Oлександр ДОЛГОПОЛОВ: «У тренера набагато оголеніша душа, ніж у гравця»

— Скільки вам було років?

— Десять. Тепер мало хто починає в такому «солідному» віці. Але обставини склалися для мене вдало. Мій будинок стояв поруч із клубом «Антей», а за тих років це була одна з найкращих шкіл Радянського Союзу. Діти займалися безкоштовно, їх було дуже багато. Аби потрапити до хорошого тренера, слід було виявити себе. Тоді групи були багаточисельні (до 50 чоловік), а корт був один, і тренер не міг займатися з усіма, тож він і добирав 2-3 найкращих і приділяв їм час. І пробитися в це число було дуже нелегко. Мені спочатку довелося півроку стояти й бити м’ячем об стінку. Я намагався навчитися грати практично сам.

Потім мене помітив Дмитро Павлович Бабій, котрий помер кілька років тому, але завдяки йому антеївска школа піднялася. Він курирував мене 5-6 років, згодом я займався в Олександра Федоровича Карпенка.

— Ви були близькі до того, щоб стати першою ракеткою Союзу? Що перешкодило цьому?

— Нездоланним бар’єром для мене був Андрій Чесноков. Йому я програв у фіналі чемпіонату Союзу 1986 року, йому ж поступився в фіналі Спартакіади народів СРСР. Загалом, програвав Андрієві дуже часто, а коли обігравав, то це було не на всесоюзних чемпіонатах.

— Як довго тривала ваша кар’єра?

— Я грав до 26 років. Потім мене забрали служити в армію в Москву. Там мені не вдалося продовжувати свою кар’єру. Бо не було нормального тренувального процесу. Не було близьких людей, я почав грати гірше. Коли повернувся, пішли травми. А тоді створив сім’ю, і довелося залишити практичну гру.

— На жаль, дуже рано.

— Ну, як сказати. Загалом, ясна річ, ранувато. Але це не поодинокий випадок. Практично такі самі проблеми нині у Дмитра Полякова: травми, родина. По суті, його гра з датчанами на Кубок Девіса стала заключним акордом його кар’єри. Дмитро допомагав команді чим міг, але за великим рахунком грати він уже не міг. На фініші кар’єри, коли збірна Союзу розпалася, брав участь у сателітах, челенджерах, де не завжди вдавалося вигравати. А їздити доводилося за свій рахунок.

— Мабуть, це можна було компенсувати призовими?

— Я був не в мінусі, але вважати це серйозним заробітком також не доводилося. 300, 500, траплялося 700 доларів. Якось це затягнулось, і я зрозумів, що немає сенсу продовжувати. Згодом надійшла пропозиція від Андрія Медведєва. Я все зважив і подумав, що потрібно змінити вид діяльності. Спробували — і все в нас вийшло вдало.

— Тобто перехід від гравця до тренера пройшов безболісно?

— Так. Хоча, коли сказати щиро, було більше удачі. Я — удачлива людина. Усе склалося дуже добре. Адже я недавно закінчив виступи, міг спарингувати, а коли тренер є ще й спаринг-партнером, це дуже важливо. Це підвищує ефективність тренувального процесу. Тренер розуміє, які саме елементи повинен відпрацьовувати підопічний.

ВСІ МИ ВИЙШЛИ З... «АНТЕЯ»

— Коли ви познайомилися з Андрієм?

— Я знав його з дитинства. Він ріс на моїх очах, займаючись на «Антеї». Коли подивитися, то нині майже вся збірна України — вихідці з «Антея»: і Медведєв, і Рибалко, і Поляков, і я. Сьогодні таке важко навіть уявити. Жодним тенісистом такого рівня не поповнилася командa. Є Денис Якименко, Олександр Карпенко підростає (правда, він також з «Антея»). Школа давала тенісистів найвищого класу, там були традиції.

На жаль, важко налагодити таку роботу, як у 1992 — 1993, коли Андрій стабільно зіграв два роки практично без травм і хвороб, і це дало 1993 року високі результати. Висока стабільність — це величезна робота. 1994 року зміг утриматись у десятці.

Але згодом у Андрія знизилася вимогливість до себе. Коли немає високої мотивації, спортсмен перестає ставити перед собою високі цілі, падає мотивація тренування. І з’являється безліч прохідних турнірів, людина починає компенсувати якість підготовки кількістю змагань. Тренувальний процес проходить менш інтенсивно, технічний арсенал вужчає, людина працює менше, амбіції ж — залишаються. Людина починає психологічно вимагати від себе більшого, й отут починається провал психіки. Що це таке? Невідповідність технічного рівня й мотивації, тиск на себе, нервове виснаження, перенапруження. Психологія та спорт тісно взаємопов’язані. Коли якийсь один компонент випадає, то в людини настає нервовий спад, і витягнути його з цієї ями дуже складно.

Згодом у Андрія з’явився сильний мотив для повернення мотивації: виступ за молоду країну, йому хотілося виявити себе, допомогти Україні створити хороший імідж. І крім того, у збірній країни всі хлопці антеївці.

ПСИХОЛОГІЯ В ЖИТТІ ТАКА САМА, ЯК ПСИХОЛОГІЯ В ТЕНІСІ

— Чим є, на вашу думку, теніс? Чим він привабливий?

— Передусім — своїм драматизмом. Якщо ви бачили матч на Кубок Девіса проти датчан, то зрозумієте, про що йдеться. Схожим за драматизмом був поєдинок росіян із німцями 1995 року. Теніс — красива гра, її приємно дивитися. Тенісисти високого класу демонструють чудові комбінаційні здібності, унікальні швидкості, які зросли останнім часом. А найголовніше — це драматургія поєдинку та психологія боротьби. Особливо це виявляється в командних змаганнях на Кубок Девіса.

Досвідчені тренери бачать підгрунтя того, що відбувається на корті. Бачать, як людина ламається на корті, як іноді може піднестись духом, тобто протягом матчу вона проживає життя. Оце найцікавіше — як людина долає труднощі, як вона виходить із різних ситуацій. Думаю, тому, хто розуміє психологію життя й тенісу, справді цікаво спостерігати гру. Позаяк психологічно вона дуже захоплює й поглинає.

— Теніс з’явився в Англії, і це гра джентльменів...

— Англія досі зберігає свої традиції. Можна бачити, що років зо п’ять тому американці намагалися запровадити нововведення, зокрема музику при переходах, аби якось наблизити теніс до улюблених в Америці баскетболу, хокею тощо, але нічого в них не вийшло. Обурилася не лише тенісна публіка, а й гравці та судді не прийняли пропозицію. Теніс залишився відособленим і зберіг усі свої традиції. Авжеж, Англія впливає на теніс. Найсильніший турнір — Уїмблдон. Там вікова традиція, він — найбагатший, престижний і трансльований. Якщо пам’ятаєте, там хотіли зробити бетонне покриття, але відмовилися. Цілий рік доглядають вони траву на цих кортах, ніхто не виходить на них, аби на черговому «Уїмблдоні» найсильніші в світі могли вийти на чудову траву. Видатки на це величезні, але й віддача така, що там на тенісі не заощаджують. Я поважаю і хокей, і футбол, але теніс для мене стоїть набагато вище.

— Чому?

— Передусім це індивідуальний вид, друге — це один із найбагатших видів у світі, у деяких країнах теніс розвинений більше, ніж футбол. В Америці грають у теніс 50 млн чоловік. Для порівняння, у Німеччині — чотири ліги: бундесліга, регіонліга, оберліга, напівпрофесійні турніри, грошові. Лише всередині країни проводять 200 турнірів на рік! Аналогічна ситуація в Іспанії й Італії.

— Чи може тенісист бути нерозумною людиною?

— Це дуже важко уявити. Теніс — гра інтелектуальна, у нього грають сильні світу сього, гра знімає нервове напруження, відволікає від буденної рутини. Теніс захоплює, у цій грі на чільному місці — спілкування. Анатолій Карпов сказав: «Теніс — це шахи в русі». Гадаю, краще не скажеш. Ідіоту дуже важко пробитися. Потрібно володіти неймовірними природними якостями, щоб вони перекрили бездумність гри. Людина повинна була б володіти суперподачею, суперударами, аби грати не замислюючись.

— Як ви ставитеся до того, щоб тренер сидів на лавці?

— Безумовно, коли тренер сидітиме на лавці, гра буде набагато цікавішою. Але традиції інші. Було багато пропозицій із цього приводу. Тільки в Кубку Девіса й Кубку Федерації тренеру дозволяють сидіти на лавці.

— І це допомагає?

— Безумовно. У тренера набагато оголеніша душа, ніж у гравця. Він краще відчуває хід матчу, може передбачати, як складатиметься гра за того чи іншого збігу обставин. Тож важливо передбачити, в якому руслі суперник вестиме матч. Гравець у цьому не завжди орієнтується. Коли форма психологічна й технічна дозволяє грати «від себе», то цього цілком вистачить для перемоги й без порад зі сторони.

А коли ситуація складається 50 на 50, гравець і тренер намагаються лавірувати, обирати гнучкішу тактику. А якщо в тебе шанси менші, то гравець і тренер обирають тактику «від суперника». Виходячи зі стану суперника, слід спробувати знайти в нього слабкі місця. Що вищий технічний арсенал, то вищий і тактичний.

— Хто вам найбільше подобається з нинішніх тенісистів, крім Андрія.

— Піт Сампрас. І як людина, і як спортсмен. Погляньте, Агассі — чудовий гравець, але в нього бувають і зльоти, і падіння. Неможливо бути поганою людиною й утримуватися на вершині стільки років, як Сампрас. Погодьтеся, він має величезні гроші й величезну популярність. Тобто людина могла б уже не боротися за першість. Бути, скажімо, третім. Проте певні душевні мотиви допомагають йому триматися на цьому першому місці.

Я не вельми симпатизував чеху Івану Лендлу, позаяк він трішки злий, але він також був першим у світі. Не завжди перемагає тільки добро, у когось мотивація — гроші та марнославство, і він також підкоряє вершину. А для Сампраса це не головне. За його статтями й інтерв’ю можна визначити: головне для нього — розібратись у своїх цілях. Він грає для себе, для власного задоволення. Ця гра повністю розкриває його внутрішній світ.

Борис Беккер подобається мені ставленням до родини, тим, як він займається розвитком своєї дитини. Я розмовляв із ним і його дружиною п’ять годин, коли ми разом летіли в Австралію. Борис — дуже симпатична людина. У другій половині своєї кар’єри він змінився на краще. Хоча раніше про нього писали різне.

«УСЕ, ЩО ДІЄТЬСЯ НИНІ В КРАЇНІ, — ЦЕ МАРАЗМ»

— А чому тепер не з’являються нові «зірки»?

— Спорткомплекси дуже дорого утримувати. Лише один ПДВ підрахувати! І нікуди від цього не дінешся. Жити на самоокупності за рахунок клубів — так, але ж не такі дикі податки сплачувати. Я не політик, але все, що нині діється в країні, — це маразм. Зробіть нормальні податки — і їх сплачуватимуть. Корупція не лише на підходах до влади, а й у верхівці влади відбувається. Це — ненормально. Не розумію, про що люди думають. Що ви залишите своїм дітям? Повладарював три-чотири роки і пішов собі, залишивши за собою руїни. Увесь дрібний і середній бізнес пригнічено податками. Це жахливо. Усі діяння «верхів» можна пояснити нелюбов’ю до країни й до майбутнього покоління. Інколи кидають репліки: «От, молодь не хоче працювати: одні йдуть на базар торгувати, інші в бандити...». А скажіть на милість, що ви, керівники країни, зробили, аби молодь працювала на благо України? Нині з’явилося багато різноманітних компаній, а що зробила держава для процвітання цих підприємств?

Коли навіть спорт затисли податками, то про що може бути мова. А дітей потрібно посилати на змагання, слід купувати обладнання, одяг, реконструювати бази. Виходить, що йде політична гонка, і люди не зупиняються ні перед чим, їх більше нічого не цікавить.

Я душею вболіваю за свою країну. Побачити б у тунелі хоч примарне світло. Прийшли б керівники, котрі розібралися б передусім у собі. І взялися за податкову політику. Молоді слід надати можливість розкритися, і молодим фірмам також слід надати можливість правильно розкритися. І я переконаний: ця молодь займатиметься благодійністю, розвитком спорту, розвитком культури. Я просто переконаний, що так і буде.

Мені подобається Євген Марчук, не лише тому, що він любить теніс. Ми іноді спілкуємося. Це професіонал у всіх відношеннях. Він бореться за те, щоб зняли податки з дитячого спорту. Адже спорт буває не тільки професійний. Найголовніше, що він розвиває здоров’я. Я зичу Євгену Кириловичу успіхів у політичній кар’єрі!

Я — незалежний і не займаюся політикою. Найлегше для мене — виїхати. Позаяк дочка в мене взагалі американка. Вона народилася в Америці. Мій син завтра може виїхати — у нього «green card», як і в мене.

Та все-таки, сподіваюся, що найближчими роками прийдуть новий президент, нові люди й по-новому подивляться на свої завдання. Я не проти нинішніх керівників, але вони повинні переглянути все. Хочеться, аби українська валюта стала справжньою валютою, але для цього потрібно дотримуватись усіх європейських норм. Та, мабуть, для когось це не дуже вигідно.

— Що таке, на вашу думку, демократія?

— Демократія — це, передусім, можливість захистити будь-якого громадянина країни. Зокрема його власність. Демократія — це, безумовно, вільний виїзд у всі країни. Ну, хвала Господу, це нині в Україні справді є. Але демократія — це також нормальні податки. А цього поки що, як на мене, у країні не видно. Тут нескінченні шарахання. Навіть в уряді безперервно когось знімають, когось призначають. Абсолютно немає системи. Подивіться, як німці після війни все відбудували.

— Чи не вважаєте ви, що заборона на професію дала такі плоди?

— Так. Адже фашистам заборонили обіймати високі пости протягом 5 років. Я не дуже симпатизую німцям. Але в них не відняти того, що вони одне за одного стоять горою і вміють працювати. А в нас в Україні — «Нехай у сусіда корова здохне». І як змінити цю психологію, я не уявляю.

ПРО ДОСТОЄВСЬКОГО, ФРАНЦУЗІВ І КИЇВСЬКЕ «ДИНАМО»

— Як ви познайомилися зі своєю дружиною?

— Унікально. Вона також спортсменка, майстер спорту міжнародного класу з художньої гімнастики. Ми разом проходили медогляд у Москві. Вона з Кірова. Випадково познайомились і підтримували стосунки, часом зустрічалися. Дуже рідко, бо я дуже часто перебував у роз’їздах, навіть у Союзі був рідко. Листувалися. І 1987 року побралися. А через рік у нас народилася дитина. Тепер у мене вже двоє дітей.

— Чим займається старший?

— Старший тенісом, і дуже цим задоволений, хоча важко сказати, що з нього вийде. Йому подобається — і це головне. Він дуже зайнята людина. Перше тренування — о 7 ранку, він тренується 1,5 години до школи, не завжди йде на перші уроки, якщо вони другорядні. У мене домовленість зі школою. Прокидається о 6 ранку, організований. Молодець! Добре, що йому дідусь допомагає з контрольними. Мені здається, в нього достатній технічний арсенал. Але в тенісі потрібно мати відмінне здоров’я, терпіння, слід, нарешті, бути особистістю, аби досягти успіху.

— Ви багато подорожували. Які країни вам найбільше подобаються й чому?

— Надзвичайно подобається Франція, позаяк там завжди привітні люди, люблять і росіян, і українців, вони якось ближче до нас. Французи не забувають, що їхній міст побудував Олександр I. Це визначна пам’ятка Парижа. Подобається бувати у Швейцарії — там усі жителі дуже спокійні.

— А скільки мов ви знаєте?

— На жаль, небагaтo. Володію англійською. Мрія — вивчити французьку. Але якось «руки не доходять». Коли-небудь, сподіваюся, я дійду до цього.

— А хто ваш улюблений письменник?

— Достоєвський. Хоча б тому, що він у «Бісах» передбачив розвиток історії XX століття. Як він передбачив фашизм і комунізм! Саме тому фашисти першими спалювали твори Толстого й Достоєвського.

Завжди у вільний час читаю Ключевського. Скільки він зробив для історії. Унікальна людина.

— Ви — віруючий?

— Так. Для мене найголовніше — родина, діти. Це — основа життя. Я жив у Америці й бачив, що для них означає сім’я. Які вони влаштовують свята на Новий рік! Але в них нормальні податки, видно, куди вони йдуть. Коли гине поліцейський, то його родина отримує компенсацію, яка дозволяє безбідно існувати до кінця життя. Так, і там є порушення. Так, і там не все налагоджено. Але певна лінія простежується. А в нас? Кожна жінка мріє народити за кордоном. Та будь-який поважаючий себе забезпечений чоловік, спортсмен, актор, не дозволить дружині тут народжувати. Навіть дитячі сади — й ті розпадаються. Це все — ненормально.

Я бачив надзвичайно талановитих людей, котрі могли б тут зробити дуже багато, але в них опустилися руки, й вони поїхали собі. І серед них — майже весь інтелектуальний потенціал, особливо вчені. Чимало спортсменів укладають контракти й виїжджають.

Радію, що «Динамо» (Київ) процвітає. Зичу здоров’я всім, хто відроджує традиції футболу. Вони й бізнесмени чудові, і цей вид спорту розвивають. І Лобановський у клубі працює, і Анатолій Дем’яненко, і Олексій Михайличенко. І, мабуть, ці люди роблять для іміджу України більше, ніж деякі політики.