Бюджет-капітуляція як застереження і повчання

Враховуючи, що бюджет, який цілком позбавляє Президента його колишнього тіньового контролю над держфінансами, ухвалено парламентом, вищий законодавчий орган може вважати себе переможцем, що змусив противника визнати свою поразку. Така постановка питання тим більш правомірна, що вперше на території СНД у протиборстві гілок влади гору взяв саме парламент. Хоча ця перемога виглядає наразі лише тимчасовою і надто нетривкою, а реальними союзниками в протистоянні Л. Кучмі були не просто депутати, а головним чином суперники Президента Кучми в боротьбі за вищий державний пост - проте факт має місце, і факт історичний.

Головним у цій поразці Президента Кучми потрібно вважати те, що актом капітуляції став саме бюджетний, тобто основний економічний документ держави, а не результат президентських виборів і тим паче не імпічмент. І якщо це ще не остаточний фінал, то дуже близька до нього фаза, оскільки бюджет-98 має дві характерні риси: в політичному відношенні, як заздалегідь передбачалося, він позбавляє Президента Кучму передвиборної фінансової основи, а в економічному та юридичному відношеннях цей документ, незалежно від сумних цифр, є, за одностайною оцінкою всіх фахівців, максимальним наближенням до класичної прозорості й стрункості такого роду документів, які з цього моменту дозволяють говорити про наявність у державі якоїсь бюджетної політики. Що є прямою перемогою парламенту як основного суб'єкту бюджетного процесу, парламенту, що зумів саме в бюджетній процедурі нинішнього року цілком підпорядкувати собі уряд, у той час як увагу Президента свідомо відвернули на імітацію бурхливого політичного протистояння з використанням таких сильних прийомів, як загроза імпічменту й інші передвиборні заходи.

Символічно, що "головний реформатор країни" без реальних спроб до опору програв законодавцям саме бюджетний процес (тоді як поразка в конституційному процесі ще залишала йому шанси на реванш, а прийняття нового виборчого закону могло б взагалі бути використано на благо Президента, якби не плачевна ситуація в його оточенні). Причина цього проста: Президент Кучма звик за всі роки свого правління ставитися до бюджету виключно як до заявки на чергову зовнішню фінансову допомогу, щодо виділення якої він не сумнівався і розплачуватися за яку не збирався. Відповідно, ставлення до головного економічного документу ще й як до індульгенції на ручне управління держфінансами так і не прищепило Л. Кучмі здатності дивитися на бюджетний процес так серйозно, як звик дивитися на цю справу втомлений від авантюр глави держави парламент.

Отже, економічна війна, що була розв'язана видатним реформатором проти своєї країни, практично завершилася. Це не означає, що у Кучми не може бути ще своїх "наполеонівських ста днів", відчайдушної контратаки на парламент з метою не на словах, а практично усунути його зі шляху. Втім будь-які політичні і навіть силові методи, від яких ніхто в Україні за збереження Кучмою президентського поста не застрахований, вже не в змозі змінити тієї обставини, що тактика і стратегія "творчого руйнування", якими хвалився наш Президент перед форумом найбільших іноземних інвесторів ще восени 1997 року, зазнали закономірного краху.

До речі, те, що Леонід Кучма є не реформатором, а типовим більшовиком, єдиним методом якого був і залишається принцип "до основанья, а затем", - з'ясувалося ще за часів його декретотворчого прем'єрства. І в певному розумінні і в певному, досить короткому проміжку часу, ця роль його була історично і політекономічно об'єктивною: не можна заперечувати, що перші кроки зі зцементованого адміністративно-командного моноліту постсоціалістичної економіки вимагали саме такого руйнівного впливу, аж до штучно спровокованої інфляції та гіперінфляції, суперлібералізації зовнішньої торгівлі тощо. Суб'єктивна провина, або, можливо, трагедія екс-директора "Південмашу" полягала в тому, що об'єктивна потреба в частковому руйнуванні колишньої моделі управління економікою країни повністю наклалася на його особисті "неконструктивні" особливості характеру. Він перетворив засіб "творчого руйнування" на мету, а як засіб використав вже політичні методи: президентські вибори 1994 року, коли йому за допомогою нехитрих маніпуляцій з "червоними директорами" і прямої експлуатації союзників-комуністів вдалося захопити політичну владу. Подальші конституційні екзерсиси Кучми наростали з вичерпуванням "творчого" потенціалу його руйнівної економічної "реформи": найпарадоксальнішим чином Президент вважав, що механізми авторитарної влади (яка при цьому бездарно копіюється з компартійно-тоталітарних моделей, що вже повністю дискредитували себе) повернуть до життя згасаючі "ринкові реформи", які насправді саме завдяки впровадженню, невдалому, насильницькому впровадженню, цієї політичної моделі й вмирали.

Слід нагадати, що саме в період розквіту "кучмізму" в життя України увійшло лояльне ставлення до тіньової економіки спочатку великих економістів, що неявно підживлювали мозковою енергією президентську команду, а потім і всього хоча б скільки-небудь рухомого промислового і підприємницького "бомонду". На тлі проголошеної Кучмою боротьби з організованою злочинністю це явище лише "узаконило" обов'язковість подвійних стандартів для економічної і політичної еліти, що протягом короткого часу призвело до зростання в геометричній прогресії тіньових методів управління державою загалом і персоніфікувалося в надто специфічному союзі Леоніда Кучми з Павлом Лазаренком. Крах Лазаренка-прем'єра і панування прем'єра Пустовойтенка як наслідок виявлення нескінченного різноманіття тіньової політики і економіки, особливо якщо вони сконцентровані на самій верхівці виконавчої влади, на жаль, не підказали Президенту, що процес обвалу вже розпочався. Втім, цей підказ був би зайвим - певний історичний період вже і так завершився. Його підсумком, як відомо, стала дискредитація президентського інституту як псевдореформаторського, а також, відповідно, концентрація в парламентських і політичних (партійних) структурах бізнес-тіньового і не зовсім тіньового потенціалу.

Проте повернімося до підписаних бюджету та указу "про економію". Оскільки вони все ж не є актами зречення Президентом офіційної влади, їх можна вважати черговим сурогатом "конституційного договору", але не стільки між гілками влади, скільки між найсильнішими суб'єктами політичної гри. Як зазвичай у таких випадках, проблема того, хто програв, полягає в тому, щоб правильно вибрати, кому із "союзників", що протистояли йому, вручити "ключі від міста". Неважко здогадатися, що формальний пріоритет - за головою парламенту Олександром Морозом як главою парламенту і його соціалістичним блоком, який, можливо, погодився б протегувати Кабміну В. Пустовойтенка за умови зразкової поведінки і часткового передвиборного погашення соціальних боргів. Які можуть бути оцінені лівоцентристами як заслуга і дозволять ще зменшити потенціал радикал-комуністів під час виборів, попутно не даючи розвернутися і правоцентристам пропрезидентського напряму. Також неважко здогадатися, що сам Президент вважав би за краще "здатися" кому-небудь іншому. Наприклад, якщо до поразки його привели народні демократи на чолі з В. Пустовойтенком, то здаватися не так ганебно об'єднаним соціал-демократам, добре, що лідер їх списку Л. Кравчук все-таки вступив до партії і тепер уособлює прогресивну (втім аж ніяк не соціалістичну) партійність.

Мабуть, заключна сесія парламенту, явка на його засідання тих або інших груп депутатів і цілих фракцій, голосування за новими економічними законами, які мають дозволити реалізувати указ про режим економії, повернення до призначень Генпрокурора і голови ФДМ тощо - покажуть з усією прозорістю, з ким буде і зможе грати Л. Кучма надалі. А в умовах боротьби за владу, що загострюється, можна виключити, що будь-хто з колишніх союзників в парламентському протистоянні "кучміській" моделі правління ще й організує "втечу" спільного противника, тобто допоможе йому повернутися в активну політику для збереження головного - президентської влади як інституції хоча б в нинішньому її статусі. Це, звичайно, могло б забезпечити глядачам ще більш захоплююче шоу, ніж ті, свідками яких ми були нещодавно.

Проте, треба віддати належне Кучмі - наслідки його діяльності привели країну, як стверджує Рада національної безпеки й оборони, до межі такої фінансової катастрофи, що наша еліта може бути остаточно позбавлена бажання щодо подальших авантюр в економіці і політиці.

Можливо, саме ця обставина ще дозволить нащадкам зарахувати другого Президента України до "мучеників" тернистого шляху України по слідах Мойсея...