Звичайний вечір на майдані

Протягом кількох — таких коротких і таких довгих — днів ми жили на узбережжі Адріатичного моря, вздовж якого курсує електричка. Якщо поїхати на північ, то через 40 хвилин можна дістатися до Равенни, якщо на південь — ще швидше потрапиш у Ріміні. Для людини, яка в Італії вперше, це звучить подібно казковому: «Направо підеш — добудеш лампу Аладдіна, наліво — прекрасну сплячу царівну». І все обіцяне збувається — без омани.

Малі міста й містечка Заходу, а особливо Італії, дуже привабливі. Адже наша історія творилася переважно у столицях (своїх чи чужих), а цінуватити скарби, накопичені у невеликих містах, ми навчилися занадто пізно, власне, після того, як знищили майже все. В Італії не так. Там кожне старовинне поселення дотепер віддзеркалює той чи інший період довгої історії країни, і тому є великим музеєм просто неба. Одне із таких міст — Ріміні (120 тис. жителів), яке згадує у «Божественній комедії» великий Данте.

Там я опинилася ввечері буденного дня. Перше, що побачила на площі Трьох мучеників (комерційний центр міста), була статуя, копія з античної, римського імператора Августа, яка скромно стояла поряд із газетним кіоском на розі вулиць. Площа, як і весь історичний центр, щільно забудовувалась у часи Ренесансу храмами, палацами, замками, громадськими будинками. Гордістю міста є арка Августа. Це одна з найстаріших арок Римської імперії, що збереглись до сьогодні. Її збудовано 27 року до народження Христа на честь реставрації однієї з доріг, які пов’язували Рим із провінціями. Ці дороги пережили Римську імперію, а також всі наступні устрої — вони досі, вже понад 2000 років, «возять на собі» мандрівників. Ніякої містики тут немає, просто дороги прокладали тоді на «подушках» із кам’яних плит завтовшки 90 см. Добре збереглася й арка Августа, з її благородними пропорціями, стрункими напівколонами й декором у вигляді голів-барельєфів богів та биків. Вона створює навколо себе густий аромат минулої величі, впливаючи на глядача, подібно машині часу. Неподалік — залишки античного амфітеатру, де колись на вистави збиралися геть усі жителі провінційного містечка, включно з «плебсом».

Якщо від площі Трьох мучеників, де стоїть на караулі римський імператор, звернути на парадну вулицю завширшки три метри, то вийдеш на міст, перекинутий через річку кількома вишуканими арками. Його будівництво було закінчено 21 року, за часів імператора Тиберія. Того самого Тиберія, за правління якого в далекій римській провінції, в Єрусалимі, розіп’яли на хресті Ісуса Христа. Про це повідомляють Євангелія. Стародавній міст ремонтувався лише один раз, після того, як 580 року одну з його опорних арок зруйнували готи.

Коли на місто спустилася ніч, на іншому старовинному форумі Ріміні, на майдані Кавар відкрився ярмарок книг і прикладного мистецтва. Залитий яскравим світлом майдан перетворився на гігантську сцену, декоровану великим майстром. Мальовничі стіни середньовічної фортеці, фасади розкішного палаццо, романські аркади сеньйорії (початок ХIV ст.) слугували кулісами й задником, а в центрі «грав струменями» фонтан «Шишка пінії». На мармурових столах величної арочної колонади (колишній рибний ринок) розмістилася виставка книг; на тимчасових прилавках всіма кольорами райдуги сяяли вироби із срібла, майоліки, дерева, порцеляни — посуд, фантасмагоричні маски, дивовижної форми жбани й кубки, лицарські обладунки тощо. Навкруги вирував космополітичний натовп статистів, а посередині майдану, на високому п’єдесталі стояв пам’ятник папі Павлу V і філософськи, трохи зверхньо «дивився» на химерну нічну виставу. Нам, однак, давно вже було час поспішати додому.

Мистецькі та архітектурні багатства Ріміні, накопичені протягом багатьох століть у храмах та музеях, неможливо навіть перерахувати в невеличкій публікації. Один скарб, втім, гріх не згадати — це доброзичливість і люб’язність його жителів. Так, на запитання «Як пройти?» італійці зазвичай не обмежуються відповіддю — вони беруть тебе «під білі руки» й ведуть, аж доки не «скерують на курс». Там незручно, зайшовши у будь-яке приміщення, навіть у ліфт чи туалет, не привітатися з присутніми; там тільки якийсь поодинокий мізантроп не всміхнеться незнайомій людині за найменшої нагоди. Ще один приклад. У невеличкому кафе неподалік від майдану-ярмарки я купила чашку кави і, на моє лихо, перекинула її, сідаючи за столик. Господиня вмить підійшла, спокійно, із усмішкою, прибрала вчинене мною «неподобство», а потім принесла другу каву. І, хоч я наполягала, відмовилася взяти за неї гроші. Мені чомусь здається, що все це є результатом впливу на людей тієї краси, серед якої вони живуть із діда-прадіда. А може, навпаки? Може, краса є результатом, а не чинником?

№218 13.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»