«Усьому свій час», —

І зрештою, олімпійське гасло — «головне — не перемога, а участь».

Кореспондент «Дня» зустрівся з Зінаїдою Микитівною й попросив її відповісти на ряд запитань.

— Зінаїдо Микитівно, розкажіть, будь ласка, як ви прийшли в спорт і чому саме гімнастика привернула вашу увагу?

— Тепер важко пригадати якісь деталі свого дитинства й довоєнної юності. Та дещо — можна. Родом я з Сибіру. Росла міцним розвиненим дівчам. Дуже любила фізкультуру. Я й бігала, і стрибала, і на лижах почувалася впевнено. Тоді ж і почала займатися гімнастикою. Сорокового передвоєнного року в Іркутську проходила спартакіада Сибіру й Далекого Сходу, і я стала її чемпіонкою серед школярів. Це була моя перша спортивна перемога.

Після закінчення школи під час війни працювала на військовому радіозаводі, евакуйованому з Заходу в Новосибірськ, і продовжувала тренування в спортивному товаристві «Динамо». Увійшла до збірної команди Сибіру й у жовтні 1945 року потрапила на Всесоюзну спартакіаду профспілок у Ленінграді. Час, звісно, був дивовижний. Щойно закінчилася війна. Потрібно було відновлювати дороги, села, міста... Коротше, життя слід було налагоджувати, а ми вже їхали на спортивне свято, задоволені, щасливі. Поверталася віра в життя. А ви самі розумієте, де — віра, там і перемога.

— Чи пригадуєте ви свого першого тренера?

— Свого першого тренера я ніколи не забуду. Так склалося, що мій перший спортивний учитель виявився моїм «хрещеним» не тільки у спорті, а й у житті. Це був Петро Тимофійович Собенко. Під час війни він був евакуйований у Новосибірськ, де ми з ним і зустрілися. Усі воєнні роки я тренувалась у нього. По війні він повернувся додому в Київ. Здавалося, наші дороги розійшлися. Та ні. Після ленінградської спартакіади переді мною постало питання: де й чого навчатися? Згадала я Петра Тимофійовича. Він тоді працював у Київському інституті фізкультури. І от сьомого листопада 1945 року я вперше ступила на українську землю в місті Києві. Невдовзі я вже займалася в інституті фізкультури.

— Яким був ваш шлях у спорті, Зінаїдо Микитівно?

— Він був досить скромним і буденним. Навчання, тренування, змагання... Досить швидко я виконала норматив майстра спорту й уже 1946 року ввійшла до збірної України. У складі збірної я пробула шість років. Тренувалась і виступала з чудовими подругами олімпійськими чемпіонками Марією Гороховською (нині вона живе в Ізраїлі) та киянкою Ніною Бочаровою. Тренером нашої збірної була неординарна людина заслужений тренер України Олександр Семенович Мишаков. Брала участь у багатьох змаганнях. Були й місця на п’єдесталі пошани, були і спортивні нагороди. Гімн на мою честь не виконували, проте команда наша не раз посідала призові місця в чемпіонатах СРСР серед добровільних спортивних товариств.

— Що особисто вам дав великий спорт?

— Ви чудово пам’ятаєте слова П’єра Кубертена «О, Спорт! Ти — мир!». Як на мене, великий спорт — це світогляд. Це багате, насичене спілкування з твоїми однодумцями-спортсменами. Мені спорт дав можливість побувати у 27-ми країнах.

З 1960 до 1962 року я працювала у В’єтнамі в Центральному технікумі фізкультури як тренер-викладач. Не раз зустрічалася з Хо-Ши-Міном. Він вручив мені в’єтнамський орден, який тепер зберігається в київському Музеї спортивної слави.

Припинивши брати участь у змаганнях, я залишилася на гімнастичному помості в ролі тренера. На пенсію пішла 1980 року. Зараз веду групу здоров’я у спорткомплексі педагогічного університету імені Драгоманова. Коротше, спорт — це моє життя.

— Зінаїдо Микитівно, пробачте, будь ласка, за, можливо, нетактовне запитання. Чи не важко переносити самотність, особливо в солідному віці?

— Не вибачайтеся, ми дорослі люди, Так склалося, що після п’ятирічного заміжжя кохання в нашій родині не прижилося. Довелося розлучитися. У В’єтнамі я зустріла й покохала нашого льотчика. Він навчав в’єтнамських пілотів. Ми збиралися побратися після закінчення відрядження, та на нещастя дорогий мені чоловік загинув в авіакатастрофі. Заріклася не зраджувати своє кохання, що не вiдбулося. Отак і живу відтоді одна. Є родичі, але життя розкидало нас кого куди. Рятуюсь у сьогоднішній громадській роботі.

— Будь ласка, розкажіть про неї.

— Я — віце-президент асоціації ветеранів спорту міста Києва й голова Ради ветеранів федерації гімнастики України. Робота копітка, але вона допомагає мені забувати про самотність і дає надзвичайно глибоке задоволення, коли вдається зробити щось необхідне такому самому як і я, спортсмену-ветерану. Комусь потрібно допомогти відремонтувати квартиру, комусь необхідно вирішити питання розміщення в пансіонаті ветеранів праці, а хтось потребує путівки на санаторне лікування. І ось якого я дійшла висновку: «Усьому свій час». У молодості ми ставимо рекорди, подорослішавши — навчаємо молодих штурмувати нові спортивні висоти, а в похилому віці ми ділимося життєвим досвідом і радіємо, коли навколо ростуть наші учні, котрі прийняли в нас естафету життя. Чого кращого може побажати собі людина?

№214 07.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»