Само собою не побудується
Прочитав 12 серпня у №140 статтю п. Миколи Гриценка «Три кити...» Зачепило. Двоїстістю враження від прочитаного. Згадалися часи радянської перебудови. Тоді почали говорити багато правдивих та колючих речей. Закликали негайно братися за справу. Саме тоді з’явилось у нашому лексиконі слово «конкретика». З’явилося невипадково. Адже, як з’ясувалося згодом, практично ніхто не знав, що ж його потрібно робити, щоб перебудуватись.
Одним із проявів конкретики було вказувати на логічність і неминучість приходу «ери перебудови». Бо, як казали, «пізній застій» кінця 1970-х — початку 1980-х рр., при всій своїй очевидності, продовжував животіти саме тому, що у пресі та й узагалі в публічному житті розквітла констатація факту існування недоліків у нашому житті з одночасними трафаретними закликами та рішеннями. Хай не ображається пан Микола, але щось подібне (в сенсі «конкретики») прочиталося мені між рядками його статті. Хоча відвертість, з якою автор вказав на вкрай «ахілесові» точки опори українського самостояння, заслуговує й на повагу, й на те, аби серйозно вдуматися в ситуацію. Тим більше, що поруч із статтею добродія Гриценка «День» подав і матеріал «Енергія змін» давнього дописувача газети п. Семиноженка.
Дійсно, якщо вдуматись у сенс драматизму нашого життя, то щонайменше для небайдужої людини напрошується висновок: якщо залишатися пасивним (тихим, мирним, спокійним) стосовно громадських справ, можна лише здогадуватися, як позбиткується над тобою поточне життя. А звідси — таки треба, очевидно, починати боротись. Із самим собою. Точніше, з наявним у кожного набором: інертністю, невпевненістю, нерішучістю. Ось і берусь підхопити естафетну паличку, в сенсі конкретики, простягнуту статтею «Три кити...» Прошу дозволу розказати, як мені, з моєї точки зору, бачаться ті самі «кити».
Найперше — про обороноздатність. До минулорічної російсько-грузинської війни з мене майже відверто кепкували, коли я посилався на можливість опинитися нам з товаришами в окопах. Тоді я пропонував уявляти нас не в бойових діях, а в штучній, скажімо, якійсь техногенній катастрофі. Як ото було на Львівщині із розлитим жовтим фосфором. Я запитував наших робітників: чи уявляють вони, хто в екстремальній ситуації очолить нас, простих трударів, і віддаватиме команди та накази? Чи не ті самі особи, яких ми вже сьогодні добре знаємо як своїх безпосередніх керівників середньої ланки на виробництві чи у якихось справах, наприклад, виконком місцевої ради. Неминуче виникне ситуація, коли перед кимось із нас буде поставлене завдання (дано наказ): наражати на небезпеку своє здоров’я (чи й життя) заради кінцевого успіху. Наказуватиме особа, яку вже тепер знаємо, як облуплену, знаємо, чим вона дихає. Всі з нас мають можливість бачити, як та особа (особи) у звичайному повсякденні дбає про людей (зокрема і про їхнє здоров’я), коли забезпечує їм умови роботи і безпеку праці чи коли організовує роботу комунальних служб. Мені здається, що той мінімально можливий рівень забезпечення та організації з боку «тих осіб» є наслідком дій далеко не совісті, а страху. І страху не перед «нижчими» посадовцями, а перед «вищими». Запитання: чи повірять бійці такому офіцеру?
Пан Гриценко має певну рацію, коли каже про взаємопов’язаність «китів» нашої залежності. Адже той самий принцип здійснення керівництва людьми характеризує і лад у нашій економіці.
З позицій розуміння суті господарювання — економіки — мені, на моєму рівні, наприклад, мало знати, що газотранспортна система України «наша», а не «їхня». Бо з відстані мого мікрорівня не зовсім видно, де закінчуємося «ми», а де починаються «вони». Бо на сьогодні «наша» зовсім не є гарантією для мене щодо кращої якості управління і ГТСом, і взагалі нами. Диктує це власний безпосередній негативний досвід спостереження за діяльністю наших «господарів».
Таке моє особисте конкретне бачення «китів» нашої залежності.
Щоб запрацювало, треба справу взяти і продемонструвати всім людям. Безпосередньо і конкретно. Хоч би й чітким словом «так» чи «ні» в конкретній ситуації. Бо лише тверде, зриме і відчутне може спонукати рядового солдата повірити офіцеру запасу, а кожного господаря переконати, що він є таки господарем, а не батраком. Усе на землі росте чи будується знизу до гори. З малого до великого. Згори походить лише Боже благословення. Стосується це і державного будівництва. Коли думати, що збудує хтось інший чи побудується само собою, то само собою побудується щось інше...
