Фостерна родина по-українськи,

Оля Щербак із селища Жуляни залишилася одна при живих та здорових матері й батькові. Її мати продала свій будинок і оселилася в коханця, дочку ж здала до інтернату. Олі в інтернаті не подобалося, і вона весь час намагалася повернутися до матері. Тій же було не до дочки — треба було влаштовувати особисте життя. І щоб дівчинка більше не тікала з інтернату, вона підмовила свого брата «провчити» її як слід, щоб надалі вона була слухняною. Дядько на славу «повиховував» свою дев’ятирічну племінниця. Після цього випадку Олю забрали до себе в родину подружжя Єпішевих, що купили будинок у Олиної матері. Ось вже п’ятий рік дівчинка живе в сім’ї, ходить у нормальну школу, забезпечена всім необхідним, а головне — оточена теплом і увагою.

Цей випадок — типовий приклад фостерної сім’ї. «Фостеридж» — слово англійське і означає «виховання чужої дитини». Відповідно родина, що бере дитину під свою опіку, — приймаюча сім’я. Нічого нового для нас у цьому немає: в Україні люди здавна брали дітей на виховання.

— Однак зараз доводиться переймати досвід, вчитися в англійців, — говорить психолог соціальної служби для молоді Києва Галина Бевзь, — у них це все поставлене державою на високий рівень, і люди, що беруть дітей на виховання, отримують пристойні гроші для їх утримання.

Головною перевагою фостерної родини, на думку Галини Михайлівни, є те, що у кровних батьків залишається шанс повернутися до своєї дитини, забрати її назад. Інші ж існуючі форми опіки над дітьми в більшості випадків передбачають позбавлення батьківських прав.

— Від інтернатів нам поки що нікуди не подітися, однак треба намагатися зробити так, щоб у них дитина відчувала себе як у великій і дружній родині, — говорить Галина Михайлівна. — Для цього держава повинна взяти курс на розукрупнення інтернатів, створення всіх умов для розвитку системи сімейних дитячих будинків.

Галина Бевзь брала участь у розробці «знизу» проекту програми ЮНІСЕФ «Трансформація державної системи опіки над дітьми в Україні». Разом з нею над цією програмою працювали такі ж практики зі всієї України — всього 24 особи. Микола Горєлкін — «тато» великого сімейного дитячого будинку в Сімферополі, Ніна Чернявська — господиня такого будинку, але в Шостці, Ганна Орлова — працівник соціальної служби для молоді Березовського району Одеської області, а Тетяна Ускова, заступник директора одеського дитячого будинку.

— По-перше, ми вважаємо, що держава повинна зрівняти всіх дітей, як це зроблено в Ізраїлі, і всім без винятку, незалежно від того, є в дитини батьки чи ні — виплачувати допомогу, необхідний прожитковий мінімум, — вважає Ніна Чернявська.

По-друге, треба терміново вживати заходів для розукрупнення існуючих дитячих будинків та інтернатів, розрахованих на 400—500 дітей — цих напівв’язниць, напівказарм. І альтернативою інтернатній системі мають стати родинні дитячі будинки.

І нарешті найважливіше: держава повинна відмовитися від старих догм, від казармено-колективістського підходу до виховання підростаючого покоління й повернутися обличчям до сім’ї. Адже нормальна людина, гармонійно розвинена особистість може вийти тільки з повноцінної, здорової родини!

КОМЕНТАР

Людмила Волинець, керівник Центру дослідження дитинства Українського інституту соціальних досліджень:

— Сьогодні в Україні 90 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. З них 11 тисяч перебувають в інтернатах і дитячих будинках, в тому числі 620 — в дитячих будинках сімейного типу. Інші знаходяться під опікою близьких родичів. У березні минулого року Український інститут соціальних досліджень отримав від ЮНІСЕФ (дитячий фонд ООН) грант на розробку програми «Трансформація існуючої в державі системи опіки над дітьми».

Нашу програму спрямовано на деінституалізацію дітей-сиріт, тобто на виведення їх із традиційної державної системи опіки.

У світі найкращою формою опіки є усиновлення, далі йде опіка близьких родичів; на третьому місці — сім’я, котра прийняла дитину; і на останньому — інтернати, як гірша, вимушена форма опіки. Хоча в Європі інтернат — це як максимум 15—20 осіб, що проживають під одним дахом. Як бачимо, такої ланки, як «приймаюча сім’я», у нас досі не існувало зовсім, принаймні, в офіційно існуючій системі опіки.

Щоправда, з 1989 року з’явилися дитячі будинки сімейного типу: це коли подружжя бере на виховання до десяти інтернатських дітей і виховує їх до 18 років при всебічній підтримці держави. Однак нині такі дитбудинки тримаються з останніх сил — за рахунок стійкості й ентузіазму батьків-вихователів.

Ми вважаємо, що проблему сирітства в нас у країні можна вирішити лише за допомогою введення інституту приймаючої сім’ї. На це не треба витрачати багато коштів: не треба будувати особливих приміщень, вирішувати якісь глобальні організаційні завдання. Проте, одне принципове питання вирішити все ж треба, і воно здається нам архіважливим. А саме, якщо сьогодні держава визнає, що дитина є соціальною сиротою — за нею повинні «ходити» гроші, які виділяються на її утримання, наприклад, в інтернаті. І не важливо, куди дитина врешті-решт піде: в інтернат, родинний дитячий будинок або в опікунську родину — її гроші повинні переміщатися за нею.

Наша головна мета — переконати державу в необхідності і доцільності шляху, що пропонується нами. Нині експеримент розпочався в Запорізькій області, де вже створено 12 приймаючих сімей. Канада 1996 року саме таким чином закрила свій останній інтернат. І зараз там всі діти, що осиротіли проживають в приймаючих сім’ях.