Iнтегруймося, бо ми того варті
Коли Рада Європи, одна з тих небагатьох європейських організацій, куди Україні вдалося вступити, прилюдно її ганьбить, як школяра-двієчника, дуже легко зробити вигляд, що ви ображені. Й замість того, щоб тверезо подумати, чим, власне, насправді викликана така реакція (не те щоб зовсім несправедлива, але...), легше стати в позу та почати розмірковувати про «свій власний шлях». Цей шлях пропонує дуже багато хто в Росії. Його сповідує сусід-президент Лукашенко. Його підтримують вірні послідовники невмирущих ідей Леніна в Україні. Серед його реалізаторів — два колишні керівники колгоспів, що, можливо, й симптоматично. Взагалі, роль колишніх колгоспників у зовнішній політиці держави ще чекає на свого дослідника, але вона видається значущою.
Бо ж просто так не заявиш на весь світ, що в Білорусі, президент якої нещодавно прославився фразою: «Не встиг взятися за яйця, як пропало масло», збережене все найкраще з того, що було, й цей досвід потрібно вивчати якнайкраще — аж до повного приєднання до російсько-білоруського союзу, за що Верховна Рада проголосує зовсім скоро. Що з того, що Білорусь не може нікому продати свої трактори, бо ліпше купити дорожче, та бодай на щось придатне, і з тієї ж причини Білорусь не купує в Україні ні цукру, ні олії, що з того, що успіхи Лукашенка в самоізоляції від світу загальновідомі, що, нарешті, пересічний білорус навіть за особистого обльоту Лукашенком колгоспних ланів живе не краще за середнього українця — треба, й усе тут.
Не пройшовши радянсько-колгоспної школи, не навчишся у вічі відмовлятися від власних слів, сказаних у телекамеру, — мовляв, усе було не так.
Що з того, що пересічним російським політиком — депутатом Думи чи Ради Федерації вже можна дітей на ніч лякати завдяки його високій політичній та іншій культурі та нездатності зрозуміти, що світ дещо змінився за останні десять років. Сьогодні Європа вимагає мати не лише краватку, а й людське обличчя. Вічно вчорашні там не проходять.
Слов’янська інтеграція, православна інтеграція, економічна інтеграція в колишньому Союзі — та скільки ж можна? Ніхто ж не забороняє забезпечити російському, нігерійському, панамському інвесторові гідні умови, за яких він платитиме податки та вироблятиме продукцію, яку купуватимуть і Лукашенко, і Туркменбаші, і вожді бушменів, і педантичний німець чи швед. Ніхто не забороняє взяти приклад з Польщі, яка просто без плачів про втрачені зв’язки переорієнтувала свою торгівлю зі Сходу на Захід — і не програла.
Тож інтегруймося — з економічною, політичною, духовною неспроможністю, технологічною відсталістю та мріями вічно вчорашніх про часи, «коли нас поважали, бо боялися», з талонами на масло та планами керувати світом.
Бо ми того, виходить, варті.
