Коли пролунає наша відповідь американській Барбі?
Першу в Україні виставку «Іграшки нашого дитинства» відкрито в Києві
Одного разу в зал першої в Україні постійно діючої виставки «Іграшки нашого дитинства» забігла жвава дівчинка і, ще нічого не роздивившись, зупинилася біля вражаюче витонченої ляльки: «Мамо, дивись, яка вона красива!» Вперше побачивши «українську Барбі» на затвердженні худради років із десять тому, всі присутні так само ахнули: чоловіки відразу ж у неї «закохалися», а суворі дами зажадали підкоригувати недитячі груди.
Утім, у кожної іграшки тут своя біографія, і з таких маленьких потішних історій виткана вся ця унікальна виставка, подарунок киянам і гостям столиці від її організатора, упорядника та колекціонера Ольги Тюріної.
— Для прикладу, вічно юним фарфоровим крихіткам, представленим у музейному куточку, вже понад сто років. Належали вони княгині Ользі Олександрівні Шаховській. Цікаво, що такими іграшками дітям дозволяли гратися у свята, це також було як заохочення, — розповідає директор виставки Марина Марченко. — Дізнавшись про таке, деякі відвідувачі співчувають «бідним діткам», а інші вважають, що крихкі вироби виховують доброту, ніжність і бережливість. У Німеччині законодавиці лялькової моди думають так само, тому й повертаються до нераціональної, здавалося б, технології. Адже своє глибоке значення і своє призначення має кожна іграшка. Найдревнішими і такими, котрих неможливо чимось замінити, вважаються брязкальце, м’яч, дзига і лялька. Остання «відмічалася» найбільше: з нею і сьогодні пов’язано безліч обрядів та ритуалів, ляльками прикрашають авто молодят, кладуть під подушку подружжю, «щоб дитинка була». Вона — бажаний подарунок у будь-якому віці. Лялька, що відразу подорослішала, освоїла навіть роль манекенниці. Було це в XV столітті, коли англійська принцеса забажала останні новинки паризької моди бачити «одягнутими». Для цього спеціальну ляльку, на ім’я Пандора, наряджали в Парижі й доставляли за призначенням. Під час війни між Англією і Францією чоловікам довелося домовитися про безперешкодний перетин кордону манекенами: війна війною, а мода — за розпорядком.
...Не пощастило лялькам та іншим «буржуазним штучкам» за більшовиків. Останнє підприємство іграшок було закрите за наполяганням Луначарського 1927 року. А парадокс був у тому, що його дружина зібрала чи не найбільшу колекцію іграшок у тогочасній Росії. Однак скоро схаменулися, і вже у 30-х роках їх знову почали виготовляти в артілях. З пап’є-маше робили лялькові голівки, а м’яко-набивні нутрощі — з вати або тирси. Потім, із розквітом хімічної промисловості, настав час целулоїдних пупсів. «Працювали» вони міліціонерами, пожежниками, Володями Ульяновими. Навіть у роки воєнного лихоліття іграшкова справа не вмирала. Щоправда, через те, що не було коштів і матеріалів, робили тільки голівки ляльок, решту допридумували їхні маленькі володарки. Але як любили вони їх, як цінували! Треба сказати, і до, і після війни до іграшки було дуже серйозне ставлення, видавався журнал з однойменною назвою, який об’єднував художників, психологів, педагогів, виробничників і торгових працівників.
Сьогодні, як свідчить ностальгічна виставка, наша іграшка переживає не кращі часи. З десяти спеціалізованих підприємств в Україні, по суті, не працює жодне, включаючи знамениту Київську фабрику «Перемога». Місце, яке звільнилося, зайняв китайський яскравий і помітний, але часто сумнівної якості ширвжиток, а також шикарні, дорогі, але чужі витвори зарубіжних майстрів. На виставці їх, як і в житті, більше, в деяких ляльок є навіть справжні паспорти, які підтверджують їхню винятковість. Але де ж лялька з «нашим» лицем, рідна, пізнавана? В експозиції її представлено чудовими, зробленими з гумором і душею роботами народних умільців з Андріївського узвозу, колекцією Тетяни Федорової, яка одягає свої персонажі в національні костюми за регіонами України і яка втілює в ляльках історичні образи. Решта — історія.
— Ми дуже хочемо, — пояснює Марина Ігорівна, — звернути увагу на вітчизняну іграшку, підтримати та об’єднати її творців.
...Під завісу, для поліпшення настрою, гостинна господиня виставки включила новорічну механічну ялинку. Кліпнувши очиськами, та заспівала різдвяну пісеньку, а мавпа, яка сиділа поруч, тут же відреагувала бадьоро, але невлад «Макареною». «Однак наш дует, — подумалося мені, — міг би бути значно спрацьованішим. Тільки от біда, нікому поки що заявити оптимістично: «Щас спою!»
