П’ЯТАК

Центр Всесвіту, пуп землі, перетин доль, паралелей і меридіанів знаходяться в курортному містечку Гурзуфі — на П’ятаку. Це майдан, обгороджений з одного боку поштою та книжковою лавкою, а з іншого — продуктовими ларками і баром, що претендує на напівзабуту шикарність, під назвою «Ретро».

Між усіма цими будовами застиг у пишному різнобарв’ї, як частинка Нікітського ботанічного саду — содомський натовп квартироздатчиків. Від свіжих, у мікроспідницях, сексапільних дівчаток, які нагадують юні пірамідальні топольки, до обмотаних вовняними хустками, волохатих, як пальми, бабусь. Чоловіків — пасивна меншість, як після перемоги амазонок. Вони тихенько переварюють проковтнуте пиво і після чергової невдачі з відлову туристів кажуть один одному: «Ну що, відпочинемо?» — «Відпочинемо» — і гуртом біжать по наступну пляшку.

Всі чекають на здобич. Прискорити процес — неможливо. Тільки — терпіти.

У однієї з бабусь — обличчя Луї де Фюнеса. Лиш замість популярної лисини — синя картата хусточка, що перехоплює забарвлене в бузковий колір волосся. З-під носа в неї агресивно-голчасто стирчать вусики. Над ними електронно світяться жваві очиці, що вбирають інформацію, як комп’ютер. На рожевому халаті, як щит у міліціонера спецпідрозділу, гордо висить фартух. Чи вона щойно з кухні, чи фартух — повсякчасний атрибут?

Вона обернулася до сидячої праворуч бабусі в чорних окулярах, що вужчають до вух — як у Термінатора.

— Молоді знахабніли. Вони кажуть — вас, старих, треба повбивати. Щоб житлоплощі більше було.

— Ну, прям, — засумнівалася «Термінаторша». — Є серед них і нічого.

— Попадаються, але рідко, — погодилася луїдефюнесівська бабка, почухавши ногу в розрізаному для зручності домашньому капці. Під час почухування короткий рукав халата задрався, являючи світові фіолетову категоричну наколку: «Коля — баран». Навряд чи невідомий Коля ужився б з її власницею, оскільки неприємно кожен день читати характеристику, котра наголошує на твоїй розумовій відсталості.

— А Мишка-мінтона знаєш із Подвойського? — продовжила «Фюнес». — Так він свою матінку кожен день питав: «Коли ти вже подохнеш?» А сам іздох раніше! Собака!

 «С» вона вимовила з особливою мстивістю, як представник древнього, проте міцного, як сфінкс, покоління.

— Взяв у відпочиваючих трьошку й зник. Ну, ті його й уколошкали... Хоча за трьошку, мабуть, занадто, — зробила вона гуманний висновок.

Перед лавкою вискочила мала в бордовій сукенці, що претендувала на бальну, однак була зроблена паскудно. Широченні плечі поступово сходилися на талії, а внизу теліпалася незрівнянно карликова спідничка. Костюм хлопчика-пажа.

Крихітка окатою, сіренькою мордочкою уткнулася у вікно «Жигулів», пришвартованих неподалік.

— Яка гарненька, розумненька дівчинка! — рафінадно заверещала «Термінаторша» — Які в неї чудесненькі очі! Йди до мене!

Дівчисько, прийнявши закличний сигнал, побігла в протилежний від нього бік. До вульгарної пані в оранжевій сукні, що диміла, окупована потворними ромашками-мутантами. Крихітка вхопилася за її ногу.

Несподівано, отямившись від пивного забуття, представник чоловічої статі гучно гаркнув:

— Це що, мамця тобі коліна розбила?!

У дівчиська дійсно світилися на ногах дві типові для дітлахів плями від зеленки.

— А?! Мамця?! — камнепадно гуркотів дядько.

Дівча з переляку спробувало втиснутися, як у шафу, всередину пані, котра палила. «Казан із пивом» ще більш несподівано вибухнув гокаючим сміхом. Тиша навколо нього стала відчутною. Він осікся і, подивившись на здивовані пики співгромадян, пояснив:

— Бачу — дитина. Треба пожартувати.

Після паузи знову включилася «мадам де Фюнес»:

— Це не її мати, — голосно, як радіотранслятор, сповістила вона, — справжня матуся збагрила її на руки батькові. А ця — теж іще. Палити в обличчя дитині. Чому вона її навчить? Цигарки смалити?

— Не говори так голосно, — урезонила її «Термінаторша». — Почують.

— А я хіба голосно? — прокричала та у відповідь. — Я — акуратно.

Бабусі почали позіхати. Теми вичерпалися. «Фюнес» за інерцією розвивала попередню:

— Нічому вони, палячи, не навчать...

Знову тупик. Її личко зібгалося, як гумова маска, що надягається на пальці, а потім розтягнулося в проясненні. Ось воно, продовження!

— Учора по телеекрану передавали, як молоді наркомани дві аптеки в Алушті обчистили. Раніше й слова такого не було — нар-ко-ма-ни. — Вона радісно засміялася. — А зараз що коїться!..

«Дефюнеське чудовисько» затихнуло. А потім зворушливо додало:

— Добре на П’ятаку. Де ще свіжі новини почуєш? Тіки тута. Вдома їх не висидиш.

Вона обвела закоханими очима пару перекинутих урн і благоговійно вилупилася на обгризений кукурудзяний качан.

На П’ятак увірвалася «дев’ятка» і, зробивши коло пошани, загальмувала перед нашорошеним натовпом. Із машини виліз мужичок у костюмі «Адідас» і зі спортивною сумкою розміром з диван.

П’ятак заколихався, наче острів квітів-хижаків. Пелюстки розкрилися — муха прилетіла. Хто з рослин активніший, більш юний та зубатий ринулися до епіцентру подразнення — обволікати очманілого відпочиваючого.

— Ванна у мене біля самого моря! І душ.

— Під ключ. Дві кімнати, тераса, флігель, сарай...

 — Ти чо, лиш одного привіз?! — жартівливо поцікавилися у шофера. — Хоч би трьох.

З-за рогу ніби на замовлення вирулили двоє мужиків. «Квіткова» маса сіпнулася до них. Бабусі у вовняних шапочках і хустках із обличчями, мов розтріскані кримські гори, підгребли останніми. «Адідасовця» тим часом викрала чапленога, засмагла дівчина.

— Розвідна! — презирливо зашипіла їй у потилицю гнівна стара. Балабончик її в’язаної шапочки обурено забився. Приблизно з такою інтонацією, ймовірно, раніше стервозні домогосподарки кричали услід вітрогонкам: «Гуляща!»

— Де розвідна? — заперечила «Термінаторша». — Вона не посередник — у неї своя хата. І кімнат повно, і мешканців у них. А що хапати вміє — молодець. Шкода, нас ніхто не навчить.

Із двійки щойно прибулих відділився лисуватий, який постійно показував упевненість у власних силах. Його дбайливо, як повну склянку горілки, переправив у бік стрижений брюнет, роздвоєна потилиця якого нагадувала коріння дуба. Він почав щось активно втлумачувати лисуватому, буквально здмухуючи лупу з його начерепних хащів.

Другий приїжджий — безрозмірний черевань — привалився велетенською сідницею до бетонної діжки з кактусом, що аж сколихнулася. Як бичка, котрий відбився від стада, його по-вовчому стрімко оточили. Дірвавшися через спину якогось пенсіонера до огрядного тіла клієнта, «де Фюнес» спробувала поглибше зазирнути в його астматично відкритий рот, із якого віялоподібно стирчали жовті зуби.

На неї круто «наїхав» мужик, який стояв попереду. Його горбисте, схоже на футбольний м’яч обличчя агресивно зачервоніло.

— Відійди, я вже розмовляю, — загрозливо засвистів він.

Бабуся негайно відреагувала:

— А я тебе не бачу.

— Я з ним розмовляю. Зрозуміла?

— Тебе немає, хамло... На стару напав, — запалала вона, як бензобак. — Молодих боїсся торкати!

«Футбольний м’яч» трохи приспустився.

— І молодих також шугаю, — дохло заперечив він. — Аби відчепилися.

— Два тижні тут сиджу, — звернулася «де Фюнес» до всіх благородних зборів. — Один раз підскочила — і на тобі! Хам!.. Тягни, тягни до себе — на верхівку! — вдарила вона по якості пропонованих конкурентом послуг.

Той обережно взяв череваня за руку:

— Давайте я вас відведу — подивитеся...

— Йди, йди, — зловісно прошипіла стара вже клієнту. — Він тебе доведе... до Царствія Небесного!

Товстун, законно відібравши власну руку, самовдоволено заявив:

— Не треба мене нікуди вести. Я тут усе знаю. Ми відпочиваємо тут з 92 року... Оно мій подільник домовляється.

Пузатий зірвався на торжествуючий регіт. Усім стало прикро. Самовпевнений лисяк (чи лисун?), повернувшись, кинув йому: «Заметано. Підбирай живіт, пішли...»

— Знову зірвалося, — поремствувала пані в кофті, що мала вигляд риболовної сіті в пучках бурих водоростей. — Здаю під ключ, близько до моря. І не по п’ять доларів у день, а... по чотири. Нещодавно мінчани крісло спалили. А в інший раз аудитора з дружиною у себе оселила.

Якось випивала з ними на балконі свого десятого поверху. Четверту пляшку кінчали. Дзвінок. Сусіди заявилися. Пішов, це саме, аудитор відкривати. Спитав: «Хто?» А вони кажуть: «Це — ми». А йому почулося: «Міліція». Вдирається він, схопив попільничку і — з балкону її... Потім виправдовувався, що, мовляв, аудиторський інстинкт спрацював. Подивився швидко — де безлад? Ага, «бички»!.. А попільничку з ними випадково прихопив... Найдивніше, вранці назад її приніс. Не розбилася. На клумбу впала... Вже тиждень хата порожня, — зітхнула вона. — Клієнтів крадуть, як...

— Коней, — хрюкнула «Фюнес».

Жарт П’ятаку сподобався. Він почав посміхатися і землетрусно завібрував.

Раптово з вулиці, яка різко спускається, наче з трампліна, на майдан влетіла темно-синя BMW. Вона доверху була набита дефіцитними квартирантами. Сміх відскочив від ротів швидше за лушпиння лісових горішків. Напруження в колінах — розряд. П’ятак заіскрився й загудів, як дитячий автодром. «Де Фюнес» виявилася ближче за всіх до інопланетної марки й потужно мчала попереду табуна.

Чортове колесо життя винесло її на самісіньку гору. Зробити б коротке замикання, щоб застрягнути і затриматися довше на вищій точці цього невблаганного атракціону.