Середина ріки
І я повертаюся на багато років назад, у тодішні сніги, коли був січень, а я, що називається, наїхав на Київ задля обмивання своєї першої збірки у дружніх і всіляких інших принагідних колах. А потім була йорданська Свята вечеря в Івана Малковича — добре товариство, самоусвідомлене покоління, змова «метафористів», молоді очі, свічки, горілка, мед. Неминучим було також читання віршів, — «жереб слова йшов по колу», — писав згодом про ті ж приблизно часи і такі ж приблизно обставини Віктор Неборак. І коли жереб дійшов до Римарука, всі почули його розмірено-повільне: «Оком, чи словом, чи співом той колядник тебе врік? Темним неправедним гнівом розпочинається рік...» Рік розпочинався той самий, вісімдесят шостий. І лише три передчорнобильські місяці залишалося нам дотягти у старій докатастрофічній епосі.
Звідки це йшло? Звідки беруться ці майже позасвідомі зчеплення слів, ці химерії на межі пророцтв? Звідки взагалі приходить поезія, запитую не я перший, не я останній. Звідки ця чутливість до невидимих буттєвих зламів? Слава Богу, ніхто не в змозі раз і назавжди відповісти мені.
Тому я залишаюся при своїх нагодах для здивування. І герой моїх здивувань — поет Ігор Римарук.
Я дивуюся його точності. Під точністю маю на увазі здатність віднаходити єдино можливий варіант поєднання слів і звуків. Це хочеться прирівняти до єдино можливого шляху канатохідця. Тільки точності мусить бути в тисячу разів більше, адже йдеться про найсуттєвіше.
Я дивуюся його релігійності. Розумію під нею насамперед зв’язок — інтенсивний і безмежно-невичерпний контакт із Тим, про кого насправді ми нічого не знаємо; це також щохвилинне усвідомлення присутності поруч і всюди чогось більшого, вищого і кращого від нас. Це потреба і вміння чути, це голоси, що приходять уночі, це обраність.
Я дивуюся його майстерності. Це вельми чиста робота, тому ці строфи так вражають своєю чистотою — чи то почуті з голосу, чи побачені на папері. Його рими, здається, таки найкращі в нашій поезії. Я підозрюю, що саме на це вказує його прізвище. Інших таких немає.
«Бо всі ми просто непогані поети, а Ігор — це суперпоет», — жартував колись той самий Неборак, тоді ще «бородань-спудей», спеціально для кількох ошелешених близькістю генія (ось він, ось!) неофіток. А може, й не жартував, хоча жарти були на той час його перманентним станом і стилем. Однак було в цьому й безумовне «гамбурзьке» визнання.
Саме тому поезія Римарука неперекладна, а життєва настанова категорична. Це той випадок, коли естетика переходить в етику. Бо що можна протиставити цьому брудному щоденному вовтуженню, цьому повсюдному дебілізмові, цій суцільній великій девальвації? Слово? Дію? Римарук демонструє нам відповіді на ці запитання. І якщо колись буде звернуто увагу на інтелектуально-духовний спротив в українському суспільстві дев’яностих, то саме його ім’я вирине серед найпомітніших.
От уже сім років ми не бачимо його нової книжки. Ні, це не мовчання, певніше, традиційна національна неуважність до найкращих. Але вона, ця книжка, писалася весь цей час і, схоже, незабаром таки побачить світ. Я дуже очікую цієї «Діви Обиди», я знаю, що вкотре дивуватимусь, я хочу привітати себе і нас усіх: поезія триває, життя набуває дедалі більшого сенсу, саме тут і саме сьогодні, в цій полиновій апокаліпсичній гіркоті.
