Далі вже нема куди — прірва!

Практично єдиним шансом на отримання реальних грошей для підприємств України є експорт виробленої продукції. А основними експортними галузями є сільське господарство та чорна металургія. У 1996—1997 роках світова кон’юнктура на товари цих галузей була досить сприятливою, що дало змогу мати торік непоганий зовнішньоторговельний баланс. На початку нинішнього року ситуація змінилася на протилежну.

Торік відзначено досить значне перевиробництво сільськогосподарської продукції, яка мала підвищений попит у попередні роки. Криза перевиробництва з деяких товарів сільськогосподарської галузі збіглася з фінансовою кризою у Південно-Східній Азії, що зумовило небувало різке падіння цін. На фуражні пшеницю та ячмінь світові ціни впали, порівняно з 1996 р., майже втричі.

За прогнозами, українське зерно може бути конкурентоздатним на світових ринках за умови, коли його вартість становитиме (на складі виробника) на пшеницю 3-го кл. — 170 грн. за одну тонну, на пшеницю 5-го класу — 85 грн., ячмінь фуражний — 90 грн., кукурудзу 3-го класу — 115 грн., горох 3-го кл. — 180 грн. Із цих цін видно, що значна частина вирощеного врожаю 1998 року не знайде свого споживача з огляду на те, що його собівартість трохи вища за продажну ціну. Єдиним товаром, на який зберігається високий попит, є насіння соняшника, а також інші масляні культури та продукти їхньої переробки.

Незважаючи на деяке збільшення експорту металопрокату в першому кварталі 1998 року, прогнози щодо торгівлі цим товаром на світових ринках досить невтішні. Про це свідчить той факт, що частина придбаного міжнародними трейдерами товару не була реалізована й зберігається на складах українських портів, чекаючи на відвантаження. Отже, можна прогнозувати деяке зменшення експорту металопрокату 1998 року, а тому досить сумнівними виглядають досягнення українських металургійних комбінатів і заводів у нарощуванні випуску продукції.

Істотна загроза й над українським експортом сільськогосподарської продукції, якої торік реалізовано на $1,99 млрд., що становило майже 10,3% від загальних надходжень від експорту. Якщо навіть припустити, що обсяги експорту сільгосппродукції залишаться на рівні минулого року, то сума надходжень від нього скоротиться приблизно на 40%, що становить $796 млн., або 4% від загального експорту.

За таких умов держава, яка дбає про свої національні інтереси, повинна всіляко сприяти укладанню своїми підприємствами експортних контрактів для забезпечення, з одного боку, функціонування українських підприємств, а з другого — надходження ВКВ до країни для підтримання курсу своєї валюти. Не є секретом, що на ринку чистої конкуренції, яким є ринок сільськогосподарської продукції, виробник, як правило, не торгує виробленою продукцією, бо цей процес потребує досить великих маркетингових витрат і має свою специфіку, з якою не знайомий український товаровиробник, який звик чекати від держави вказівок, що сіяти та за якою ціною продавати.

На шляху українських трейдерів занадто багато перепон для збільшення обсягів експорту. Особливо руйнівну дію має чинне податкове законодавство. При аналізі Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» складається враження, що автори ніколи не вивчали політекономії. Адже вони врахували майже все за винятком такої «дрібниці», як об’єктивні економічні закони. Скажімо, визначення оподатковуваного прибутку не має нічого спільного з економічною наукою. Адже таким чином оподатковується не прибуток, а скоригований валовий дохід підприємства.

Мабуть, автори Закону не знають, що прибуток виникає тільки при виконанні такої умови, як отримання коштів за уже поставлений товар, а тому виділити оподатковуваний прибуток при надходженні коштів за не поставлений, а тим більше за ще не вироблений товар неможливо. З другого боку, оподаткування за фактом відвантаження товару без отримання за нього коштів призводить до значного підвищення ціни на цей товар, або, якщо це не можливо, до припинення виробництва на час дійсної реалізації товару.

На практиці це означає спробу держави фактично оподатковувати не прибуток підприємств, а їхній обіг, що призводить до вимивання обігових коштів та, як наслідок, до повного краху фінансової системи. Така ситуація також робить практично неможливим залучення коштів за форвардними контрактами в сільськогосподарську галузь. Цикл виробництва в ній становить 4-5 місяців, а звітний період для сплати податку на прибуток — один місяць, от і виходить, що український підприємець, отримавши передплату (гроші, які де-факто йому не належать), має заплатити податок (30% з усієї суми за контрактом). Навіть при досить високій прибутковості (10%) стає зрозуміло, що виконати контракт при такому оподаткуванні практично неможливо. Такий порядок оподаткування веде до повного знищення малих підприємств, ускладнення роботи середніх та до збільшення реальної вартості (зменшення конкурентоздатності) товарів українських виробників.

У ситуації несприятливої кон’юнктури для українських товарів на світових ринках такий метод оподаткування сприятиме зменшенню експорту продукції та погіршенню зовнішньоторговельного балансу країни. А це, враховуючи загальний фінансовий стан у державі, може призвести до повного колапсу деяких галузей економіки (термін обігу капіталів у яких більший за 1 місяць) уже восени нинішнього року.

Зовнішньоторговельний баланс України ще можливо втримати на торішньому рівні, якщо Верховна Рада в стислі терміни впорядкує вищезгаданий Закон, а також при розгляді інших законів буде керуватися не кон’юнктурними інтересами уряду, а винятково інтересами українських підприємців та громадян України.