Кого скликає святковий дзвін?

Центр міста з ранку до пізнього вечора заливало море гарно вбраних, молодих і старих людей. Вони з цікавістю, трохи насмішкувато, спостерігали за театральною церемонією освячення Михайлівської дзвіниці, радісно віталися із «другом молодості» Паніковським, юртувалися, не гірше парижан, на мистецьких ярмарках.

Для мене цей святковий гарний день був затьмарений кількома, начебто незначними, епізодами. У натовпі то там, то тут, можна було чути злі голоси: «І тут українцям немає місця!», чи «Це наше свято, що Ви тут «акаєте»?». Або ще: «Їдьте собі назад до Московії, там видко краще!» Подібні слова виголошували інтелігентні на вигляд люди, які або прийшли занадто пізно і не встигли зайняти гарні місця, або не бажали посунутися трохи на прохання, сказане російською мовою. Вражала несумісність ворожого ставлення до неукраїнців із загальною атмосферою спільного, але безумовно українського свята. Національні костюми, мова, участь духовенства Київського патріархату — все, як належить бути у столиці незалежної держави. Не було жодних підстав для незадоволення. Підозрюю, що є люди, які воліли б мати перепустки у перші ряди з поміткою «Тільки для українців». Чи всі українці цього хочуть? Я, наприклад, ні. Мені втішно, що на свято столиці разом із українцями прийшли росіяни, євреї, татари та багато «заморських гостей».

Мимоволі замислюєшся — яке нове суспільство ми будуємо? Іноді здається, щось на зразок колишнього; тільки українці міняються місцями із «старшим братом», займають його імперське місце. Все інше залишається, як було. Ще риторичне запитання: чи є можливим нормальний стан суспільства, коли частина громадян систематично стикатиметься із подібними описаним ситуаціями? Навіть на святах. Упевнена, що це на велику шкоду насамперед домінуючій нації. А також повністю розходиться із християнськими заповідями. Важливе ще те, що в своєму домі усім краще й простіше жити в любові, а не у ненависті. У ненависті псується характер народу.

Хочу ще нагадати, що не так давно одна нація завішала всю Європу табличками «Тільки для німців» — навіть на туалетах. Нам це подобається? Якщо й так, то варто не забувати фіналу тієї історії. А за почуті на святі слова мені було соромно перед присутніми, — наче то я сама їх вимовила.