Столичний Гідропарк

Гідропарк прокидається дуже рано, якщо він взагалі коли-небудь спить. Перший поїзд метро привозить на піщані пляжі бадьорих стареньких, які намагаються втекти від смерті згідно із заповітами Порфирія Корнійовича Іванова чи Юрія Омельченка. Порфирій Корнійович був знаменитий тим, що цілий рік ходив в одних трусах і босоніж, купався за будь-якої погоди, ніколи не плював на землю, з усіма вітався. І все ж таки помер. Цілитель Омельченко, нині ще живий та здоровий, відомий тим, що лікує від усіх хвороб. І також водою.

Старенькі групуються, біжать на пляж і читають молитву сонцю, воді та Порфирію Корнійовичу. Потім, старанно обходячи використані презервативи, якими рясно всіяний після літньої ночі пісок, заходять у воду. «Ах, молодість, молодість!» — зітхають старенькі й занурюються у воду. Пляжем мляво блукають собаки аборигенської породи, а заспаний бомж заглядає під тапчани у пошуках пляшок. Ранок почався.

Трохи пізніше на платформу Гідропарку виходять мускулисті люди і пружною спортивною ходою йдуть мостом. Пішли й ми за ними. За мостом, біля гімнастичного майданчика, де крутять на турніку «сонечко», починається «українське техно». Вперше людина, що потрапила сюди, не зрозуміє, чи то це виставка гільйотин і станків для тортур, чи то якийсь заводський цех під відкритим небом. На піску рядами стоять атлетичні тренажери, зварені з труб, танкових траків, гаків від підйомних кранів і металевих плит. Вони призначені для «накачування» кожної з 330 м’язів, із яких складається людський організм, а також для скручування хребта, викручування суглобів і розтягування зв’язок. Куди там «Кеттлеру»! Вони просто діти в порівнянні з Юрою Куком, який сімнадцять років назад почав створювати це тренажерне поле з першого-ліпшого відповідного заліза, що попадається під руку. Юра Кук — старший науковий співробітник одного з київських НДІ. Конструювання тренажерів — його хобі, а тому вхід сюди безкоштовний і займатися дозволено кожному. Тут не люблять лише п’яних та тих, які палять і матюкаються. За будь-який із цих гріхів можуть вигнати з майданчика, а то й надавати по шиї. Люди, які прийшли сюди рано-вранці, давно знайомі. Вони перемовляються, на ходу роздягаючись і починаючи розминатися. Хтось вирушає бігати крос, хтось зробить це після вправ на тренажерах. Здіймаються пружні м’язи, метал дзвенить об метал, і фантастичні станки «заводу здоров’я» під відкритим небом починають свої розмірені рухи. Могутні мужики з прямими, наче цвяхи, поглядами вселяють надію на те, що Україна й без ядерної зброї ще здатна надавати кому-небудь «в диню».

Цим, до речі, і займається молода людина, що підскакує, в боксерських рукавичках. Тільки б’є він не по чиїйсь фізіономії, а поки що лиш по підвішених на дереві автомобільних покришках. Агресивний, як бультер’єр, він лупцює їх кулаками, а, увійшовши в екстаз, і ногами. Проте, він тут один такий агресивний. Інші мирно підіймають залізо й думають про щось своє. Та пройшло години півтори і більшість «качків» побігли до Дніпра, викупалися, одяглися й пішли на метро — пора на роботу.

Сонце починає припікати, й на пляжі з’являються пані. Тіла, зблідлі довгою зимою, радісно вириваються з остогидлого одягу й жадібно ловлять ніжні промені ранкового сонця. Пані читають і палять, презирливо мружачись на пенсіонерів, які бігають коло води.

Прокидається пляжний сервіс. Громадянин східної зовнішності витрушує з мангала золу прямо на землю, заповнює його деревом і незабаром над вивіскою «Шашлик по-карському» вже в’ється перший димок. До вечора цей дим буде переслідувати вас скрізь, так само, як і не менш огидна музика зі старих колонок. Прибиральниці з синіми обличчями борються зі сміттям, однак ця боротьба приречена на поразку. Сміття багато, а прибиральницям платять мало. До того ж — похмілля. З’являються засмаглі, мов червоне дерево, продавці насіння, креветок, горішків і тараньки. Перше ранкове пиво піниться над кухлями, перша чарка горілки гасить чиюсь ранкову відразу до життя. І світ змінюється на краще. Чудова все-таки штука Гідропарк, навіть незважаючи на сміття. Острови, Венеціанська затока, ліс, пляжі.

Я міг би ще довго співати пісню акина про простір: «Що бачу — про те співаю», коли б раптом не познайомився з Бувалим, назвемо його так. Бувалий — завсідник атлетичного майданчика, проте більше захоплюється бігом, аніж важкою атлетикою чи культуризмом. Кожен ранок, незважаючи на погоду — крос берегом та купання. Бувалий сухий, жилавий, і вік його не можна визначити. Завдяки бігу та спостережливості Бувалий бачить багато того, що сховане від рядового пляжника. «Біжиш ранком, добре, над водою туман стелеться, пташечки співають, раптом бац — і натикаєшся на жіночу ногу, відрізану,» — розповідає Бувалий. «Глянув у воду, а там пакет поліетиленовий із м’ясом людським. Ну, ментів викликали, вони забрали. Наступного дня біжу вже іншою стежкою, аби настрій собі не зіпсувати. Знову туман над водою, пташки, бац — знову відрізана жіноча нога. Знову ментів викликали. А ті кажуть: «А в нас комплект. Ми вчорашню бабу повністю зібрали, це нога зайва». Нормально, га? А вони іржуть. Однак ногу забрали». Бувалий замовкає, підходить до турніка й підтягується разів двадцять. Струшує руками й каже: «Тут із цим бігом слідопитом станеш. Я так зрозумів, що Гідропарк ночами перетворюється на місце схову кінців у воду. Біжиш уранці, дивишся, на піску сліди джипа-всюдихода. Ось він зупинився, вийшли двоє, іноді троє й потягли щось до води. Слід цього «чогось» біля води обривається. Як ви думаєте, що вони втопили?»

— Ну і як ви після цього тут купаєтеся?

— Та нормально, до всього звикаєш. Адже любимо ми раків, а вони утоплеників їдять.

Похмуро? Але ж я попереджав, для відпочинку в Гідропарку найголовніше — не компанія, не вільний тапчан і навіть не пиво, а почуття гумору. Це, за теперішніх часів, така ж валюта, як і долар.

Бувалий іде, а над Гідропарком висить дзвінка спека. Вона буде тривати нескінченно довго і все наче заціпеніє. Лиш рятувальники будуть курсувати вздовж берега та діти прохати матусь «скупатися ще разочок». Пані ховаються в рідку тінь, аби не облізти, а під сонцем залишаються лиш найвитриваліші або піддаті мужики. Пані мастяться кремами для засмаги й читають Мариніну, дрімають. Сієста, однак. Та годин до семи спека, нарешті, спадає й Гідропарк оживає знову. Повертаються після робочого дня культуристи та важкоатлети й продовжують свої «залізні ігри», гімнасти крутять «сонечко» на турніку, під мостом шахісти влаштовують бліц-турнір. Наряд міліції на велосипедах об’їжджає Гідропарк, островом ходять коні й поважно возять дітей. Ті, хто не міг випити вдень, ідуть до кав’ярні й п’ють, а громадянин східної зовнішності подає їм шашлик по-карскому. Хтось починає співати, а на дискотеках і танц-майданчиках грає музика. Лазерний промінь метушиться на кораблі-дискотеці у такт негритянським ритмам, а на землі під ліхтарями кружляють старіючі пари. Не під «Казки віденського лісу», а під «Лаванду». Ще одне літо почалося.

Час відпочити...