Чи не занадто затягнулася українська доба межичасся?

Відвертий конфлікт вимагає осмислення інтересів усіх учасників конфлікту й пошуку шляхів його подолання, тобто він вимагає тієї чи іншої концепції ситуації. Якраз цього у нас і немає, не дивлячись на грандіозну науково-дослідну структуру суспільства. Наші можновладці з усіма їхніми повноваженнями так і не зуміли сформувати те основне, з чого повинна починатися будь-яка державна й недержавна політична діяльність: соціальну мету й ту систему перешкод, які стоять на шляху реалізації цієї мети.

Автори монографії «Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів» М.Михальченко та З.Самчук (Дрогобич, «Відродження», 1998) прагнуть привернути увагу політиків до цього основного питання.

Вони цілком слушно наполягають на тому, що наш соціум має надособистісну природу і життя його відповідає системним правилам гри, які формувалися за принципами політичного тиску протягом цілого тисячоліття. Річ не тільки в більшовиках і не лише в тих шалених 70 соціалістичних роках! Автори заглядають глибше — в наслідки візантінізму, в наслідки перекодування української психіки, яке відбулося тисячу років тому назад і яке створило невротичний соціум. «Національне тіло заклякло в незручній позі, провокуючи остаточний параліч українського організму» (с.226). Ірраціональний історичний фатум спровокував функціонування тих чинників, які століття за століттям розчиняли національну ідентичність українського народу, який і досі живе за програмою спотвореної піраміди, аналогом якої і є конструкція сучасного українського державного управлінського апарату.

Щоправда, автори монографії теж інколи хибують стереотипами і шаблонами думки. Так, після такого глибокого історико-психологічного аналізу вони знову переходять на спільну «кляту мову» пошуку ближчого й сучаснішого ворога і пропонують «замість піраміди «соціалістичних» («комуністичних») політичних цінностей «держава — суспільство — колектив — особа» вибудувати нову демократичну піраміду «особа — колектив — держава — суспільство».

Отже, знову піраміда. Але хто опиниться на її вершині? Особистість? Але яка? Чи не та сама, яка належить до нинішньої правлячої еліти з її збанкрутілими правилами гри?

Тож, мабуть, значно більше уваги слід було приділити цим правилам. Розібратись, які з них треба змінити, а які — відкинути геть!