ДИТИНСТВО І ТРУБИ

Як багато хто з нині процвітаючих українців, він народився в Дніпропетровську, хоча принципово ні до яких кланів не належить, ні газом, ні нафтою ніколи не цікавився, тож «процвітає», ясна річ, інакше, ніж сучасні олігархи. Вільний за вдачею, як птах, Петренко школу ненавидів. Особливо не терпів математику — він з нею покінчив у четвертому класі й уже ніколи до неї не повертався. Мав багато друзів. Разом ходили вулицями, пісні співали, палили й у карти грали, за дівчатами бігали. У сусідній компанії також ходив вулицями Дніпропетровська Йосип Кобзон. І навчався Кобзон у сусідній школі. Кобзон ходив у дніпропетровський Палац піонерів і співав в оперному гуртку арію Алеко, а Петренко в естрадному гуртку грав в оркестрі. Згодом життя «навело порядок»: Петренко пішов у класичну музику, а Кобзон — в естрадну. Але це було потім. А тоді, в четвертому класі, Валерію попалася класична математична задача про басейн і дві труби. З однієї в басейн щось вливалося, з другої виливалося. Ця задача виявилася останньою в навчально-математичному процесі школяра Петренка. Відтоді він не полюбляв трубу й відмовлявся розв’язувати задачі. У цьому він не був першим — Уїнстон Черчиль також принципово терпіти не міг математику й мав із неї завжди заслужену двійку. У житті йому це не зашкодило.

МОНОЛОГ. ЯК ПЕТРЕНКО Й ГІТАРА ЗУСТРІЛИСЯ

До гітари мене привела одна нота — на дні народження сестри я слухав платівку із записом циганського романсу. Я її досі бережу. Там у програші було кілька дивних звуків — високих, чистих, кришталево-красивих. Я відразу захотів на гітарі грати. Просив маму купити гітару й велосипед. Гітару вона мені купила — просту й дешеву, а до велосипеда черга так ніколи й не дійшла. Велосипед коштував дорожче за гітару. Ну а згодом, як я не намагався зіграти так, як на платівці, жодного разу не вийшло. Виявилося, що музиканти з театру «Ромен» використовували замість перших струн — балалаєчні! Тому й звук такий дивний!

ЛЕГЕНДА ПЕРША. НЕПРАВДИВА

За старих часів працівники ЦК КПУ дуже полюбляли полювання й музику. Отож і запрошували, бувало, якого-небудь хорошого музиканта чи співака з собою на полювання. Пополюють, а тоді музику слухають і чай з коньяком п’ють. Брали номенклатурники з собою в заповідні угіддя і Дмитра Гнатюка, і Миколу Сліченка. Дійшла черга до Валерія Петренка. Він — куди подінешся — погодився. Заразом і поїсти розраховував. Приїхали вони під Житомир. Спочатку — полювання на ведмедя, потім — пікнік під гітару Петренка. Ходили члени ЦК лісом, шукали ведмедя, та не знайшли. Засмучені мисливці повернулися до мисливської хатинки. Тут уже й шашлик поспіває, стіл сосновий накрито. Махнули вони з горя рукою, налили по чарочці й кажуть Петренку: «Зіграй нам, щоб не сумувалося!». Узяв Валерій Петренко в руки гітару й заграв. Настрій у членів ЦК поліпшився. Слухають, п’ють і їдять. Раптом помітив Петренко, як з-за найближчих сосен ведмідь вийшов, притулився до дерева і також музику слухає. Злякався Валерій, що зараз мисливці ведмедя помітять і вб’ють. Вирішив їх увагу ще більше до себе прикувати. «Давайте, — каже, — я вам заспіваю!» А мисливці очі від шашликів віддерли, головами закивали.

Заспівав Петренко, та так голосно, аби ведмедя налякати. А ведмідь не боїться, він навіть до ближчого дерева підійшов і слухає гітариста. Довго ще старався Петренко ведмедя відлякнути, але не вдалося. Сподобалися звіру і музика, й пісні. Лише коли зморений Петренко гітару на землю опустив і піт із чола витер — пішов помаленьку ведмідь, і ніхто з мисливців його так і не помітив. Така ось історія.

МОНОЛОГ ПРО СТРУНИ

Інструменти — предки гітари з’явилися вже понад три тисячі років тому. Найзнаменитіша — лютня. Перемогла її гітара врешті-решт. Правда, тепер деякі музиканти для форсу, як на стародавній лютні, чіпляють на гітару дванадцять струн. Заграє хто-небудь на такій гітарі, а люди відразу: «Ох! Він на дванадцятиструнці грає!», неначе це вдвічі складніше, ніж на шестиструнці! Для акомпанементу вона ще годиться — Мулявін на ній грав. Але навіщо самому собі труднощі влаштовувати? Згодом додали десь у Європі до шестиструнки ще одну струну й народилася «гітара семиструнна». Її чомусь також «циганською» називають, але до циган вона найменшого стосунку не має. Цигани загалом узяли гітару в руки років 150 тому, а до цього вони на скрипках грали. У семиструнки багато недоліків. Хоча насправді все залежить від виконавця. У Москві є гітарист Сергій Орєхов, котрий так грає на семиструнці, що дай Бог шестиструнникам на своїх гітарах так грати! Але проблема в тому, що весь світ пише тільки для шестиструнки, тож семиструнна потихеньку вмирає. А торік помер відомий іспанський гітарист Нарсісіо Епес. Він на десятиструнній грав — просто додав до шестиструнки ще чотири. Буває, напинають на гітару й вісімнадцять струн — і це вже не гітара, а бандура виходить.

СОЛІСТ І САМОТНІСТЬ

Самотність цінують усі люди, зв’язані з «майстровим» мистецтвом. Творча робота в своїй підготовчій частині вимагає відлюдкуватості. Замкнутися і творити. Валерій Петренко замикається в себе на Русанівці, закриває навіть кватирку. Палить і грає. Кімната помалу димом наповнюється, зате ніяких сторонніх звуків не чути. Грає, поки пальці не заболять.

ЛЕГЕНДА ДРУГА. НЕПРАВДИВА

З 1978 до 1980 року плавав Валерій Петренко на теплоході «Вірменія» Середземним морем. (Саме це — правда). Грав він концерти для іноземних туристів-круїзників і для команди. Якось стояли вони ввечері на рейді в Марселі, й Петренко грав на палубі для матросів і туристів. Гарно грав. А ніч стояла тиха, штиль. Повітря свіже. Настрій у Валерія чудовий — про Батьківщину згадує й пальці самі собою грають. Неподалік горять вогники рибальських шхун. Французи салаку ловлять. Хтось із туристів помітив раптом, що шхуни дедалі ближче й ближче до теплоходу підпливають. За півгодини оточили декілька шхун теплохід і давай навколо нього сіті ставити. Виявилося, що вся риба Марсельської бухти навколо теплоходу «Вірменія» зібралася Петренка послухати. Зібралася, бідна, й у сіті попалася. Після цього портові власті хотіли ще зо два дні теплохід на рейді затримати — мабуть, розповіли їм рибалки про те, що сталося. Та нічого портовій владі не вдалося — наступного дня «Вірменія» взяла курс на Ніццу. І вже там Валерій Петренко грав тихіше, аби не вкоротити віку середземноморській салаці.

ЯК ЦИГАНИ З ПЕТРЕНКА ГІТАРИСТА РОБИЛИ

Загалом не зробили, він сам із себе гітариста зробив. Але все було так. Приїхав якось у Дніпропетровськ циганський театр «Ромен» з Миколою Сліченком. Петренку тоді шістнадцять років було. Він у театр прибіг до спектаклю, підійшов до лаштунків і дивиться жадібно, як цигани на підлозі сидять, палять і розмовляють. Хочеться йому підійти до них, заговорити. Либонь він уже також і на гітарі грає, і співає. Довго він зі своєю сором’язливістю боровся, нарешті підійшов. Сказав, що на гітарі грає. Цигани перезирнулися. Один із них сказав: «Ну, сходи, купи зо дві пляшечки червоного вина то й поговоримо!» Купив Петренко вина, приніс. Заспівав їм. Тут саме Сліченко вийшов за лаштунки й каже: «Ти диви, який хороший у парубка голосок!» Сказав і пішов не дослухавши. А цигани, котрі вино пили, дослухали й кажуть: «Валерію, ти в Москву приїжджай, а там розберемося!» — «Я за гітару і в Москву! Але в театр мене не прийняли. По-перше, сказали, я не циган. Це мені сказав директор театру, котрий такий самий циган, як я — чукча! По-друге, прийшов із вулиці. А з вулиці в театр приходять лише глядачі. Тоді один старий циган запропонував мені до нього в Підмосков’я перебратися, щоб прописку дістати, й піти в самодіяльність для початку. Спочатку я думав так і зробити, але після двох-трьох спектаклів театру «Ромен» бажання потрапити в цей театр у мене зникло. Акторами вони виявилися нікудишніми. Грали на гітарах гарно, а все інше — таке собі. Але мені досі цигани подобаються. І Сліченко, й Ерденко, і знаменита Черкасова.

МУЗИЧНА ПАУЗА. ГУЛЯЄВ

Музичні «паузи» Валерій Петренко почав виконувати ще будучи студентом Київської консерваторії. «Пауза» зазвичай була довгою, хвилин п’ятнадцять-двадцять. І грав він її в концертах між відділенням знаменитого тенора Костянтина Огнєвого й наступним відділенням навіть знаменитішого Юрія Гуляєва. «Затиснутий» так, ніби сосиска в хот-дозі, Валерій Петренко багато чого навчився в обох талановитих співаків. Виступали вони у трійці довго. З Юрієм Гуляєвим постійно до 1977 року, а вже згодом, час від часу, до самої його смерті. З Костянтином Огнєвим — поки він не пішов зі сцени на викладання.

«Я завжди добре проходив у концертах, — згадує Петренко. — Юра хотів якнайменше заспівати, тож потрібно було чимось солідним заповнювати концертний час. Наші солісти тоді працювали за принципом — «якнайбільше концертів — якнайкоротший виступ». На Заході цього не було. Пам’ятаю, приїхав у Київ у сімдесяті роки знаменитий Рафаель, вийшов на сцену і проспівав дві години — цілий концерт. Оркестр жодної самостійної п’єси не зіграв. А в нас — перше відділення співає Огнєвий. Всі аплодують, але чекають на Гуляєва. Огнєвий відкланявся, всі розігріті, жадібно дивляться на сцену, а на неї виходить якийсь гітарист! І ось у такій обстановці потрібно було змусити їх слухати мою гітару хвилин п’ятнадцять! Це вже після мене співав Гуляєв. Пам’ятаю на одному концерті відіграв я свої кілька п’єс, а зал гуде — оплески, вигуки «Біс!». Я замість того, щоб іти, ще зіграв. А вигуки тривають. Я зіграв ще одну п’єсу, знову оплески й вигуки. Ну, відчуваю, добром це не скінчиться! Відкланявся й почав задкувати до задника й лаштунків. І лише тоді помітив, що за моєю спиною Гуляєв стояв. Стояв і всміхався. Він тихенько підійшов і, мабуть, із залом переморгувався! Потім — до мікрофона й каже: «Отак молодь висувати! А вона тобі тоді співати не дає!» Я в Огнєвого і Юри Гуляєва і музиці навчився, і поведінці на сцені, виходу... Адже це також вельми важлива річ. Перші концертні кроки — це завжди мокрі руки, не потрапляєш на струни, хвилюєшся! Загалом, Гуляєв мені не лише в музиці допоміг. Ми товаришували родинами, й мою нинішню кооперативну квартиру він також допоміг отримати. Ходив замість мене до секретаря міськвиконкому, домагався, аби в кооператив записали.

МАГАДАНСЬКА ІСТОРІЯ. МОНОЛОГ

У Дніпропетровську в моєму дитинстві було модно удавати блатних. Говорили так: «Люблю блатне життя, а красти боюся!» Мені й вулична, і блатна пісні не чужі були за духом. Я либонь на вулиці виріс. У мене була тільки мати, вона постійно працювала, а мене виховувала вулиця. У п’ятнадцять років я написав пісню «Мадагаскар», яку в мене «поцупив» народ. Звісно, в хорошому розумінні, але однаково прикро. Адже її вся країна співала. А коли я спочатку давав слова та музику переписувати, то скрізь просив: «Напишіть: слова та музика Валерія Петренка!» Через два роки мені хтось каже: «Та що ти! Адже це народна пісня, ми її в шкільному хорі розучували!» Ну, Господь із ним, з «Мадагаскаром»! Прилетів я в Магадан на один день дати два концерти. Один — на телебаченні, другий — у якомусь санаторії. Оселився в готелі. Відразу за мною «рафик» приїхав. У ньому двоє хлопців-попутників. «О, ви гітарист? — запитує один. — А як же вас послухати?» Я їм запропонував разом у санаторій поїхати, але вони не могли, виходили раніше. Увечері, вже відпрацювавши концерти, повернувся до готелю, голодний, жах. Зупинився перед дверима буфету — а вони замкнені! Стою — злий, ображений. Пам’ятаю либонь, що в них там у буфеті було — і бутерброди з ікрою пам’ятаю, і курячi ноги смажені. І раптом поряд зупиняється той самий хлопчина з «рафика». Він мені: «О, товаришу Петренко! Ходімо до нашого номера! Пограєте!» Я йому кажу, що голодний. «Про що мова!» — відказує. Заходжу я в їхній номер, а там чоловік вісім за столом сидять. Молодий міліціонер зняв кашкет і горілку зі склянки п’є. По телевізору йде «Місце зустрічі змінити не можна». Я почав співати їм свої бандитські пісні, ну, й попоїв щільненько. А згодом у парубка, котрий мене туди покликав, запитую: «А де це я?» «Як де? — посміхається парубок. — Це злодійська малина!» Вночі їм не вистачило харчів, і старший викликав по телефону двох корейців. Ті принесли крабів, пригостили нас. Попросили мене ще зіграти. Я їм пояснюю, що мені рано вранці в аеропорт, а я ще речі не зібрав. Тоді старший — пахан — послав двох молодших у мій номер зібрати речі. Сказав їм «Все до голочки упакуйте й потім відвезете Валеру до літака!» Поспівав я ще трішки. На прощання він мені сказав: «Ось ти — нормальна людина! А тут недавно Розенбаум приїжджав, запросили його, так він так повівся, що я ледве втримався, аби його з шостого поверху не скинути!»

КОРОТКА ІСТОРІЯ ПРО СОБАКУ

Жив у Валерія Петренка фокстер’єр. Жив сім років і все — лежачи на дивані. А знайомі мисливці дивилися на Біма (так пса звали) й головами хитали. І стало Валерію шкода свою собаку. Роки минають, а вона не полює! Взяв він урешті-решт і віддав її своєму другові — мисливцю. Згодом почав бойові «зведення» від нього отримувати. Одного разу Бім лисицю впіймав, а вона йому зуб вибила. Іншу лисицю він просто з нори витяг. Хоча й на старість, а пополював, як порядна собака!

КОНЦЕРТ ДЛЯ КІШЕЧКИ. МОНОЛОГ

Давав я концерт у Черкаській зоні, де сидять від двох до п’ятнадцяти. Спочатку адміністрація хотіла, щоб я просто зіграв, але я запропонував зробити творчу зустріч, аби цей концерт не був звичайним «у метелику». Провели мене з собаками через кілька загороджень, і я опинився у величезному металевому бараку. Низькі стелі, стільці, тепло, світло. В’язні сидять, охорона стоїть. Нібито все готово, проте адміністрація не дає сигнал до початку. А я думаю: «Як до в’язнів звертатися? Ні товаришами, ні громадянами називати їх не хочеться». Чекаю, чекаю. Помітив, що в першому ряду в центрі одне місце порожнє. За кілька хвилин з’являється в залі немолодий зек. Повільно-повільно підходить до першого ряду, тоді — до цього місця. А на плечі в нього спокійнiсiнько кішечка лежить, кошеня ще. Щойно він сів — мені кивнули, мовляв, починай.

ЛЕГЕНДА ТРЕТЯ. НЕПРАВДИВА

Один багатий спонсор подарував якось Валерію Петренку мобільний телефон. Маленький і легкий. Поклав його Валерій у кишеню піджака й забув про нього. Так якось склалося, що ніхто його мобільного номера не знав і, відповідно, не телефонував. Минув певний час. Петренко давав концерт в Одесі. Зал Одеської філармонії був повний. Перше відділення закінчувалось, і раптом в атмосферу, наповнену музикою, вклинилася трель мобільного телефону. Глядачі відразу гнівно головами навколо закрутили, серед своїх заходилися шукати порушника концерту. А «порушник» із піджака виступаючого дзвонить. Дограв Валерій п’єсу разом з мобільним. Потім витяг його, підніс до вуха. «Ну, як там справи?» — пролунав задоволений життям голос спонсора. «Та пішов ти!» — гаркнув Петренко й дав відбій. Так, певно, й не зрозумів спонсор, чому й куди його послали.

ПІСЛЯСМАК ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Валерію Петренку 57 років. За знаком — Козеріг, а відтак його час лише тепер починається. На дачі у нього ростуть три горіхи, а в планах — давно виношена ідея Театру гітари. Уже пройшли декілька вдалих концертів цього театру в Київській філармонії. Тільки дивно, що за ці концерти не філармонія платить музиканту й організатору із зібраних за квитки грошей (а зал кожного разу був повний), а музикант мусить платити філармонії за можливість провести концерт. У нашому житті та країні все перекинуто з ніг на голову і пояснити це немає чим. Усе нібито взаємнонезрозуміло. Життя таке, бо країна така, а країна така тому, що життя... А колись будівельники БАМу перед приїздом туди Петренка поставили красиву дерев’яну хатинку для гостя. Символічний подарунок: ні забрати з собою, ні там пожити. Тепер, коли важко, Валерій згадує ту хатинку. Вона, напевно, досі стоїть у залишеній будівельниками тайзі. Стоїть у тиші й гармонії. Як цю тишу й гармонію поєднати з нормальним, не нашим життям? Цього не знає ніхто. Ні політики, ні економісти, ні екстрасенси. Залишається чекати. Можна чекати, лежачи на дивані. Можна, сидячи за столом із пляшкою горілки. Можна чекати, працюючи. Саме так чекає Петренко. Він навіть забуває за роботою — чого чекає: щоб Театр гітари відкрився та запрацював по-справжньому чи щоб із музиканта за його ж концерти не витягували останні гроші. Ми всі також чогось хорошого від життя чекаємо. Це очікування нас і об’єднує. І приємно, що воно об’єднує нас із такими, як Валерій.