, бо в нашій галицькій провінції перебуваю трохи на видноті і не хотів би ускладнювати й так непросте життя ще й «вовчим білетом».

В адміністрації Президента України, очевидно, небезпідставно запідозрили, що народ ще не знає про переваги п'яти років президентства Леоніда Кучми, і надіслали пояснення про це в області. Тепер усі посполиті нарешті довідаються, чого треба обирати Даниловича ще на п'ять років.

Проте я переконаний, що постать нашого Президента більш багатогранна, ніж навіть це талановито описано в бюрократичній цидулі. Саме життя це підказує... Оце днями їхав до столиці. Попутник, громадянин Росії, але колишній корінний галичанин, який мчав у східному напрямку кудись, де дідько на добраніч каже, після келишка оковитої почав журитися:

— Вам ще пощастило із президентом! Ваш, принаймні, тверезим на людях з'являється... А наш Борис, знаєте...

Звичайно, ми добре начувані про подвиги Бориса Миколайовича. На дублінському летовищі та в інших місцях... А в мені, знаєте, від тону розмови начебто й прокинулась національна гордість за свого Президента, навіть незважаючи на те, що Україна під його управлінням рухається, неначе авто з не зовсім тверезим водієм.

Однак, протверезившись після милого спілкування із земляком, я собі подумав: якщо в Україні від першого президентства Л. Кучми чогось і додалося, то це передусім рослинності на його голові (хоча, як свідчить практика, від виснажливої праці на добро українського народу вона мала б, навпаки, зовсім зникнути), то чого нам сподіватися від другого?