Оксамитовий сезон у країні Тіля Уленшпігеля
Не знаю як у вас, а в мене завжди так. Якщо в країні, або в місті, або поблизу є море, я туди біжу, не роздумуючи жодної хвилини. Це як несвідомий інстинкт, він не підлягає обдумуванню й осмисленню. Я навіть ніколи не аналізую це почуття. Що б там не було (відстані, розклади, вартість квитка, погода), море — це святе. Але коли ти потрапляєш до моря, то ця безглузда нерозсудливість завжди винагороджується.
Загадкове слово Остенде знайоме багато кому з нас з дитинства. Навіть у піснях у французів співається, що це кінцева зупинка. І правда, якщо потяги йдуть із Франції через Бельгію, то Остенде — це завжди кінцевий пункт, адже далі море. Якщо ви їдете зі Сходу, з Німеччини — те ж саме. У дитинстві я пам’ятаю, що в розкладах, які висіли на вокзалах Москви і Києва, згадувався загадковий вагон «Париж — Остенде». Хоча Париж — це в одному напрямку, а Остенде — зовсім у іншому, але чомусь так треба було — щоб у кінці було все ж таки Остенде. По-фламандськи назва цього міста пишеться з двома літерами «О» — Oostende. А перед черговою поїздкою до Бельгії я уточнив у моїх знайомих бельгійців, чи є там пляжі. Мені розповіли, що є! І всі вони — публічні. Приватизувати пляжі в Бельгії не дозволено. І що там десь навіть їздить трамвайчик уздовж берега. Та й узагалі, неважко помітити, що морське узбережжя Бельгії — це понад 300 кілометрів. Значить це морська держава! Отже перенесімося на Центральний вокзал Брюсселя...
Я стою в невеликій черзі й з нетерпінням чекаю. У віконці, до якого я прямую, проводиться попередній продаж квитків на внутрішні бельгійські маршрути. Зараз я зроблю перший крок до того, щоб не просто купити якийсь квиток, а почати усвідомлену мандрівку чудовою країною, ім’я якої — Бельгія. Услід за Остенде на моєму шляху виникнуть багато які інші міста. Зараз, біля віконця я, звичайно, говоритиму по-французькому. А по-французьки назва міста звучить по-іншому — «Останд». Як гарно! І ось мадам запрошує мене наблизитися до каси. Прошу квиток на завтра, називаю навіть конкретний час. Але касир реагує миттєво, і через лічені секунди квиток уже з’являється в мене в руках. Річ у тім, що він буде «відкритим», причому «туди і назад». Значить, я зможу його використати, сівши на будь-який потяг. Повернення — протягом трьох днів. Потяги ходять із четвертої колії кожні півгодини, на дорогу буде витрачено трохи менше години. Дорогою потяг робить дві зупинки — у містах Гент і Брюгге (О, Гент! О, Брюгге! Але про них — не зараз.) Ось і все. Завтра вранці — в дорогу!
Вранці чудова погода! І чудовий сніданок із традиційними бельгійськими «кук’є». Я покидаю свій відлюдний притулок на рю дю Берже, пробігаю Пляс Руаяль, посилаю погляд церкві Сен-Жак (або кірхе Святого Якоба? — як ви хочете). Пробігаю повз музей Магріта, повз прекрасний парк біля Королівської книгозбірні. Король Альберт I не звертає на мене ні найменшої уваги (він не винен: його кінь повернувся до мене гм... спиною). Зате королева Елізабет примітила мене здалеку, вона завжди обличчям до обличчя зустрічається з усіма, хто збігає згори до центрального вокзалу. Але вітати її в мене немає часу. Хоча цей пам’ятник я вважаю просто геніальним. При всьому його аскетизмі, на нього можна дивитися бескінечно. А ось і простір вокзалу, який несподівано відкривається під землею. Четверта колія? Ок. І ось я вже в натовпі діловито налаштованих бельгійців, які, на відміну від мене, мабуть, добре знайомі з красою Остенде. Я ж відправляюся туди вперше.
У купе поряд — німці. Дівчата-мандрівниці. Їх улюблене слово — «richtig», з їхніх вуст воно звучить у середньому кожні двадцять секунд. Є й російськомовна пара, вони розташовуються нарізно: поряд місця не виявилося. «Тут не зайнято?» — запитую я у бельгійки, яка їде зі своїм сином років дванадцяти. «Non», — відповідає мадам. У неї якісь дещо натягнуті відносини з сином. Іноді вона робить йому натяки-зауваження з приводу минулих гріхів. Пригадує йому якихось друзів. Син теж добрий. «Ой! Ти ж зараз віддавиш мені палець!», — вигукує мадам, відсмикнувши ногу. Мадам дуже елегантна, на лівій нозі в неї тонкий золотий браслет. Потім вона комусь телефонує, обурюється: «Ми вже проїхали Гент... Ти що, у ванні? Ну чому коли я тобі телефоную, вона тут же починає з тобою розмовляти? Мерд!» Потім мадам мучить бідне дитя: син весь час засинає, а вона вимагає від нього подати сумочку, на якій він влаштувався. Син засинає знову, вона його будить, щоб покласти сумочку на колишнє місце (там надійніше). Нарівні з участю в усіх цих драматичних подіях вона здійснює ще одну дію: весь час розгадує кросворди в жіночому часописі. Ймовірно, мадам — ерудитка, тому що робить вона це швидко, явно результативно і протягом дуже довгого часу. А ось і Остенде, час виходити...
Перший пункт призначення — кіоск туристичної довідкової служби, облаштований у мікроавтобусі біля вокзалу. Чекаю, поки пара літніх фламандців з’ясує свої питання. Потім питаю сам: «Скажіть мені одне — як звідси пройти до пляжу?» Жінка з довідкової вручає мені карту-схему центру Остенде, показує, де ми зараз перебуваємо і підказує шлях на пляж. Спочатку буде пляж поменше, потім — великий, довгий. Це близько. Я, окрилений, переходжу місток і спостерігаю за пришвартованими яхтами. Дуже сонячно. І тут я бачу справжнє диво! Тутешні чайки зовсім не бояться людей! Вони ходять поодинці й групами, іноді прямо-таки кидаючись під ноги. Птахи красиві, якісь величезні, відгодовані, чи що. Іноді вони злітають, і ти боїшся, що тебе тут же зачеплять їхні могутні крила. Кожна чайка неначе усміхається. Вони охоче дають себе розглядати й фотографувати. Я рухаюся далі. Ось невеликий водно-корабельно-морський музей. А далі якесь темно-зелене судно встановлене прямо на тротуарі. З лівого боку видніється краса старого міста, зокрема, собор на великій площі. Поки виходить, що я проходжу вздовж набережної каналу. До виходу на пляж залишаються лічені хвилини.
І нарешті я побачив маяк, пірс і море вдалині. Потім показався досить цікавий пам’ятник із колоною і якорем. А зовсім поряд — житлові будинки, в яких живуть люди і кожного дня бачать із вікон Північне море. Що я знав досі? Насамперед — Середземне море. І з такою ж мірою довіри я поспішав назустріч цьому, зовсім іншому й поки що незнайомому морю. Воно не обмануло моїх надій. Більше того — воно виявилося більш смирним, я б навіть сказав — смиренним. Але все ж таки хвилі накочували весь час, і на березі було вивішено червоний прапорець — штормове попередження. Порт був далеко. Біля самого берега були ті, хто купається, в основному — діти. Я відразу помітив, що пляж тут не зовсім звичайний. До моря треба було пройти через велику ділянку суходолу, якою текли якісь струмки. На суходолі лежали жовті буйки на тросиках (як мінімум — три в ряд, якщо рахувати від берегової лінії). Значить, море було в стадії граничного відливу, а в якісь дні воно зараз розливається набагато ширше, заповнюючи весь вільний на той момент простір. Стало зрозуміло, чому пірс так довго тягнеться суходолом, і лише своїми останніми метрами йде в море. Я пішов через усі струмочки і калюжки, які відділяли воду від греблі та сухої піщаної лінії. Камені, які я дуже люблю на пляжах, розташовувалися лише в одному місці. Похмурі, чорні, обліплені черепашником, але невеликі. Я наблизився до них. І, як завжди, почав вдивлятися в море. Світило сонце, але погода була мінливою. Це пояснювалося поєднанням змінної хмарності та вітру. Уявіть собі, що сонце ховається і виглядає по декілька разів протягом п’яти хвилин. При цьому вас овіває вітер і ви рішуче не розумієте, чи варто роздягатися й лізти в воду при такій погоді. Я зважився. Залишивши речі біля каміння, заходжу до води (чого мені боятися після пляжів Тихого океану й Атлантики з одного боку та весняного купання в Балтиці — з іншого!). Але тут же чую свисток чергового по пляжу — мені не дозволяють так рішуче йти назустріч хвилям. Що ж, повертаюся назад і захоплююся пляжними радощами настільки, наскільки це можливо. Судячи з відчуттів, вода має температуру приблизно градусів 19. Ніякого порівняння з Тихим, у якому в цьому ж місяці вода прогрілася, по-моєму, градусів до тридцяти! Але все одно приємно.
Атмосфера біля пляжу в Остенді чомусь нагадує фільм «Смерть у Венеції». Неспішне, але респектабельне життя благополучного європейського міста. Легкий присмак осені, яка насувається, літні пари, які гуляють узбережжям. І поряд — стихія моря, байдужого до всіх пристрастей, які киплять на березі. Хто б міг подумати! Адже це так незвичайно — пляжі в Бельгії. А виявляється, тутешні місця можуть бути прекрасним місцем відпочинку. Та ще в поєднанні з відвідуванням сусідніх старовинних міст. До того ж, по секрету повідомлю, що криза трохи скоректувала ціни в Бельгії на користь туристів. Так чи інакше, закінчую купання і, висохнувши, відправляюся оглядати визначні пам’ятки Остенде, яке я хотів побачити. Ось англійська церква, ось нові квартали, дитячий майданчик. Раз у раз зустрічаються все ті ж мініатюрні вазончики та клумбочки, що й в Брюсселі. Тераси кав’ярень заповнено людьми. Фанатично фотографую виставлені напоказ скарби квіткової крамниці. Старенька проходить повз і поблажливо дивиться на мене, мовляв, ось дивак, блажить, квіточки побачив! Знову бачу помічений раніше собор Петра і Павла, оглядаю його ззовні (він зачинений на реставрацію), перетинаю майдан. І поступово дорога сама виводить мене назад до вокзалу. Розумію, що навіть три години в Остенде — це не вічність, колись цей час закінчиться. Тепер потрібно перейти дорогу, щоб знову повернутися до чайок і вже бачених кварталів набережної. Заходжу в будівлю вокзалу зовсім із іншого боку. Знову думаю про те, що Остенде — це кінець. Переглядаю буклети на стендах, один із них навіть беру на згадку. У ньому розповідається про липневі культурні події в Остенде. Як з’ясувалося, культурне життя тут дуже насичене. Та й місто це зовсім не маленьке. Адже я не заглиблювався в «континентальну» частину Остенде. А це зовсім не означає, що там немає нічого істотного. Чекати на потяг уже недовго. Але я встиг вирішити — неодмінно зійду зараз у Брюгге. Гріх, мандруючи цією віткою бельгійської залізниці, пропустити таке старовинне і гарне місто. Тим більше, що їхати до нього не більше аніж чверть години...
