Про європейську перспективу

Україна залишається в центрі уваги Європейського Союзу та європейських експертів, які, попри чергову політичну кризу, все-таки беруть участь у міжнародних заходах, що проводяться в Києві. Очевидно, читачам цікаво почути оцінки деяких з них про дії української влади на шляху інтеграції країни до євроспільноти. Як впливає ідентичність на зовнішню політику Києва та Москви, а також на перспективу вступу України до Європейського Союзу? Чого в Європі очікують від української влади і якою бачать роль України в енергетичній безпеці регіону? Про це «Дню» — в інтерв’ю старшого дослідника Інституту досліджень безпеки Європейського Союзу, розташованого в Парижі, Сабіни ФІШЕР, яка днями брала участь у Другому київському безпековому форумі «Чорноморсько-Каспійський регіон та Європейська енергетична безпека».

«Я НЕ ВІРЮ, ЩО РОСІЯ ЗБИРАЄТЬСЯ СЕБЕ ПОВНІСТЮ ІЗОЛЮВАТИ»

— Я знаю, що раніше ви досліджували вплив російської ідентичності на зовнішню політику Росії. Зважаючи на недавні події на Кавказі та різкий тон послання президента Дмитра Медведєва, якою, на вашу думку, буде зовнішня політика Російської Федерації у найближчому майбутньому?

— Зовнішня політика Російської Федерації значною мірою залишається проявом кризи ідентичності, яку Росія переживає з часу розпаду Радянського Союзу. І якщо порівняти сьогоднішні дискусії з тими, які були в 90-х роках, то можна побачити, що вони повністю переросли в сильну національну течію. І саме в такому контексті я б інтерпретувала сильні заяви Медведєва під час війни в Грузії, а також після її завершення.

— Але чи немає загрози, що політика Кремля ставатиме більш агресивною?

— Мені важко робити прогноз, якою буде політика Росії. Але, з одного боку — в Росії існує тенденція проявів націоналізму, який став очевидним за останні чотири — п’ять років. З іншого боку, проявляється відчуття жертовності, що породжує проблематичну комбінацію почуттів. Важко робити прогноз, бо дискусії щодо ідентичності змінюються дуже повільно. Тому я не думаю, що посилення націоналізму в зовнішній політиці призведе до ізоляції Росії, хіба що до вибіркової ізоляції. Разом з тим, Росія є сильно інтегрованою в глобальну економіку. Вона зв’язана з іншими акторами, зокрема, тісними політичними зв’язками з Європейським Союзом. Єдине, що я можу сказати: я не вірю, що Росія збирається себе повністю ізолювати.

— А чи не може якимось чином вплинути на поведінку ведмедя слон (Європейський Союз) і таким чином допомогти Росії знайти справжню ідентичність — стати більш прогнозованим і резонним?

— Захід і Європа завжди намагались допомогти Росії знайти свою ідентичність. Ця тема завжди мала місце в дискусіях між Заходом і Росією. Я думаю, що Європейський Союз і надалі повинен проводити політику критичного залучення Росії. Це єдиний спосіб підтримки дискусій щодо ідентичності, таким чином, щоб це відповідало інтересам ЄС. Я вважаю, що надзвичайно складно вплинути на такі дискусії ззовні.

«ЄС МАЄ ДУЖЕ ПОЗИТИВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ, ЩОБ СТАБІЛІЗУВАТИ УКРАЇНУ»

— А що ви можете сказати про українську ідентичність і як вона впливає на зовнішню політику України?

— Це дуже важливе питання. Україна досі є розділеною країною, у тому сенсі, що для заходу, сходу та півдня країни існують різні перспективи. Окрім цього, існують відмінності щодо певних питань, зокрема, щодо економічної модернізації та інтеграції в Європейський Союз. При тому ми бачимо пануючу тенденцію, яка проявляється як результат різних дискусій щодо ідентичності України. Я вважаю, що це дуже важливий розвиток. На мою думку, ЄС має дуже позитивний потенціал для того, щоб стабілізувати Україну та відносини в цьому регіоні. Тому я бачу зміни саме у цьому напрямку.

— А як може допомогти Європейський Союз? Адже українське керівництво постійно просить Брюссель надати країні перспективу членства в ЄС. Але Київ так і не отримав відповіді на прохання включити слова про перспективу в преамбулу майбутньої посиленої угоди про співпрацю між ЄС і Україною, яка називатиметься Угода про асоціацію.

— Я не зовсім погоджуюся з цим. Бо я знаю, що ЄС важко надати перспективу членства, і не лише для України, але й для інших країн. І з цим Євросоюз має якось справитися. Я погоджуюся, що йому доведеться це зробити в наступні роки. Водночас, брак перспективи членства в ЄС не повинен змушувати ці країни вважати, що Брюссель нічого не пропонує їм. Євросоюз пропонує модернізацію, поглиблену інтеграцію не лише у рамках Європейської політики сусідства, але й у інших рамках. І це дуже важлива річ. Я хочу підкреслити, що справді не буде чіткої перспективи членства у преамбулі до нової угоди. Але, водночас, я вважаю, що на останньому саміті Україна—ЄС у Парижі було досягнуто прогресу. Адже вперше Європейський Союз офіційно визнав у документі європейські амбіції України, а також її європейську ідентичність. Я вважаю, що це крок уперед. Тому, на мою думку, для українських політиків буде краще не бачити перед собою лише кінцеву мету — членство, але й також дивитися на те, що відбувається, і зосередити увагу на процесі замість кінцевої мети. На мою думку, це було б більш конструктивним у багатьох ситуаціях.

— Деякі джерела, які брали участь у підготовці саміту в Парижі, зазначили, що через позицію Німеччини в ухваленій за результатами саміту декларації Україна була названа європейською країною, а не державою. Чи не є це, на вашу думку, дивним сигналом з боку ЄС? Адже в статті 49 Римського договору сказано, що на членство в ЄС може претендувати будь-яка європейська держава. Зауважте, держава, не країна, яка відповідає критеріям і дотримується цінностей євроспільноти.

— Я бачу різницю, але нічого не знаю про деталі цього саміту й підготовку до нього.

— А що, на вашу думку, чи, точніше, які дії з боку української влади хотів би бачити Брюссель, щоб допомогти Україні швидше інтегруватися в ЄС?

— Мені здається, це очевидно. Внутрішні проблеми, нестабільність всередині України є проблемою для Європейською Союзу. Адже часто на політичному рівні незрозуміло, що відбувається, хто є головним співрозмовником з боку України. І це проявилося перед вересневим самітом, що відбувся у Парижі. Бо до самого останнього моменту не було зрозуміло, хто прибуде до Франції, щоб вести переговори. І це проблема на практичному політичному рівні щодо двосторонніх відносин. Внутрішня нестабільність і, як результат, параліч багатьох політичних процесів є великою проблемою в процесі імплементації Плану дій Україна — ЄС. Я вважаю, що найбільше побажання з боку ЄС щодо України — це подолати внутрішню нестабільність, яка надзвичайно впливає на процес внутрішніх реформ. З іншого боку, ЄС визнає, що Україна є однією з країн, що найбільше просунулась в імплементації Плану дій Україна — ЄС. Однак залишається місце для поліпшення, і, головним чином, саме це бажав би побачити Європейський Союз.

«ДЛЯ БАГАТЬОХ КРАЇН ОРГАНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ Є ПРИВАБЛИВОЮ...»

— Чи не думаєте ви, що Росія може якимось чином перешкодити Україні вступити до ЄС, не бажаючи випустити її зі сфери свого впливу? Адже чимало експертів стверджують, що Москва зараз не чинить перепон Києву на цьому шляху, вважаючи, що така перспектива дуже далека, на противагу членству нашої країни в НАТО.

— Я вважаю, що Росія спостерігає за наближенням України до ЄС. Водночас, дивлячись із російської перспективи, не можна порівнювати інтеграцію в Євросоюз та НАТО. І це є, на мою думку, одна причина, чому ЄС має потенціал стабілізувати країни, не лише всередині, але й у регіоні. ЄС не сприймається як очевидна загроза для Росії. І в цьому полягає основна відмінність. Тому, головним чином, відношення Росії до зближення чи інтеграції в ЄС своїх сусідів є значною мірою більш спокійним, ніж її погляд на План дій щодо членства в НАТО для України та Грузії.

— А як тоді ви оцінюєте намагання України отримати ПДЧ і таким чином приєднатися до колективної системи безпеки? Чи сприяє це проведенню необхідних реформ в Україні?

— Це дуже складне запитання. Якщо відірвати розгляд цього питання від ситуації в регіоні, то я б сказала, що абсолютно зрозуміло, що країна сама вибирає напрямок своєї зовнішньої політики та альянси. Також зрозуміло, що для багатьох країн Організація північноатлантичного договору є привабливою. Водночас, існує багато проблем, зокрема, проблем на внутрішньому рівні, через які дуже складно реалізувати таку політику в такій країні, як Україна, оскільки більшість населення виступають проти членства в НАТО. І це, на мою думку, значною мірою позбавляє український уряд легітимності щодо проведення такої політики. У Грузії це стосується нерозв’язаних заморожених конфліктів, їхніх причин і того, як вони розв’язуються. Мені жаль це говорити, але я думаю, що грузинський уряд не довів свою зрілість щодо членства в НАТО. У цій країні також існує багато внутрішніх проблем, які не дають підстав зараз говорити про членство в НАТО чи ПДЧ. Але це не означає, що обидві країни не можуть стати членами НАТО у майбутньому. Але у даний момент я не думаю, що це дуже хороша ідея як на національному, так і регіональному рівні.

— Продовжуючи тему НАТО, мені хотілося б почути вашу думку — чи необхідна ця організація? Чимало німецьких і французьких експертів, з якими мені довелося спілкуватися, говорили, що Організація північноатлантичного договору вже не потрібна, бо, мовляв, уже зникли умови, що привели до її виникнення, зокрема, давно перестав існувати Варшавський договір.

— Я не є експертом з питань НАТО. Але я вважаю, що такі твердження не мають сенсу. НАТО — це безпекова організація з давніми традиціями. Вона виконує свою місію у багатьох областях. Вона поглиблює співпрацю серед своїх членів, а також між членами НАТО та іншими країнами, у тому числі з Росією. Тому не погоджуюсь з такими твердженнями.

ПРО КОНФРОТАНЦІЙНІСТЬ ЕНЕРГЕТИЧНОГО НАТО...

— Оскільки у ході нинішнього форуму багато говорилося про енергетичну безпеку, то як ви оцінюєте пропозицію Польщі, яка свого часу запропонувала створити енергетичне НАТО для вирішення проблем у цій сфері?

— Мені не зовсім подобається така ідея. Я не думаю, що вона конфротанційна за своєю суттю. Але у нинішніх дуже напружених відносинах у регіоні вона буде сприйматися як конфротанційна. І не лише Росією, але й іншими акторами. Я вважаю, що вона не привела б до зростання співпраці у сфері енергетики, а радше до зростання напруженості. Тому я вважаю, що за нинішніх обставин ця ідея була б корисною.

— Але чому тоді в Європі немає єдиної енергетичної політики? Чому б ЄС заради ефективного протистояння продавцям-монополістам не стати єдиним покупцем і купувати енергоносії для потреб усього співтовариства, як пропонують деякі експерти і політики?

— Так. Це було б непогано. Але насправді це важко реалізувати. Бо енергетика є питанням безпеки кожної окремої країни ЄС, і тому дуже складно зробити енергетичну політику спільною. Ми лише на початку цього процесу, як ми й перебуваємо на початку формування єдиної політики всіх 27 країн щодо Росії. На мою думку, що це надзвичайно складний і важкий процес. Він лише розвивається, і ми побачимо, що буде.

ПРО ВНЕСОК УКРАЇНИ В ЕНЕРГЕТИЧНУ БЕЗПЕКУ

— Якою ви бачите роль України чи її внесок у енергетичну безпеку регіону? Чи може вона, будучи транзитером, стати більш ефективним гравцем у цій сфері?

— Я вважаю, що Україна має грати важливу роль. І вона вже починає це робити. Можна відзначити, що нарешті в Україні буде усунуто посередників у продажу газу. Україна може стати більш важливою. Водночас, я вважаю, що в Україні є деякі ключові гравці, які співпрацюють з Росією і, головним чином, підривають цю роль. Це майже така сама відповідь на запитання, що в ЄС очікують від України. Я вважаю, що роль України значно зросте, якщо вона зможе реформувати свій сектор енергетики, зробить його більш прозорим, щоб брати участь у багатосторонній співпраці у питаннях енергетики, і тому подібне. Підсумовуючи, можна сказати, що Україна відіграє важливу роль, але ще є місце для зміцнення такої ролі.

— Віце-прем’єр-міністр Григорій Немиря, посилаючись на нещодавні події на Кавказі, відзначив, що без безпеки не буде енергії. Як у ЄС розуміють цю проблему і чи збираються реагувати на неї?

— На мою думку, ці два питання можуть вирішуватися разом. Відтак, для ЄС дуже важливо стабілізувати регіон, як в політичному, так і безпековому плані. Зокрема, в плані енергетичної безпеки. Якщо подивитися на війну в Грузії, то можна чітко побачити, що ці питання дуже тісно переплетені. Тому будь-яка стратегія має бути спрямована на вирішення цих питань.

— А чи є в ЄС інструменти для такого вирішення?

— Можливо, усіх інструментів немає. Але питання в тому, щоб зібрати наявні інструменти і сформувати коротку і всеохоплюючу стратегію. На мою думку, поки що такої стратегії не існує.

— А коли вона буде?

— Я не знаю. Справді, не знаю.