«Чорнобиль: хроніка майбутнього» — нова книга про стару біду
Після неї хочеться вийти на яскраве сонячне світло, вдихнути ковток свіжого повітря, включитися у звичайний, буденний ритм життя і сказати самому собі: «Слава Богу, цього не було. Це тільки вигадка письменника».
Але це було. І є. І буде. Тому що світ, у якому живемо, нещадно розділений на дві епохи: до- і післячорнобильську. Про це книжка опальної за нинішнього режиму білоруської письменниці Світлани Алексеєвич у перекладі чудовою українською мовою в позначених народним суржиком діалогах Оксани Забужко. Книжка вже вийшла у Франції, Швеції та Німеччині, готується до друку в США. Напевно її буде перекладено ще багатьма мовами світу.
Тому що «Чорнобиль: хроніка майбутнього» — це не просто книжка про чорнобильську катастрофу, яка приголомшила світ своїми масштабами. Вона про тотальний і безприкладний у своєму цинізмі обман владою свого народу. Ця книжка — діагноз і вирок системі, яка йде в минуле, за якої людське життя не варте ламаної копійки. Книжка «Чорнобиль: хроніка майбутнього» не схожа на жодну книжку, раніше написану про Чорнобиль. Тут практично немає авторського тексту. Тільки безліч сповідей — свідчень очевидців: селян, ліквідаторів, військових, фізиків-ядерників, дружин, дітей, матерів. Цей хор голосів залишиться в пам’яті до кінця життя. Як і думка про те, що міра страждання, що його може зазнати людина, нескінченна. Як таке можна пережити? Виявляється, можна...
«Жили поруч з атомною станцією... Дуже були задоволені. Постачання в нас московське... Ковбаса дешева, м’ясо завжди в магазинах, на вибір...»
«Я кожен день простирадло змінювала, а увечері воно все у крові. Підіймаю його, а в мене на руках залишаються шматочки його шкіри, прилипають...»
«Лікар ні до чого не торкався. Нам їжу приготують, він у журналі собі відмітить, що все нормально, а сам пробу не зніме. Ми помічали. Нам давали все колгоспне: м’ясо, молоко, сметану».
«Умирали роботи... Наші роботи академіка Лукачова, сконструйовані ним для досліджень Марсу... Японські роботи... Їхня вся начинка згоряла від високої радіації. А солдатики бігали...»
«Через кілька днів над реактором уже майорiв червоний прапор. Через місяць його з’їла радіація. Прапор знову підняли. Через місяць іще один... Я уявляв собі солдатів, котрі підіймають його на дах... Смертники».
«Щось чорне на ньому наросло. Кудись зникло підборіддя, шия, язик вивалився назовні. Лопалися судини, текла кров. Із шиї, з лиця, з вух...»
«Ми помремо й увійдемо в науку», — казав Андрій. «Ми помремо, і нас забудуть», — так вважала Катя. «Ми помремо!» — плакала Юля. Для мене тепер небо живе, коли я на нього дивлюся. Вони там...»
Я читала і робила закладки, щоб відібрати кілька найбільш яскравих, пронизливих цитат. Потім помітила: закладки на кожній сторінці.
«Я перекладала, потім починала плакати, потім знову перекладала, — сказала Оксана Забужко. — Потім, коли читала книжку вже у своєму перекладі, знову плакала. Плакав технічний редактор, коректор, набірники. «Над цією книжкою неможливо було працювати, — каже директор видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн, — ми не змогли закінчити її вчасно».
Три роки збирала матеріал Світлана Алексеєвич. Розмовляла з тисячами людей. «Як вона змогла пропустити таке через себе і витерпіти це?» — думаю я. «Не раз мені здавалося, що я записую майбутнє», — каже вона.
Не дай Боже!
