Кучмі важко буде рухатися до Європи
Коли в лютому 1995 року Євген Марчук та Олег Сосковець парафували українсько-російський базовий договір, Борис Єльцин розцінив його як завелику поступку Україні. Нинішню його готовність таки зробити цю "поступку" можна пояснити лише однією обставиною - розширенням НАТО та її "особливими відносинами" з Києвом. "Дрейф" України на захід протягом останніх трьох років геть не узгоджувався з "євразійськими" обіцянками Леоніда Кучми влітку 1994-го. Москва була в паніці: Кучма виявився таким самим лисом, як і Кравчук!
Мірою того, як наближався липневий саміт НАТО й переговори про її "особливе партнерство" з Україною вступали у вирішальну фазу, близькість Києва до альянсу ставала дедалі помітнішою. У квітні, як писала московська газета "Сегодня", Геннадій Удовенко вперше відкрито сказав своїм натівським партнерам, що Україна сподівається на їхню підтримку в реалізації її стратегічної мети - інтеґрації в європейські та євроатлантичні структури, в тім числі й НАТО. Приблизно в той самий час тодішній міністр закордонних справ Британії Малколм Рифкінд публічно висловився за розширення НАТО до українсько-російського кордону, й цю ідею підтримали деякі впливові політики, особливо в США, Канаді та Сполученому Королівстві. У травні, повернувшись із поїздки до Сполучених Штатів, секретар комісії Верховної Ради в закордонних справах та зв'язках з СНД Ігор Осташ поділився з читачами "Високого замку" враженням, що багато американських та інших західних політиків не заперечують проти членства України в альянсі за французькою моделлю - тобто членства політичного, але не військового.
Російське керівництво побоювалося, шо на мадридському саміті НАТО може запропонувати Києву чи таку модель, чи "особливе партнерство", чи щось інше. Тож Єльцинів візит сприймався як останній шанс "не втратити України назавжди". Інакше важко пояснити, чому Росія, намагаючись поглинути Білорусь, водночас відмовилася від наполягання на "прозорих кордонах у межах СНД" в договорі з Україною.
Підписання договору слід вітати - проте є дві обставини, що викликають занепокоєння. По-перше, хоча Володимир Горбулін відкинув Єльцинову пропозицію про російську допомогу для захисту України "в екстремальних ситуаціях", небезпеку такого "захисту" містить збережене в договорі положення про те, що жодна зі сторін не має вдаватися до дій, які можуть зашкодити безпеці іншої. Це положення - разом з угодою про тривале (й дешеве) розміщення російського флоту на українській території - завадить Києву проводити незалежну зовнішню політику. Як Україна зможе за таких умов вступити до НАТО чи ЗЄС?
Ще гірше те, що Кучма погодився з Єльциновим намаганням "фінляндизувати" держави колишнього СРСР, застерігши їх од вступу до НАТО без згоди Росії. Визнаючи право Москви на такий диктат, президент України фактично погоджується на нову лінію розмежування в Європі - колишній радянський кордон, - якої альянс не сміє переступити. Це вказує на те, що Кучма, можливо, все-таки не надто зацікавлений у просуванні до "Європи". Можливо, він сподівається зміцнити стратегічне партнерство з Росією і таки повернути Україну в бік "Євразії", як декларував три роки тому?
Якщо українське керівництво все ще прагне інтеґрації своєї країни до Європи, воно має зробити дві речі. По-перше, скоротити термін оренди севастопольських баз до щонайбільше десяти (а краще п'яти) років. По-друге, розробити план і графік приєднання України до НАТО, ЗЄС і ЄС за певний час, протягом якого слід дотримуватися визначених пріоритетів (націотворення, державне будівництво на місцевому рівні, політична й економічна реформи). Якщо цих кроків не буде зроблено, маємо дійти висновку, що керівництво України ніколи щиро не бажало "повернення до Європи", а лише використовувало це гасло в дипломатичних маневрах із Росією.
