Віртуальне балансування – коли настане кінець?
Президент США Білл Клінтон прислав Леонідові Кучмі листа. Про значні успіхи України, про стратегічне партнерство, про увагу США до України, словом, про все й ні про що. У листі, щоправда, прочитується головне — Вашингтон стурбований тим, що російська Рада Федерації не ратифікувала українсько-російський договір про дружбу, співробітництво та партнерство. Очевидно, Вашингтон дещо натисне й на Москву, як це було вже не раз — наприклад, коли понад два роки президенти ніяк не могли підписати вже парафований текст договору.
Така вона, політична гра, й така вона — українська політика балансу. До якоїсь міри вона спрацьовувала — Київ то проголошував Росію «головним стратегічним партнером», то відзначав виняткове партнерство зі Сполученими Штатами, час од часу отримуючи якісь політичні дивіденди. Але нині, як видається, більше є втрат, ніж здобутків: Україна так і не наблизилася до Європи, США запровадили режим щорічного контролю української поведінки — вони дуже не задоволені й проблемами своїх компаній в Україні, і відсутністю реальних реформ, і, мабуть, звичними сподіваннями на допомогу. Росія надзвичайно роздратована постійними «і нашим, і вашим» — і заграванням із Москвою, і спробами проводити якусь самостійну політику з претензіями на регіональне лідерство. Та ще й за умови елементарної несплати «газових» (і, мабуть, інших) боргів.
Враження таке, що Україна перебуває в якомусь віртуальному просторі. Безліч слів на підтримку мертвонародженої Співдружності незалежних держав, разом із підтримкою українською владою виконавчого секретаря СНД Березовського, на якого в Москві сьогодні йде мало не полювання, відсутність будь-якої реакції Президента на заяви спікера парламенту з приводу швидкого приєднання держави до російсько-білоруського союзу поєднуються з енергійними спробами пробитися до Європи. Повна невизначеність в політиці щодо Росії — від «навіки разом» до абсолютно протилежних настроїв у виступах одного й того ж самого Президента поруч із заявами, що не все вимірюється засобами традиційної політики, повна невизначеність із питанням базування Чорноморського флоту, навіть після підписання доленосних угод, — це будь-кому набридне.
На сьогодні Україна не стала впливовою навіть для найближчих сусідів із багатьох причин — є питання й традиційної психології, є й власна вина. Однак коли створюється якась нова система, хотілося б хоча б як платникові податків, з яких фінансується зовнішня політика, якоїсь визначеності. Адже світ навколо є не віртуальною реальністю.
