Традиція прикрашати фасади будинків декоративними елементами з металу бере свій початок із часів Київської Русі. І хоч техніка кування й лиття в древні часи залишала бажати кращого, металеві огорожі досить широко застосовувалися для захисту найвразливіших місць житла — вікон і дверей.

Огорожі, в міру вдосконалення техніки обробки металу, поступово набувають все складнішої й химернішої форми. І згодом, коли майстерність кування й лиття металу досягла більшої досконалості, стають справжніми творами мистецтва.

Про використання металевих прикрас у київській архітектурі писав ще в своїх мемуарах сирійський мандрівник Павло Алеппський, котрий відвідав Київ у середині XVII сторіччя.

У 40-х роках XIX сторіччя в місті почалося велике будівництво будівель громадського значення, насамперед університету Святого Володимира (тепер імені Тараса Шевченка). Із Петербурга до Києва приїхав академік архітектури Беретті з помічником Спарро. Унаслідок їхньої великої й творчої праці місто до середини XIX сторіччя збагатилося чималою кількістю великих архітектурних споруд, значну роль у композиції яких відігравали елементи з металу.

Пізніше традиції Беретті продовжив його син Олександр.

Особливим розділом київського архітектурно-художнього металу є грати балконів. І тут не останню роль зіграла робота Беретті. У балконних гратах власного будинку, що по вулиці Володимирській, 35, архітектор дав тонко продуману композицію з ритмічно повторюваними елементами. Надалі це вирішення орнаментики грат часто служило зразком для наслідування. Не менш химерно робилися й чавунні кронштейни, що підтримували балкони.

Часом найвищого розквіту металевого декору був кінець XIX — початок XX сторіч. У цей час місто забудовувалося особливо інтенсивно. Будівництво прибуткових будинків, промислових будівель, ділових контор, магазинів, готелів і особняків ставили перед архітекторами й художниками завдання пошуку відповідних засобів художньої виразності. Металу відводилася роль декору й композиційного акценту фасаду. Крім того, своєрідним поштовхом до ширшого застосування художнього кування й чавунного лиття стало збільшення виробництва металу та його здешевлення.

Відомі київські архітектори В. Городецький, П. Альошин, А. Кобелєв, В. Шретер, В. Ніколаєв у своїх роботах не просто використовували художній метал, а домагалися максимального виявлення його декоративних якостей і перетворення на засіб художньо-образної виразності архітектурних споруд.

У місті існували спеціалізовані майстерні з роботи із металом, спроможні виконувати найскладніші роботи. Про те, як виконувалися ці роботи, можна дізнатися з архівних документів.

За дорученням міського управління архітектором розроблявся детальний ескіз. Після чого на торги або змагання на отримання замовлення запрошувалися майстри. Перевага віддавалася фахівцеві, котрий вносив грошовий внесок до 1% від загальної вартості робіт. Через 7 діб після підписання угоди майстер-виконавець повинен був показати авторитетній комісії виконаний у натуральну величину фрагмент. Якщо претензій не було, робота тривала. Згідно з договором, виконана робота приймалася комісією й виконавцеві виплачувався гонорар. Якщо якість роботи була низькою, замовлення передавалося іншому майстру, а гроші, внесені першим виконавцем, йшли до скарбниці міста.

Такий підхід гарантував якість. Про що свідчить довговічність художнього металу, що пережив останнє, таке непросте для архітектурної спадщини сторіччя.

№223 20.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»