Мала батьківщина великого імітатора

Ні, не стільки ота настирлива зацікавленість колег виводить з себе Людмилу Іванівну, скільки їх наївність. Хоча й розуміє вона, звідки все це береться. Наслухавшись і начитавшись про те, як глухе донедавна Чайкине перетворилось за останні роки в найвідоміше село в Україні, люди мають усі підстави для висновку, що тут не живуть, а раюють.

А що може розповісти їм Людмила Стуканова? Хіба що про реконструйовану школу зі спортивним залом, яка за красою не має собі рівних в усьому Новгород-Сіверському районі. Про монументальні споруди готелю, Будинку культури. Або про центр села з просторим асфальтованим майданом, широкими доріжками, клумбами, ажурними ліхтарями. Відчувається, що працював тут талановитий архітектор.

Хай і не в усіх ще, але в багатьох будинках є й водогін, і природний газ. Навіть віддалені від центру вулиці заасфальтовано. На околиці села височіють корпуси промислового об'єкту міжколгоспного значення — м'ясо-молочного комплексу. Ближче до центру зводяться два великих двоповерхових будинки. Призначення їх поки що остаточно не визначено. Одні вважають, що це буде гуртожиток для переробного комплексу. Інші ж запевняють, що тут виділятимуть квартири для колгоспників.

В яку ж копійку обійшлося платникам податків таке перетворення «президентського» села? Запитання не з простих і досить-таки небезпечне. Відповідати на нього бажаючих не знаходиться. Можливо, через це в засобах масової інформації називаються різні цифри. Річ у тім, що офіційним замовником всіх тих новобудов виступає місцеве КСП ім. Шевченка. А фінансує їх міжколгоспний відділ капітального будівництва. І тут сходяться на сумі, яка перевищує 20 мільйонів гривень. Хоча й це — ще не все. Проведення водогонів, спорудження ставка і ще дещо фінансувалось іншими каналами.

Тільки вся ця монументальність є лише фасадом села Чайкине. А що за ним? Теж небезпечна зона, яка називається життям. Ось про нього якраз і боїться розповідати своїм колегам, та й не тільки їм, Людмила Стуканова.

Тут вимальовується така картина. З одного боку білокам'яних готелю та Будинку культури розкинувся широкий майдан міського типу. А з іншого — впритул прилягають посмуговані межами присадибні ділянки. Через них ледве помітною стежиною щодня ходить на роботу і повертається додому Людмила Стуканова. І щоразу здається їй, ніби впряглись оті монументальні споруди в людські городи і ніяк не можуть витягти їх із віковічних злиднів.

Зразу ж за городами подвір'я голови сільради. А по сусідству оселя багатодітної сім'ї Полюшків. І батько Сергій Васильович, і мати Тамара Володимирівна ще молоді і напрочуд привітні люди. Обоє працюють у колгоспі. Щоправда, мати зараз у декретній відпустці з п'ятою дитиною на руках. А батько ходить по різних роботах.

Щоб краще уявити сьогоднішнє життя цієї родини, варто повернутися в недалеке минуле. Як правило, відкриття всіх новобудов у Чайкиному не обходилось без гучних урочистостей. Так було й на шкільному новосіллі. Щоправда, цього разу Леонід Данилович не зміг приїхати на свою малу батьківщину. Зате наїхало чимало високочиновного люду із столиці, області, не кажучи вже про район. І тільки розпочали урочистий мітинг, як сталось несподіване. Дітки, вишикувані заздалегідь у довгі шереги, почали раптом одне за одним падати на землю. Вже пізніше з'ясувалася причина — слабкість організму, анемія.

Невдовзі потому відвідав своїх земляків і Президент. Мабуть, знав про той конфузний випадок при відкритті школи, тому й вирішив провідати діток. Завітавши в один із класів, запитав у школярів, чи всі снідали сьогодні з хлібом. Підвелось кілька учнів і заявили, що вдома у них хліба нема. Серед них була й Оля Полюшко, про родину якої вже згадувалось.

Зрозуміло, що президентському гніву не було меж. Як, мовляв, можна було допустити, щоб при таких асигнуваннях селу голодували діти? Звичайно ж, тут же знайшлося зразу багато охочих шефствувати над такими родинами.

Відтоді минуло два роки. Як же живеться сьогодні «підшефним» сім'ям? Батько Олі Полюшко відповідає на це наочністю. Він дістає із шафи зачерствілого, порепаного на краях млинця і кладе на стіл. Три дні тому чотири таких млинці привезла із сусіднього села його мати. Залишився один, якого поділять на чотирьох дітей-школярів для вечері та сніданку. Хліба вже нема два тижні. Нема за що купити.

Живуть у борг. Останню зарплатню батько отримав від колгоспу рік тому. Матері не виплачено декретні. Найбільш стабільним «прибутком» є кошти, котрі виділяє на дітей держава. Це близько 130 гривень на квартал. Але щоб їх отримати, треба їхати до райцентру й обходити кабінети чиновників з простягнутою рукою. І якщо змилостивляться, перерахують ці копійки на колгосп — за місцем роботи батьків. А голова колгоспу Петро Кедун ще подумає, чи віддати всі зразу, чи вистачить на перший раз і пари червінців.

Зате сімейних боргів не злічити. Лише за газ і електроенергію треба заплатити 240 гривень. А скільки завинили вже добрим людям, які діляться останнім, щоб лишень врятувати дітей від голодної смерті. Одна надія на гектар землі, що перебуває в сімейному обробітку. За вирощену картоплю виміняли торік і цукру, і борошна, і дещо з одягу для дітей.

Село газифікується. Завезли в колгосп і газові плити, і опалювальні котли, знову ж таки оплачені не за рахунок місцевого бюджету, встановили їх і в деяких будинках колгоспників. Але ж подейкують люди, що частина цього обладнання осіла в квартирах районних чиновників. Називають навіть конкретні прізвища. Зате багатодітна сім'я Полюшків змушена була продати корову, щоб викупити плиту і котел.

Почувши раз, ніколи вже не забудеш гарячих слів передчасно змарнілої матері. «Хочу тільки одного — якомога скоріше постаріти». Який сенс вкладає вона в цей крик серця? Пенсіонери, хоча і з затримкою на 2-3 місяці, та все ж отримують якісь копійки. А робочій людині хоч пропадай.

А кого вони цікавлять сьогодні, оті багатодітні матері й прості селяни? Навіть у «президентському» селі? Таке їхнє життя — не тільки економічна криза, а ще й зведення людини до ролі мізерного гвинтика в державному механізмі, якого можна просто викинути й замести в куток.

Щоправда, батько Сергій Васильович дивиться на таке життя іншими очима. Ідеалом для нього залишається сильний благодійник. І віру свою теж обгрунтовує конкретними аргументами. Ось приїхав, мовляв, в село Президент, хотів почути добре слово від вдячних земляків, а ми до нього із своїми бідами, болями. А кому до серця така невдячність. Отож і не затримався в нас, поїхав у Костобобрів, де закiнчував десятирiчку. І дивись, там уже й машинно-технологічну станцію відкрили. А вона могла б бути і в Чайкиному, якби ми привітніше зустріли Леоніда Даниловича.

Ідеали так легко не відмирають. Нас довго привчали надіятись не на себе, розраховувати не на власні сили, розум і волю, а на дивовижну всесильність чергового заступника, благодійника. Через те і не може Сергій Васильович вірити в якусь теорію, навіть найкращу. Він здатний вірити тільки практиці. А що говорить йому особистий життєвий досвід? Що з «сильною рукою» хай і не всі, але виживемо. А що підказує йому досвід демократії, аграрних реформ? Нічого. І він не може зрозуміти простої істини, що в суспільстві, і навіть в окремо взятому колективі, де намітився розвал системи, неминуче формується і система розвалу. Хіба не це спостерігається сьогодні і в КСП ім. Шевченка, в якому працює Сергій Васильович? Врожайність із року в рік падає, продуктивність худоби знижується. І ніяких перспектив. По суті, господарство давно в банкрутах, звідки не витягне його ніяка «сильна рука».

І ще раз повернемося до сільських монументів, подивимося на них не з яскравих фасадів, а з тіньового боку. Ось готель, у якому ніхто не живе. Поруч красивий фельдшерсько-акушерський пункт з квартирою для медпрацівника на другому поверсі. В ній теж ніхто не живе, хоча фельдшериця, молода дівчина, сирота Людмила Ковальова три роки бідкається на приватних квартирах на околиці села. Коли приїздить в село Президент, не вміщається в готелі весь його почт і доводиться займати фельдшерське помешкання.

Можна зазирнути і в Будинок культури, де розмістились і сільрада, і правління КСП, і відділення зв'язку. Щоправда, Людмила Стуканова не запросить вас присісти, бо всі стільці в її кабінеті в «аварійному» стані. Навпроти — пекарня, яка випікає такий хліб, що його ніхто не купує й тому навіть це доводиться завозити з райцентру. М'ясо-молочний комплекс працює в півсили, бо нема чого переробляти. В школі не вистачає вчителів, а ті, що працюють, збираються під час учнівських екзаменів страйкувати через велику заборгованість у виплаті зарплатні.

Усі ці монументи в Чайкиному пов'язують з перспективою села. Це прекрасно — жити з перспективою. Ось тільки не зовсім зрозуміла логіка, яка закладається в неї. Якою ж вона буде ота перспектива, якщо помруть від голоду діти? На кого вона розрахована?

Сьогодні нам погано живеться через те, що тяжіє в нашій свідомості викривлена психологія: «вони» довели державу до такого стану, то хай «вони» її й витягують. Так, державу може довести до «ручки» влада, але підняти її на ноги зможе тільки народ, коли зрозуміє, що він сам стояв на колінах.