«Подорож дилетантів»

В українців, за всіх наших вад, є одне незаперечне достоїнство — ми дуже толерантний народ. Політикам та журналістам варто цю якість цінити, а не «випробовувати на міцність». Про це замислюєшся все частіше під час різних політичних ток-шоу. Безцензурне допускання в прямий ефір у кращому випадку недалеких говорунів, у гіршому — провокаторів, що нічого спільного не має зі свободою слова, яку ми, як і ви, наші колеги, не можемо не цінити. А ось свободу безвідповідальності не приймаємо. І цензура (самоцензура) в цьому випадку — це як цебер холодної води на людину, яка надумалася розмахувати факелом під солом’яним дахом. Пояснення, що, мовляв, так краще «освітлювати» проблему допустиме лише в тому випадку, якщо міра журналістського радикалізму (не плутати з темпераментом та небайдужістю) порівнянна з мірою професіоналізму. А якщо ні? А якщо до того ж не враховуються такі тонкі матерії, як те, що публіка найболісніше реагує, коли її провокують люди, які не знають, як то кажуть, місцевого нюансу. У загальному запалі дискусій за праву справу нам усім варто бути спокійнішими.

Але це не означає, що їх бути не повинно. Тому сьогодні в рамках саме такої дискусії ми публікуємо статтю нашого постійного автора — Ігоря Лосєва та уривки з інтерв’ю Мустафи Найєма.

У Інни Богословської, яка обвішала моє рідне місто плакатами: «Досить ділити Севастополь! Дамо йому статус україно-російської території!» з’явився соратник та однодумець. Це Мустафа Найєм, якого ми маємо щастя регулярно споглядати в Савіка Шустера на ТРК «Україна». Не приховаю, з великим здивуванням та сарказмом, будучи севастопольцем у четвертому поколінні, читав одкровення пана Мустафи на його персональному інтернет-сайті; відомий журналіст побував із короткочасним візитом у Севастополі і проголосив: «Севастополь — не Україна».

Ну, я не знаю, що таке Україна в уявленні Мустафи Найєма, але дещо зі своїх уявлень він уже продемонстрував на програмі «Шустер-LIVE», коли зібрав у центрі Севастополя купку карикатурних українофобів (інших людей він у місті зовсім не побачив, вочевидь, і не хотів?). Про міру адекватності найємовських «кращих людей Севастополя» свідчить зроблена на телекамеру заява одного з них: «Українська мова — це мова аморальна, чого українці поки ще не усвідомили». Рівень маразму й дрімучості найємовських фігурантів виявився надмірним навіть для присутнього в студії Шустера лідера «Російського блоку» пана Свистунова, який негайно взявся переконувати присутніх у своїх симпатіях до українського народу.

На відміну від Мустафи Найєма, я дуже багатьох знаю в Севастополі і дуже багато хто знає мене і як коментатора міського телебачення та ТРК «Бриз» ВМС України, і як політичного оглядача газети «Флот України», і просто як корінного севастопольця. Багато хто пам’ятає моїх батьків, дідуся та бабусю, тітку, могили яких я завжди відвідую, перебуваючи на малій батьківщині. Так ось, до тих «архаровців», яких зібрав на площі Нахімова пан Мустафа, дуже багато севастопольців відносяться з великим скептицизмом. Кілька років тому Севастополь відвідав лідер партії «Російсько-український союз» — РУСЬ — пан Іван Симоненко, який прагнув балотуватися від Севастополя до Верховної Ради. Цей діяч, вочевидь, вважав, що досить йому буде вимовити кілька «антибандерівських» лозунгів, як севастопольці на руках унесуть його до будівлі під куполом на Грушевського.

Але в результаті — повний провал, шосте або сьоме місце в списку претендентів. А спічі цього пана одна абсолютно проросійська пані оцінила так: «Ну цей ваш Симоненко взагалі...»

А тепер по черзі, за пунктами розберемо «маніфест» Мустафи Найєма, який нагадує сукупність одкровень у стилі дельфійського оракула.

Отже, одкровення перше: «Це українське місто, в якому українців називають окупантами». Для того, щоб почути в Севастополі на адресу українців слово «окупанти», потрібно місця знати. І перебуваючих у цих місцях акцентуйованих особистостей, які переважно знаходяться на службі. Зокрема, це два десятки антиукраїнських громадських організацій, що створені та фінансуються іноземною державою, представники яких ходять на антиукраїнські акції, бо робота в них така. Знаємо ми ці організації, знаємо впродовж 18 років незалежності цих людей, примелькалися одні й ті самі обличчя статистів московських телеканалів, а тепер ось із легкої руки Найєма й київські. Можна цей термін зустріти і в двох десятках місцевих газет, де дрібним шрифтом зазначено: «Газета надрукована в друкарні «Флаг Родины». «Флаг Родины» — це офіційний друкарський орган Чорноморського флоту Російської Федерації, засновник якого Міністерство оборони РФ, а видавець — командуючий російським флотом.

Ось у цьому середовищі українці — «окупанти» на професійному жаргоні. Але хто ж змушував Мустафу обмежувати своє спілкування виключно цією категорією осіб, які перебувають при виконанні службових обов’язків? А ось я ніколи за межами уподобаної Найємом «тусовки» не чув у рідному місті на адресу українців слово «окупанти»...

Одкровення друге: «Це українське місто, в якому якщо на твоїй візитці крім українського та англійського варіанта твоя посада не вказана російською мовою, можуть усміхнутися і... повернути її назад». І ще не те можуть. Усе залежить від того, з ким саме спілкуєшся.

Твердження ж Мустафи, що діти в Севастополі не розуміють української мови, залишимо на його совісті. Вже порівняно давно в місті майже у всіх школах викладається державна мова України.

Одкровення третє: «Це українське місто, в якому український прапор називають «брудною ганчіркою», а російський триколор гордо вивішують за вікна». Знову ж, за 18 років незалежності я в рідному місті ні від однієї нормальної людини подібного не чув, за винятком, звичайно, тих не багатьох не дуже нормальних, які так припали до душі Мустафі Найєму. Що ж до російського триколору, то знаю в Севастополі приблизно 15—20 вікон на все місто, де його можна побачити, масово ж цього ніхто не робить.

Одкровення четверте: «У цьому українському місті практично не зустріти українського герба». Та не брешіть, дядьку! Невже Мустафа Найєм не знає, що брехати недобре? Український герб зустрічається в Севастополі якщо й не щокроку, то досить часто. Мустафа міг його там не зустріти тільки, якщо він пересувався виключно з однієї російської військової частини в іншу. Ось там українських гербів не лише практично, але й теоретично не зустріти.

Одкровення п’яте: «У цьому українському місті службовці українського флоту не розуміють, чому їм платять у 2—2,5 рази менше, ніж таким самим морякам російських військово-морських сил». Ну, про недопустиме відношення нашої влади до військової потужності держави ми й без Мустафи знаємо. Про це можна писати цілі викривальні томи. Єдиний додаток до п’ятого одкровення журналіста ТРК «Україна»: службовці Чорноморського флоту РФ, які проходять службу не в Криму, а на території Росії — в Геленджику, Новоросійську, Туапсе тощо, також не розуміють, чому їм платять у 2—2,5 рази менше, ніж тим, хто несе тяготи служби на іноземній, у цьому випадку українській, території. Коли зі штабу ЧФ приїжджають комісії у підпорядковані частини на чорноморському побережжі Кавказу, то місцеві служиві кажуть: «Севастопольськие придурки приехали». Але кажуть не із засудженням, а із заздрістю, оскільки в «зонах» (а «зона», її психологія наклала незгладимий відбиток на всю російську цивілізацію) найхитріші зеки — замість важкої роботи в шахтах та на лісоповалі влаштовувалися де-небудь на кухні, в бібліотеці або на складі. Ось саме їх і називали «придурками».

Одкровення шосте: «У цьому українському місті моляться на російський флот. Бо якщо він упливе, двадцять тисяч населення залишиться без роботи». За даними міської влади, надходження до бюджету Севастополя від ЧФ неухильно скорочуються. Поточного року відбулися масові скорочення цивільних службовців російського флоту, а також військових. На початку 2010 року планується скорочення ще восьми тисяч на ЧФ. Тож скоро, без будь-яких зусиль України, від кількості тих, хто пов’язаний роботою з Чорноморським флотом, залишиться купка людей. Молитися на російський флот буде практично нікому. Крім Мустафи Найєма. І вже навряд чи моляться на ЧФ ті сотні севастопольських сімей, з якими «славні витязі» із Будівельного управління ЧФ провернули аферу в стилі «Еліта-Центр», зібравши гроші на квартири й залишивши і без грошей, і без квартир.

Севастопольці, які молитовно дивляться (за Найємом) на ЧФ, неодноразово влаштовували мітинги під стінами штабу з плакатами, один з яких особливо мені запам’ятався: «ЧФ — флот безкарних крадіїв». А морські піхотинці протестуючих «пресували», що, звичайно, додавало «пресованим» ніжної любові до російського флоту.

Одкровення сьоме: «У цьому українському місті представника офіційного Києва називають не інакше як «остання гнида». Ось результат блукання Найєма севастопольськими політичними підворіттями. Одного начальника можуть ще й не так називати в оточенні глибоко ворожого йому іншого начальника. Але при чому тут севастопольці? Чому склоки місцевих вождів і їхню «вишукану лексику» стосовно один одного Найєм малює як громадську думку? Таке відчуття, що Найєм свідомо обмежив коло свого спілкування людьми лише однієї із багатьох політичних орієнтацій.

І нарешті, Найєм воленс-ноленс ударився в провокацію: «І мені насилу віриться, що в цьому українському місті знайдеться хоча б сотня людей, які б при появі російських танків узялися за зброю, щоб гордо відстояти право називатися українцями». Хочу нагадати не обтяженому історичними пізнаннями Найєму, що 1941 року всі вірили (принаймні, офіційно), що радянський народ, як одна людина, вражаючи світ морально-політичною єдністю, виступить на захист вітчизни робітників та селян. За декілька місяців у полон Німеччини здалося кілька мільйонів червоноармійців. У складі німецьких військ проти СРСР воювало понад мільйон колишніх радянських громадян...

Сьогодні ж, усупереч Найєму, в Україні знайдеться достатня кількість українців (різного етнічного походження), які захищатимуть свою країну, паралельно конкретно розібравшись з тими, хто запрошував до України іноземні танки. Люди, подібні Найєму, будуть дуже здивовані. Даремно він стверджує, що севастопольці вважають Україну чужою країною. У грудні 1991 року, за офіційними даними, на референдумі за незалежність України проголосувало 54% севастопольців, а за даними голови міськради Валерія Саратова, якого важко докорити в проукраїнських настроях — 57%. Це не залишає мокрого місця від заяв Найєма, що Севастополь ніколи не вважав себе українським.

І вже зовсім незрозуміло, чому Найєм перебільшив кількість етнічних росіян у Криму, які, за переписом 2001 року, становлять 58%, а не 65—70%, як у Мустафи Найєма. Для чого знадобилася вся ця халтура? Для чого знадобилося відомому київському журналісту озвучувати багаторічний репертуар газет, що друкуються в друкарні «Флаг Родины»?

В Україні почалася президентська кампанія. Зрозуміло, кому вигідно формувати викривлено-найємовське уявлення про севастопольську ситуацію в українського керівництва та суспільства. Бо українській владі вселяється, що Севастополь — це не українська територія, якою можна пожертвувати, розміняти на що-небудь. Сумно, якщо українську владу інформують про кримські політичні процеси на рівні Мустафи Найєма, в якого хльостка фраза покликана прикрити елементарне неволодіння питанням. Адже я не випадково запозичив для своєї статті назву відомого роману Булата Окуджави. Текст Найєма — маніфест дилетантизму, легковажному та небезпечному.

P.S. Усі біди в Криму та Севастополі пов’язані не з історією, культурою або етнічним складом населення, а з тим, що в Києві поки ще не було влади, в якої був би час займатися Україною та її півднем у тому числі. Тому українську державну політику в цьому регіоні здійснюють окремі патріотичні ентузіасти. Тут Мустафа Найєм постійно спекулює на етнічному чиннику. Хочу йому нагадати, що в 1990-ті роки біля джерел створення ВМС України стояли люди з такими прізвищами: Кожин, Данилов, Клюєв, Костров, Фомін, Максимов, яким дуже заважали російські адмірали та генерали: Кравченко, Гринько, Манченко, Романенко. Не в цьому річ. Навіть людина, яку звати Мустафа Найєм, може любити Україну і приносити їй користь. Якщо захоче...

ЦИТАТА «Дня»

На сайті telekritika.ua опубліковане інтерв’ю Андрія Яницького, яке він взяв у Мустафи Найєма напередодні тієї самої програми «Шустер-LIVE». Пропонуємо до вашої уваги кілька уривків із нього.

— Розкажіть про пряме включення із Севастополя?

— Ми були здивовані кількістю людей, які з’явилися. Переважно прийшли люди певної спрямованості. І я чудово розумів, що вони не є репрезентативною аудиторією, яка відображає всі погляди в місті. Але очевидно, що це були найактивніші люди, які хотіли висловитися. Моїм завданням було зробити «вільний мікрофон».

— Наскільки це вірно — представляти лише такі крайні погляди? У результаті думка звичайної людини не представлена.

— У ЗМІ потрапляє не рядове життя. Інформаційні мотиви створюються саме надзвичайними випадками. Тобто ми ніколи не напишемо про будинок, якщо він не згорів.

Але ті погляди, що існують у Севастополі, — складно назвати крайніми. Я вважаю, що якщо не 70%, то вже 50% міста підтримували те, про що говорилося в ефірі. Якщо ці люди приходять, то їм настільки вже хочеться висловитися, що вони готові прийти об 11 вечора і простояти чотири години заради десяти хвилин ефіру. І там були не лише старі, але й люди середнього віку, і молодь. І як би ми не заперечували це, саме ці люди розповсюджуватимуть свої ідеї далі, саме вони є лідерами думок. В екстремальних ситуаціях саме ці люди поведуть за собою, тому важливо знати їхній погляд».

— Західні ЗМІ дуже часто звертають увагу на Крим. Це стає модною темою?

— Це дуже небезпечно. Звісно, журналісти не просто так з’являються. Але там, де вони з’являються, розвиток подій йде набагато швидше. Бо журналісти витягують найгарячіше на перший план, відбувається реакція у відповідь суспільства — ситуація розпалюється. У цьому значенні нічого хорошого від такої уваги я не бачу.

З іншого боку, позитив є. Він полягає в тому, що проблему Криму все-таки помітили. Наскільки це допоможе півострову — важко сказати. Під час подій у Грузії західні ЗМІ не змогли нічого зробити. Просто з’явився ще один глядач, який спостерігав за подіями.

Найдивніше, що на Заході проблему бачать, а в Києві ні. Я не знаю, що відбувається на рівні спецслужб або Президента, але рядові політики відносяться до Криму точно так само як до епідемії грипу в Житомирі. Вони вважають, що це мине. Адже такі настрої — не хвороба, що швидко минає.

І тут я повністю розумію кримчан. Якщо людина приїхала до Криму 1955-го, 1965-го або 1970 року з Росії, а потім 1991 року трапився перелом, то чому вона раптом повинна перетворитися в українця? Лише тому, що хтось провів такий кордон? Ні, звичайно. Ми цієї людини вже не переробимо, нам потрібно думати про її дітей. А для того, щоб її діти відносилися до України нормально, потрібно щоб і батьки так вважали. Щоб батьки могли розповісти, що Україна — це хороша країна. Інакше ми отримаємо ще одного росіянина в наступному поколінні.