Національна безпека в трансформованому трикутнику

Володимир ГОРБУЛІН - доктор технічних наук, професор. Тривалий час працював в оборонній промисловості, учасник створення космічних апаратів і стратегічних ракетних сисем. Від 1992 року - генеральний директор Національного космічного аґентства, від серпня 1994-го - секретар Ради національної безпеки та оборони України при Президенті України. Член Комісії з державних нагород і президент Федерації баскетболу України.

Насамперед хочу попередити читача, що цю статтю не слід розглядати як офіційну позицію України. В ній викладено особистий погляд на складні військово-політичні процеси, що відбуваються в Європі за активної участі нашої країни. Аж ніяк не претендуючи на монополію, хотів би порушити дискусію навколо проблем, вивчення й розв'язання яких перебуває в центрі уваги Ради національної безпеки та оборони України.

МІЖ НАТО І РОСІЄЮ

Національні інтереси України в військово-політичній сфері передбачають створення систем загальноєвропейської та реґіональної безпеки, збалансоване скорочення всіх видів озброєнь, убезпечення від зовнішньої військової загрози, підтримка боєготовності Збройних сил і стабільне функціонування оборонно-промислового комплексу (ОПК). Розв'язання цих завдань вимагає від України інтеґрації в міжнародні системи колективної безпеки (вже наявні й новостворювані), а також участі в роботі двосторонніх і багатосторонніх політичних структур.

На політику України в сфері безпеки величезною мірою впливає те, що наша країна безпосередньо межує з Росією, впливові політичні сили якої все ще не позбулися імперських амбіцій, а від розвинутих європейських країн відділена смугою не зміцнілих поки що постсоціалістичних держав. Вони прагнуть приєднатися до системи колективної оборони НАТО, сподіваючись таким чином закріпити демократичні ринкові реформи й убезпечити себе від можливих наслідків нестабільності в Росії.

Очевидно, що стабільність майбутньої архітектури європейської безпеки багато в чому залежатиме від узаємин між Росією та НАТО. Сьогодні вони, за означенням політологів, мають форму м'якого суперництва за сфери впливу в Європі. НАТО прагне розширити свої політичні функції, й один із найважливіших політичних кроків у цьому напрямку - ухвала про розширення на схід. Проблематичність досягнення компромісу між Росією та НАТО щодо його масштабів і темпів, а також деякі розбіжності в розумінні Україною та Росією наслідків цього розширення можуть стати джерелом небезпеки як для України, так і для Європи.

Від того, як відбуватиметься розширення НАТО, залежатиме характер відносин у трикутнику НАТО - Україна - Росія. Спробую проаналізувати два ймовірні сценарії: розширення НАТО до кордонів колишнього СРСР; розширення без фіксації кордонів.

Перший сценарій, либонь, прийнятніший для Росії - за узгоджених верхніх меж чисельності військових угруповань, озброєннь та обсягів змін інфраструктури нових членів НАТО. Можна сказати, що нині саме за першим сценарієм і відбувається розширення. Ані в першій його хвилі (Польща, Угорщина, Чехія), ані в другій (яку назвуть 1999 року) не буде держав колишнього СРСР. Можливо, буде й третя хвиля. Втім, якщо здійснення цього сценарію сповільниться, на початку наступного століття пострадянські держави можуть досягти такого ступеня економічної та військової сумісності із Заходом, який зробить формальним питання про їхнє членство в НАТО.

Другий сценарій відображає прагнення США та НАТО. Він означає, що західна спільнота залишає двері в НАТО відкритими для всіх країн, які відповідають європейським нормам цивілізації. Ясна річ, на практиці розширення проходитиме поетапно, й на кожному етапі кордони будуть фіксованими.

За будь-якого сценарію розширення НАТО буде поєднане з розробкою нового договору про звичайні озброєння в Європі. Тобто масштаби й темпи розширення узгоджуватимуться з національними й територіальними верхніми межами військових угруповань і збройних сил у Європі, й клопотатимуться ними не лише НАТО та Росія, а й уся європейська спільнота.

Не можна відкидати припущення, що коли альянс вирішить діяти за другим сценарієм, Росія може піти на військово-політичне протистояння ("холодний мир"): удатися до погроз у дусі минулих часів, на кшталт перегляду угоди про знищення важких стратегічних ракет із головками індивідуального наведення, можливого перегляду ядерної стратегії" тощо. Останнє може означати зміну принципів її ядерного планування та зовнішньої політики - зокрема, спроби ввести до складу ядерних сил стратегічну й тактичну ядерну зброю, яка зберігається на території Росії, а також активізацію зусиль на створення нового військово-політичного союзу за участі деяких впливових світових держав.

Втім, на конфронтацію з НАТО й самоізоляцію від Європи Росія навряд чи піде. Радше вона поставить питання про необхідність глибшої трансформації альянсу, зробить усе, аби звести до мінімуму наслідків звуження зони її присутності в Європі й зактивізує свої відносини із впливовими державами, що не входять до НАТО.

Від дальшої трансформації альянсу (чи перетвориться він із політичного союзу задля колективної оборони обмеженої кількості країн на загальноєвропейську організацію колективної безпеки) й від місця Росії в європейських структурах великою мірою залежатиме - за будь-якого сценарію розширення - можливий діапазон відносин сторін-суперників у трикутнику НАТО - Україна - Росія.

За першого сценарію можливі два варіанти: російсько-українські відносини погіршуватимуться, якщо в європейські структури інтеґруватиметься тільки Україна; вони стануть конструктивнішими й перспективнішими в разі односпрямованого руху України й Росії в бік Заходу та зближення Росії з НАТО - наприклад, унаслідок прийняття її до політичних структур альянсу.

За другого сценарію, в разі "обвального" розширення, Україна може опинитися не на умовній, а на фактичній межі поділу зон відповідальності НАТО і Росії. І рішення про те, до якої саме зони потрапить наша країна, може мати для неї найнесподіваніші наслідки.

У підготуванні такого рішення, безперечно, братиме участь і Україна, але ефект залежатиме від ступеню її інтеґрації в економічні, військові та військово-технічні структури, участі в міжнародних системах колективної безпеки, а також від здатності погоджувати взаємні інтереси сторін-суперниць. Звичайно, Україна не зможе повністю визначати плановані рішення, але вона зможе в їх річищі побудувати свої політику так, аби подальший розвиток процесу по змозі відбувався в напрямку, згідному з її інтересами.

ФОРМУЛА ДЛЯ УКРАЇНИ

Незалежно від конкретного сценарію цього процесу основною політичною формулою співпраці України з НАТО й Росією має стати поглиблення відносин з альянсом за одночасного збереження та розвитку стратегічної співпраці з Росією на засадах рівноправного партнерства та взаємної вигоди.

Після того, як Україна й Росія приєдналися до програми НАТО "Партнерство заради миру" (ПЗМ), їхня двостороння співпраця набула нової якості. По суті, виконання програми Україною і Росією започаткувало взаємодію двох країн у рамках політичних і військових структур НАТО. Участь у ПЗМ піднесла міжнародний статус України, сприяла її адаптації до норм військової політики й окремих стандартів НАТО, забезпечила створення умов для дальшого поглиблення партнерства.

Підписання в червні 1997 року Хартії про особливе партнерство вивело відносини між Україною та НАТО на новий рівень: у ній відбито нові напрямки співпраці, наведено можливі форми взаємодії, окреслено принципи їх поглиблення, сформульовано практичні механізми реалізації. Обумовлено консультації та співпрацю в попередженні конфліктів, управлінні кризами, експорті зброї та переданні супутніх технологій, оборонній конверсії, озброєннях. Хартія передбачає також участь України в операціях Об'єднаних загальновійськових тактичних сил, що дає змогу готувати не лише спеціальні українські миротворчі сили, а й елітні підрозділи, спроможні виконувати завдання національної оброни.

Проте успіх співпраці України з НАТО на новому рівні великою мірою залежатиме від того, чи своєчасно міністерства та відомства України переведуть політичне рішення в практичне русло.

Е менш важливою є для нас успішна співпраця з Россією. Ця країна грає особливу роль у долі України. Економіки наші взаємопов'язані. Україна - найбільший покупець російського газу й залежить від постачань російських енерґоносіїв, інших видів сировини. Не приховуючи свою зацікавленість у стратегічному партнерстві з Україною, Росія останнім часом активізує зусилля на відновлення деяких коопераційних зв'язків і збереження спільного ринку товарів. Політична значущість й економічне становище України в Європі впливає на становище самої Росії. Територією України проходять життєво важливі для Росії транспортні маґістралі, які зв'язують її з Центральною та Західною Європою (ґазо- й нафтопроводи, шосейні дороги та залізниці, повітряні маґістралі). Найближчий шлях із Росії на Балкани, до Середземного моря й у Придністров'я - де Росія прагне зберегти свою присутність - лежить через Україну.

Підписаний у травні цього року Договір про дружбу, співпрацю та партнерство має стратегічне значення для обох країн. Проте його виконання, як і Хартії з НАТО, перебуває на початках і потребує конкретного наповнення. Йдеться про розробку нової Міждержавної програми розвитку економічної співпраці України й Росії на десятирічний період, створення механізмів розв'язання сформульованих у Договорі проблем, виконання раніше підписаних і розробку нових угод у військово-технічній сфері, спільне виконання наукомістких комерційних проектів, що забезпечують випуск продукції світового рівня, спільних економічних проектів, розширення співпраці у військовій царині, в тому числі й проведення спільних військових навчань на двосторонній ("Фарватер миру-97") і багатосторонній ("Сі Бриз-98") основі тощо.

Все це може закласти основу стратегічного партнерства між обома країнами. Але наразі назвати Україну та Росію рівноправними партнерами важко. На заваді особливості ставлення частини російської політичної еліти до України, побоювання втратити вплив на Україну через її відмову від участі у Договорі про колективну безпеку країн СНД й проведення незалежної політики, скерованої на інтеґрацію до європейських і євроатлантичних структур, розвиток партнерства з НАТО. При цьому в Росії іноді забувають про рівень власних відносин з альянсом. На жаль, за шість років української незалежності російські політики не позбулися "комплексу Юпітера", якому дозволено більше...

ВІЙСЬКОВЕ БУДІВНИЦТВО

Україна отримала у спадок від колишнього Союзу три військових округи, 43-ю армію стратегічних ракетно-ядерних сил, три повітряних армії, окрему армію ППО. За роки незалежності проведено зміни, що дозволили створити боєздатні, добре оснащені Збройні сили. Сухопутні війська перетворено на два округи, загальновійськові армії - у компактніші армійські корпуси. Частина дивізій стала механізованими бриґадами. Істотно змінено структуру центрального апарату Міністерства оборони. Завершено скорочення озброєнь відповідно до зобов'язань України в рамках Договору про скорочення звичайних озброєнь у Європі. Завершується скорочення чисельності ЗС.

Верховна Рада ухвалила низку законодавчих і нормативних актів, пов'язаних із формуванням нової державної військової політики та ідеології, цілісного механізму ухвалення рішень в галузі забезпечення військової безпеки, принципів будівництва Збройних сил: Військову доктрину, Концепцію оборони й будівництва ЗС, закон "Про оборону України" тощо. Президент затвердив "Державну програму будівництва й розвитку Збройних сил до 2005 року" й найважливіший документ "Стратегічне рішення щодо застосування Збройних сил". Завершується розробка "Державної програми розвитку озброєнь і військової техніки".

Дальше реформування й розвиток ЗС залежатимуть від змін військово-політичного становища, стабілізації та розвитку економіки й оборонної промисловості країни. Україні перепало понад третину оборонних підприємств і організацій колишнього СРСР. Проте з розпадом кооперації випуск низки сучасних озброєнь і військової техніки (ОіВТ) виявився неможливим через залежність від зовнішніх замовлень і постачаннь комплектових. Підприємства, що виробляли в замкнутому циклі винищувальну, штурмову, бомбардувальну авіацію, ракетне й артилерійське озброєння, засоби ППО й багато іншого, залишилися на території Росії. Водночас виявилося, що розвиток окремих галузей (ракетної, суднобудівної, танкової) перевищує національні потреби.

Основні види ОіВТ Збройних сил України - радянського виробництва, вони великою мірою випрацювали свій ресурс. Уже найближчими роками потрібна відповідна підтримка бойового потенціалу ВР України.

Створення власної оборонної промисловості, яка могла б у необхідних обсягах і в належні терміни забезпечити ЗС озброєннями та технікою, потребуватиме неприпустимо великих витрат. Щоб вийти з цього становища, необхідно закуповувати ОіВТ, комплектові та запасні частини в Росії; сприяти на державному рівні відновленню кооперації з підприємствами Росії на взаємовигідних напрямках як для власних потреб ЗС України, так і для виконання російських замовлень; підтримати галузі з технологіями подвійного призначення (авіабудування, ракетно-космічна техніка, суднобудування, моторобудування, військово-гусеничні машини тощо); форсувати роботи у тих напрямках, де вже досягнуто або очікуються результати світового рівня; сконцентрувати зусилля на підтримці наявних та створенні нових замкнених циклів виробництва видів зброї та систем, що не потребують значних фінансових коштів і капітальних вкладень; провести структурну перебудову й конверсію надлишкових підприємств і організацій.

Головна перешкода в реалізації цих задумів - економічна криза в країні й спричинене нею різке скорочення військового бюджету й фінансування ОПК. У відносно благополучному 1992 році частка військових витрат у державному бюджеті становила 8,6%, а 1995-го - лише близько 2,5%. Загальний обсяг виробництва ОПК 1995 року скоротився порівняно з 1991-м більш ніж на 90%. Структурна перебудова й конверсія оборонної промисловості потребують чималої державної підтримки й великих інвестицій, але виділених державою на це коштів не досить (наприклад, на конверсійні проекти - у 6-10 разів менше, ніж треба), а їх використання в деяких випадках виявилося неефективним - переважно на збереження підприємствами виробничих потужностей і виплату зарплати.

В результаті сталися відплив з ОПК кваліфікованих кадрів, зниження темпів наукових розробок, ерозія науково-технічного й виробничого потенціалів. За останні п'ять років чисельність підприємств і організацій ОПК скоротилася майже вдвоє, причому безпосередньо виробництвом ОіВТ зайнято менш як 10% їхнього загального числа. Не вирішено чимало питаннь структурної перебудови ОПК.

Попри перераховані труднощі, в Україні, одначе, створено низку замкнених циклів з виробництва окремих видів ОіВТ для ракетно-артилерійських, бронетанкових військ, авіації, військово-морських сил, засобів зв'язку, інженерних засобів. Забезпечено роботу українських оборонних підприємств у кооперації з російськими. Розгорнуто проектування й розробку деяких нових зразків ОіВТ. Проте сподіватися на їхню розробку й закупівлю в необхідних обсягах протягом найближчих п'яти років не випадає. Треба шукати нові підходи.

Міжнародний досвід свідчить, що можна підтримувати бойовий потенціал ЗС на достатньому рівні за рахунок модернізації, скоротивши витрати (порівняно зі створенням нових видів ОіВТ) у декілька разів. Необхідні для цього ремонтні й сервісні роботи українські спеціалізовані підприємства цілком здатні виконувати: їхні можливості демонструвалися на міжнародній виставці зброї IDEX-97.

ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНА СПІВПРАЦЯ

Україна посідає міцні позиції в розробці транспортних і військово-транспортних літаків, авіаційних двигунів. Створений в АНТК ім. Антонова літак Ан-70, за оцінками іноземних фахівців, має кращі характеристики, ніж його аналоги "Геркулес" (США), Ил-26 (Росія), FLA (Західна Європа). Галузь планує серійне виробництво літака Ан-140, попит на який на світовому ринку оцінюється у $20-25 млрд. Значний потенціал галузі складають також підприємства, здатні надавати іноземним державам широкий спектр послуг в ремонті й модернізації авіаційної техніки радянського виробництва.

Свідченням світового рівня української бронетанкової техніки стало підписання 1996 року контракту на постачання Пакистану 320 танків Т-80УД на суму близько 600 млн. доларів. Україну запрошено до участі в тендері на постачання 1000 танків Туреччині.

Чималі виробничі потужності має наше суднобудування. Наявний науково-технічний і виробничий потенціали дозволяють створювати на світовому рівні ракетне озброєння різного класу й могутні ракети-носії космічних апаратів. Україна зберігає провідні позиції у створенні низки навіґаційних і радіотехнічних пристроїв.

Головними напрямками військово-технічної співпраці із закордонними країнами можуть бути фундаментальні наукові дослідження, спільне виробництво й узаємовигідні постачання ОіВТ, модернізація наявної зброї, розробка (модернізація) технологій та обладнання, постачання стратегічної сировини й виробництво нових матеріалів, капітальне будівництво оборонних об'єктів і розвиток інфраструктури, технічне обслугування ОіВТ, виконання ремонтних робіт на базах України.

Проте розвиток міжнародної військово-технічної співпраці стримується через неприпустимо повільне створення комерційних її форм і брак законодавчої та нормативно-правової бази, на підставі якої - а також низки ухвал на міждержавному рівні - можна би було розробити ефективний механізм, що забезпечить гнучке реґулювання дій зацікавлених сторін в реалізації спільних проектів. Він повинен містити нові вимоги до фінансової, валютно-грошової та банківської систем, а також до національних організацій, що реґулюють і стимулюють зовнішньоекономічну діяльність зі створення ОіВТ.

Сподіваюся, що порушені проблеми спричинять інтерес читачів, а проведений аналіз дозволить їм глибше вникнути в розмаїття завдань, що постають перед Україною у сфері забезпечення її національної безпеки. Тоді мету цієї публікації можна буде вважати досягнутою.