Патологія насмічування та як з нею боротися

Схоже, питання сміттярства в Україні з розряду сугубо індивідуальної культури (О. Миколюк «Це вже справа особистої гігієни», День» №123 від 18.07.09р.) стрімко перетворюється в регіонально-всеукраїнське та в болючо-пекуче питання співіснування людини з природою. Україна стрімко перетворюється у величезний тотальний смітник. Схоже, ніхто не знає, як подолати це лихо. Робляться постійні спроби якось унормувати питання у вигляді збільшення фінансування на утилізацію та переробку сміття, удосконалення системи прибирання та вивозу його, ужорсточення штрафних санкцій щодо сміттярів (щоправда, мені не відомі факти — бо, певно, таких взагалі майже немає, на жаль,— штрафування пересічних громадян за сміттярство). Та, як бачимо, все це півзаходи, які не в змозі вирішити проблему в цілому, тож суттєвого поліпшення вирішення проблеми немає. Сказати, що це проблема суто українська, — не можна, бо перед світом постала аналогічна. Кожна країна самотужки бореться з цим злом зі змінним успіхом — хто краще, хто гірше. Ми ж, українці, на мою думку, — найгірше, бо ще до кінця не усвідомили загрози від сміттєвої «навали», та й психологічно не зрозуміли: cмітячи скрізь, де ступає нога homo sapiens, людина, окрім того що самознищується, перш за все, етично, морально, а й знищує своє середовище існування. Причин того, як ми докотилися до подібного становища, декілька, з них необхідно виділити такі:

— вибухово-стрімкий розвиток технічного прогресу в ХХ — ХХІ століттях і, як наслідок, широке розповсюдження вживання у виробництві та у ширвжитку синтетичних матеріалів, які, на загал, шкідливі по відношенню щодо природи, не «переробляються нею», як органіка, і сприймаються як інородні тіла;

— відсутність загальної концепції гармонійного співіснування людини та природи і, як наслідок, у сучасної людини не виховане відчуття своєї вторинності, як складової частки по відношенню до природи. Ми продовжуємо вести себе з нею немов Цар, постійно її ѓвалтуючи та підкорюючи (по-мічурінські);

— відсутність необхідного фінансування (через недостатнє розуміння цієї проблеми) з метою компенсації шкоди, яка завдається людиною природі. Ми й надалі сповідуємо хибний принцип невичерпності природних ресурсів та безкінечну здатність природи на самовідновлювання;

— нерозуміння того, що своєю діяльністю підійшли до «точки неповернення», тобто до тієї межі, коли природа відновлюється спочатку частково, а надалі — вже не в змозі відновитися. Саме починаючи з цього моменту — порушення певного балансу екологічних сил у природі — вона починає тихо протестувати — частішими землетрусами, повенями, буревіями, цунамі, торнадо тощо. Так, за свідченням Open Athmosphens Science Journal (grani.ru — «Катастрофические изменения климата неизбежны»), концентрація вуглецевого газу в атмосфері досягла того рівня, коли зміни клімату стають вже невідворотними, що характеризується загальним потеплінням.

У своїй нескінченній гонитві за надприбутками у виробництві та невігластві щодо природи людство досягло апогею, зробило свій вибір і фактично оголосило собі вирок...

Що стосується технічної складової. Технологія більшості товарів сьогодні, зокрема, машинобудування, хімічної промисловості та металургії, на загал, не відповідає світовим вимогам викидів СО в атмосферу в зв’язку з тим, що зменшення їх потребує величезних фінансів із одночасним зменшенням прибутків.

Що стосується етичної сторони проблеми, то тут найперше потрібно пробудити свідомість потреби в чистоті. Тобто виховати людину таким чином, щоб це стало на рівні безумовного рефлексу. А це, як говориться в тій же статті О. Миколюк: «...Це чи не найважче, адже якщо людина звикла їздити у брудному ліфті, звикла залишати після себе навіть біля свого будинку пляшки з-під пива, коли за кілька метрів стоять сміттєзбірники, то хіба вона задумається цього не робити на якійсь станції метро?..». Питання, на жаль, поки що риторичне. На мою думку, це безпосередньо випливає з відсутності самоповаги українців до себе, а звідси — й до країни. Де ж вихід і що робити? Звісно, це проблема комплексна і вимагає комплексного вирішення. Важко не погодитися з тим, що «...чистота починається з власних будинків, власного парадного, власної сходової клітини, власного ліфта».

Днями у справах був на привокзальній площі в Києві й ішов униз по вул. Комінтерна. На цьому відтинку нарахував понад два десятки бомжів і людей певного асоціального вигляду. Подумав: ось де пропадає майже дармова робоча сила, яка немов проситься — організуйте нас на благо улюбленого Києва, й ми здійснимо чудо... А й, справді, за створення певних умов: харчування, санітарно-гігієнічних, проживання в гуртожитках, транспортування та доставки до місць роботи — прибирання вулиць, парків і скверів — та іще деяких, у тому числі й охорони, можна досягти бажаного для киян і гостей міста — чистоти, порядку і впорядкованості нашої столиці. Плюс до цієї «трудармії» додати ще й злісних штрафників-сміттярів. Так, це примусові дії, певним чином. Але цими методами ми досягнемо головного: перш за все, — чистоти та порядку в місті.