Людмила ГУРЧЕНКО:«У мене більше немає жодних вад, а тільки вік»...

Цією несподіваною фразою Людмила Марківна почала нашу розмову. Вона не робить секрету з того, скільки ж їй років насправді. Відкрийте енциклопедію і пересвідчіться, що круглу дату відзначила три роки тому. 12 листопада у примадонни звичайний день народження. Життя їй підкидало найрізноманітніші випробування: довгі роки простою, травми. Кілька років тому актриса взагалі була на волосок від смерті. Але й тут Л. Гурченко показала характер і викараскалася. Днями здійснилася її заповітна мрія: відбулася прем'єра мюзиклу «Бюро щастя», де вона зіграла головну роль.

— Людмило Марківно, поздоровляю з вдалою прем'єрою. Як народилася ідея створити мюзикл за оповіданням Агати Крісті «Випадок із жінкою середніх років» і підібралася блискуча команда?

— До цієї роботи, можна сказати без перебільшення, я йшла все життя. А почалося з того, що на день народження мені подарували десять томів Агати Крісті. В одному з них знайшла оповідання «Випадок із жінкою середніх років». Хоч я розумію, що мій середній вік давно пройшов. Але краще пізно, ніж ніколи. Сценарій написано Олександром Бородянським, знайомим глядачам за фільмом «Ми із джазу». А музику спочатку запропонувала написати Раймонду Паулсу, але маестро готується до президентських виборів у Латвії. Тому в результаті домовилися з композитором Віктором Лебедєвим. Він — автор пісень до фільмів «Небесні ластівки» і «Гардемарини, вперед!» Поставив мюзикл режисер Андрій Житінкін. Особливим успіхом вважаю своїх партнерів: Миколу Фоменка, Олександра Михайлова, Олену Свиридову й Гедімінаса Таранду. Від репетицій з останнім у мене навіть синці з'явилися. А найголовніше — справжній живий оркестр (50 чоловік) і жодних фонограм.

Фінансова криза в Росії боляче вдарила й по нашій команді. Вистава недешева. Поки що зіграли лише один раз у московському Великому концертному залі Палацу науки. Планували об'їздити з цим спектаклем усю СНД, але... До подібних посмішок долі мені не звикати. Я вірю, що знайдуться спонсори, й ми обов'язково приїдемо з мюзиклом в Україну.

Так, ударів у житті радянської Марлен Дітріх справді забагато. Її тріумф 1956 року після ролі Лєни Крилової із картини «Карнавальна ніч» Е. Рязанова. Почався період фантастичної популярності. Здавалося, що усмішкам, рукостисканням і поцілункам ніколи не буде кінця. Можна сказати, однієї миті Гурченко прокинулася знаменитою. «Пачки листів з усього Радянського Союзу, облога шанувальниками гуртожитку. З'явилася маса родичів — і в Харкові, і по всій країні, про існування яких навіть не підозрювала», — згадує Людмила Марківна той час.

Півтора року суперслави, яку важко уявити будь-якій нинішній зірці екрана. Після виходу фільму «Дівчина з гітарою» (приємна музична комедія без витівок) починається цькування. В ту пору студентам зніматися забороняли, як покарання — позбавляли стипендії. Доводилося крутитися, їздила з концертами, співала свою знамениту пісеньку «Пять минут». У популярній газеті з'являється розгромний фейлетон — і пішло-поїхало. Страшне пам'ятається довго. «Минуле, як би не віддалялося, живе всередині», — скаже про той час Л. Гурченко.

За подальші роки вона отримає дві-три ролі в кіно. Все було на тому шляху: розчарування, відчай, кидання в крайності, зникла весела «витівниця-масовичка». Людмила Марківна ледве зводила кінці з кінцями. Дійшло до того, що вмінням шити заробляла собі на хліб. Спробувала свої сили в театрі. Але чи то ролі в «Сучаснику» пропонували не ті, чи то рана не загоїлася... Сіра смуга розтягнулася майже на 20 років. Ось тут загартувався характер у цієї тендітної з осиною талією жінки. Інфаркт, а потім смерть батька...

Біда ніколи не приходить одна. Її кохані чоловіки не допомогли у важку хвилину. Кожен розрив — новий серцевий біль. Із позицій сьогоднішнього дня вона про це каже усміхаючись: «У мене було одне велике кохання... Ось тільки об'єкти мінялися».

Випробування тимчасовим забуттям вона витримала. Л. Гурченко відмовлялася від того, що було їй легко, що вміла. Відкрила власний закон успіху: «Для того, щоб виграти, треба все програти». Всі свої світосприйняття стала вкладати в ролі. З'явилася нова загартована, мудра, дуже гідна Примадонна екрана й сцени.

Вольова Ганна Георгіївна в «Старих стінах», неповторна Коріна в «Небесних ластівках», ексцентрична мадам Бокарден у «Солом'яному капелюшку», мудра Ніка в «Двадцять днів без війни», англійська леді зі спектаклю «Недосяжна». Етапними у творчій долі були роботи у фільмах: «Сибіріада», «П'ять вечорів», «Кохана жінка механіка Гаврилова», «Прохіндіада», «Кохання й голуби», «Вокзал на двох» і, звичайно ж, телевізійний «Бенефіс», де вона не просто шикарна актриса, а й естрадна дива.

— Ви ніколи не жалкували, що естрада для вас залишилася на другому плані?

— Життя вже відбулося. Його не можна перекроїти на власний розсуд. Музика завжди була в моєму житті. І до пісні підходила як до невеликої історії. Я родом з військового часу. Мені ближчі пісні тих років. Свої перші виступи почала ще в дитсадку. Щоб не померти з голоду, співала перед німцями. Їхня частина знаходилася за огорожею нашого будинку. Перший гонорар отримала за виконання «Расцветали яблони и груши...». Це була заповнена до країв каструлька жирного квасоляного супу. Без моїх «заробітків» ми б пропали, померли з голоду.

Ви знаєте, моя найулюбленіша пісня з кінофільму «Дім, в якому я живу». З нього починався цикл пісень військової пори. Кілька років тому побувала на Бродвеї. Подивилася кілька мюзиклів. Особливо сподобався «I'm Mrs. Beheaven». Він побудований на шлягерах 30-50 років. Акторам підспівував увесь зал. Сиділа й плакала. Адже раніше грала крихти, а я відчуваю, що сама можу не гірше за них виступати. Чомусь пригадалася подія давніх років. До СРСР приїжджала Марлен Дітріх на гастролі. У першому відділенні виступав В. Трошин, а у другому... спочатку вийшов диригент Берт Бахрах. Зазвучала увертюра з «Blue Angel», на затемненій сцені у промені прожектора з'явилася вона. У виблискуючому платті, обсипаному діамантами, й сценою стелиться триметровий шлейф із білих песців. Вийшла богиня. Співала трохи, пісень 10, але так проникливо! Ось про таку естраду я завжди мріяла: карнавал, прекрасне шоу.

— І раптом абсолютно незвичайні аранжування старих пісень. Репівський дует з Ем. Сі. Павловим...

— У 70-ті жінка в пісні була войовничою, навіть агресивною: «Ты такой холодный», «А я в любовь, как в море, бросаюсь». Вслухайтеся, виходить, він не хоче, а вона набивається. Тепер інша мода: «Милый, что было, то было», «Солнце мое, где тебя носит?» Якась лімітчикова жалість. А де жіноча загадковість, таємниця?

Для мене в пісні важливий і текст, і музика. Тому із задоволенням заспівала «Фотографа» для програми «Сюрприз для Аллы Пугачевой». Я ж не нафталіном притрушена бабуся. Поки носять ноги — я актриса.

По-моєму, цікавим вийшов експеримент із Павловим. Прочитайте уважно В. Маяковського — це наш реп. Чого варті його рядки-сходинки? Є у нас ще задумки. Я гадаю, для багатьох вони стануть несподіванками.

— Актриса, письменниця (книги спогадів «Мое взрослое детство» і «Аплодисменты» стали бестселерами), у фільмі «Моя морячка» ви виступили не тільки як виконавиця головної ролі, а й як композитор. Скоро, перелічуючи ваші регалії, додаватимемо: член Спілок письменників і композиторів?

— Що ви, що ви! (Махає руками й сміється). З письменництвом я вже покінчила. Усе, чим хотіла поділитися з читачами, виплеснула на сторінки своїх двох книг. Я писала про близьких людей, спробувала розібратися, чому саме так складалися обставини. Потрібен певний поштовх, та й час. Поки що не відчуваю потреби знову сідати за письмовий стіл.

Фільм «Моя морячка» — мила дрібничка про нереалізовану актрису. Сімейні обставини змушують її животіти в курортному місті, розважати відпочиваючих як масовик-витівник. Разом зі мною там грали Тетяна Васильєва й Михайло Державін. Зйомки доводилося кілька разів зупиняти через відсутність грошей. Усі костюми з мого гардероба. Заощаджували як могли. Там звучать кілька пісень. Одна наївна, якою головний герой Державіна стверджував свій талант:

«И когда на море качка

И бушует ураган,

Приходи ко мне, морячка,

Я любовь свою отдам».

І, так би мовити, програмна:

«С волками жить,

По-волчьи выть».

Принаймні вони вийшли аніяк не гіршими, ніж у маститих композиторів.

— Нині тільки з театром зв'язуєте свої плани. Чому відмовляєтеся від зйомок у кіно?

— Якби мені років сім тому сказали, що не зніматимуся за власним бажанням, то просто вбила б цю людину. Я дуже дорогу ціну заплатила за право називатися кіноактрисою. Назвіть хоча б одну роль, у якій ви шкодуєте, що не я граю? Те, що пропонують — тисячу разів зіграно іншими та мною. Я не кажу: «До побачення, кіно!» Може статися диво. З'явиться цікавий сценарій. Навіть у найтяжчі моменти життя я не уявляла собі іншої професії. У 48 років отримала звання народної актриси, але нічого в той момент не відчула. З трьох років, коли вирішила стати артисткою, відчувала себе невід'ємною від глядачів. Найбільша трагедія — їх засмутити. Недавно пішла з театру ім. А.Чехова. Граю в спектаклях театру Сатири й антрепризах.

— У вашому репертуарі є пісня на вірші Є.Євтушенка з такими рядками: «Понял я, что в этой жизни столько жизни, сколько раз любили в жизни мы». Чого було більше — радості чи розчарування?

— Люди, котрі присвячують себе мистецтву — фанатики. За це доводиться платити страшною ціною — власним особистим щастям. Від чоловіків я чекала захоплення: яка талановита, розумна. А їм потрібна була домашня дурепочка, котра слухає їх із роззявленим ротом. Усі, з ким зв'язувала мене доля, були чудовими людьми, але ми не були половинкою одне одного. Я ніколи не боролася за лідерство. Вважаю, що в родині жінка повинна залишатися жінкою: м'якою, доброю, терплячою. Та ба, ці якості мені не притаманні. Часто заради зйомки чи спектаклю закидала домашні справи, забувала, що вдома донька. Це ненормально. Ілюзія життя, але крутитись у буденних «радощах»: магазинах, кухні, пелюшках, — я також довго не могла. Актриса — це завжди трагедія!

— Однак тепер ви знайшли ідеального чоловіка?

— Сергій Михайлович — розумний і дуже талановитий чоловік. Він говорить правду в очі, часом жорстоко. Як справжній чоловік, міцний, гордий і честолюбний. Уперше за багато років почуваюся захищеною. Лише одного разу я побачила його безпорадним. Лежала в лікарні з рідким захворюванням, схожим на зараження крові. Лікарі сказали, що шанс вижити, один до ста. Він чергував біля мене. Декілька днів я не опритомнювала... І раптом прокинулася, прохрипіла: «Не плач, я ще поживу».

— Життя навчило вас завжди тримати удар. А чого ви ніколи не змогли б пробачити?

— Я багато чого в житті навчилася, надивилася на фальшиві усмішки, нещирі слова. Ніколи не пробачу удар у спину. Особливо від людини, яку вважала своїм другом. Боюся не облич, а масок.

— Ви — харків'янка, часто буваєте на батьківщині?

— Нашого будинку по вул. Клочковській уже давно не існує, там проходить магістраль. Я досі з першої фрази впізнаю своїх земляків за нашою говіркою: «Шо гарыте?». З харківським акцентом дуже довго боролася. Мої ВДІКівські педагоги Сергій Аполлінарійович Герасимов і Тамара Федорівна Макарова поставили ультиматум: «Не навчишся правильно говорити — вилетиш з інституту». Довелося багато попрацювати. Закладала лісові горіхи за щоки й торохтіла скоромовки. Хоча варто кілька днів побути в Харкові, й помічаю за собою «улюблений» акцент. Востаннє їздила на батьківщину в квітні.

— А який вік ви вважаєте найкращим?

— У 36 — 37 років почалася моя хвиля підйому. Ролі, робота — так чудово! Пізнувато. Проте я все-таки дуже довго була «дурепою». Травми, житейські переломи...

Пам'ятаєте в Л.Толстого князь Андрій у «Війні й мирі»: «Життя ще не закінчене в 31 рік остаточно й безповоротно». Для мене головне встигнути здійснити намічене. Потрібно поспішати, будильник часу цокає.

№218 13.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»