Герб, гімн і прапор

Питання національної свідомості є надзвичайно важливим для кожної держави як на рівні загальному, так і особистісному, адже ми є свідками того, наскільки визначальними для будь-якої країни, в тому числі й України, є національні державницькі позиції політиків або їхня відсутність. Те ж стосується будь-якої частини суспільства. У червні—липні 2009 року фахівці Інституту соціальної та політичної психології вдруге дослідили питання становлення національної та державницької свідомості наших громадян (перше було 2003 року), провівши опитування «Україна-2009: національні символи, соціальна напруженість, електоральні виміри». Експерти відзначили позитивну тенденцію: в країні триває процес підвищення рівня національної та державницької свідомості, результати ж соціологи порівнюють із отриманими 2003 року.

Очевидно, що йдеться не зовсім про «свідомість як форму психічної діяльності, орієнтовану на відображення та перетворення дійсності», як її визначають психологи. Швидше — лише про «відображення дійсності», адже соціологи визначали лише ставлення людей до національних символів. Так, респондентам запропонували список із 24-х найменувань символів, з яких людина мала вибрати те, що, на її думку, символізує Україну. Підставою ж для висновку, що рівень національної свідомості українців зростає, дослідники вважають, наприклад, факт, що 46% відзначили державну символіку (у 2003-му — 37%) або що зменшилася частка громадян, для яких Україну символізує Чорнобиль — із 15,5% п’ять років тому до 11,5% цьогоріч. Цікавими виявилися й результати опитування ставлення українців до персоналій, які символізують країну — вони не збіглися з голосуванням під час телепроекту «Великі українці». Детальніше про позитив, який ми можемо взяти з цього дослідження, в інтерв’ю з директором Інституту соціальної та політичної психології АПН України Миколою СЛЮСАРЕВСЬКИМ.

— Миколо Миколайовичу, те, що 46% називають символами України Гімн, Герб та Прапор — хіба це багато як для держави?

— В абсолютних цифрах — безперечно, це замало. Але головне — в динаміці: якщо ми бачимо, що кількість таких відповідей громадян збільшилася від третини до половини, то це досить істотно. Тому що до 2003 року держава Україна існувала 12 років, але тільки 37% жителів України вважали національною символікою державні символи України. Приріст — на 8,2%. Потрібно наголосити, що національна свідомість — це основа існування нації. Без неї жодна нація і сучасна держава функціонувати не може. Якщо ж відсутня національна свідомість, то це забирає перспективу історичного розвитку нації як такої. В Україні все дуже складно — в силу нашого історичного розвитку.

Наразі в нас відбувається процес формування національної свідомості, на цьому шляху — багато вибоїн, бо, як відомо, становлення незалежної України відбувалося важко. Але все ж нині є ознаки, які свідчать, що процес формування національної свідомості пришвидшується і набирає більш надійних основ. Показовими є результати проведеного нами дослідження, які засвідчили деякі істотні зрушення в уявленнях українців про національні символи. Ми бачимо, що загалом збільшується частота вибору символів у порівнянні з 2003 роком, тобто до помаранчевої революції. Це говорить про більшу насиченість, інтенсивність символічних уявлень українців. Такі тенденції можна пояснити певними змінами в демографічній ситуації — наявністю в Україні частки людей, які сформувалися вже в часи боротьби за незалежність чи розпаду СРСР — кількість таких людей збільшується. Але я б не зводив все до демографічних показників, тому що ми бачимо, що за ці роки уявлення українців про символи своєї держави значно більше наповнилися державницьким і національним змістом. Під час дослідження ми побачили, що громадяни стали частіше вибирати інші символи України: наприклад, національне вбрання й вишиті рушники (43,6%), національні страви та напої (41%), національні музичні інструменти (26%) як символи держави. По всіх позиціях є приріст. Із 24-х символів люди менше вибирають символів України із Заходу на Південь і Схід: найчастіше державну символіку вибирають в Західному регіоні, менше — в Центральному і так далі. Це показник інтенсивності символічних уявлень громадян України.

— На Заході України національними символами є державні символи (79%), на Сході люди найчастіше на перше місце ставлять національне вбрання й вишиті рушники (36%), на Півдні — націоналі страви та напої (42%). Із Західною Україною — зрозуміло, а як ви поясните результати, отримані на Сході та Півдні?

— Без спеціальних досліджень говорити важко, але для мене цей результат є дещо несподіваним. Тому що якби в Україні проводилася визначена та дієва державна політика формування національної свідомості, то, швидше за все, в цих денаціоналізованих регіонах повинні б виходити на перший план державні символи. Вийшло трохи не так... Тобто процес формування національної свідомості іде більш складними шляхами: він виходить із глибин національної ментальності, національних почуттів, характеру. Я б сказав, що внаслідок історико-політичних чинників на Заході і в Центрі України державна символіка виходить на перші місця, а у Східному регіоні — національне вбрання, вишиті рушники. Тобто позитивом є те, що тут ще живі раніше притлумлені історичні традиції. Зараз вони актуалізуються, виходять із глибин. Те ж — у Південному регіоні: тут люди по-своєму стверджували спосіб життя, зробили регіон хлібним, тож, мабуть, закономірно, що національне в них асоціюється зі стравами чи напоями. Можна говорити про регіоналізацію в уявленнях людей про національну символіку, але — на тлі спільних тенденцій (на загал в українців більш насиченими національним і державницьким змістом стають символічні уявлення). Це знаходить підтвердження й у житті: подивіться, наскільки зріс інтерес до вітчизняної історії: величезний наплив бажаючих вчитися на історичних факультетах цього року теж свідчить про це.

— Виходить, що державної політики формування національної свідомості немає, але процеси відбуваються самоплином?

— Дієвої державної політики — яка б давала результати в загальнонаціональному масштабі — на жаль, немає. Але події, які відбувалися в Україні (насамперед — помаранчева революція і прихід нової влади), все-таки підняли пласти національної історії. Влада апелює до патріотизму, хоча може, й не дуже дієво, але це опосередковано дає свої результати. Хай воно якось відбувається недолуго, несистемно, кострубато, але робляться спроби підняти патріотичний дух народа. Результати ми маємо: починаючи від рівня символічних уявлень і закінчуючи конкурсами на історичні факультети ВНЗ це все є виявами підвищення національної державної свідомості.

— Ви прослідкували залежність рівня національної свідомості українців від рівня освіти та віку людини. Прокоментуйте це, будь ласка.

— Різниця насамперед виявляється у вікових аспектах і вона проявляється в тому ж показнику насиченості символічних уявлень. Тобто національну і державну символіку 18—29-річні вибирають частіше, ніж 30—55-річні і тим паче ті, кому 56 років і більше. Я хотів би підкреслити, що аж такої різниці, яка була 2003 року, вже немає і це теж позитивний симптом. .Тому що тоді було різке розмежування: що мене вражало, і я про це писав, що навіть такі речі, як національне вбрання і страви молодь 2003 року вибирала частіше, ніж люди старшого віку. Це мені здавалося абсурдним, а нині ми такого не спостерігаємо. Також із опитування зрозуміло, що рівень символічних уявлень громадян залежить від рівня освіти. Він є більш насиченим і на прикладі уречевлених символів, і на прикладі символів-персоналій у людей з вищою освітою та з неповною вищою.

— Питання мови ви спеціально не торкалися?

—Ми проводили підготовчу стадію: під час масових опитувань ставили відкриті запитання «Що для вас особисто є символами України?». Люди самі писали, що спаде на думку, тож ми вибирали те, що найчастіше згадувалося, і не нав’язували своїх уявлень. Мови люди не називали.

— Ще один цікавий розділ дослідження — це хто персонально, на думку українців, символізує Україну. Якщо в телепроекті «Великі українці» переміг Ярослав Мудрий, то у вашому дослідженні — з великим відривом Тарас Шевченко... І ще: якщо порівняти із дослідженням 2003 року, то щось змінилося в ставленні українців до персоналій?

— Так, опитування, яке проводилося цього року, в порівнянні з опитуванням 2003 року дещо змінило список. Взагалі нас шокували результати телевізійного проекту «Великі українці», коли висмикнули постаті, яких люди ніколи не називали самі... Тому в нашому опитуванні ми додали Ярослава Мудрого та Володимира Великого — персоналій з далекої історії, бо нам було цікаво подивитися, чи якось відображають реальний стан громадської думки результати телепроекту. Виявилося, що не дуже, бо першого в нашому дослідженні відзначили 27% громадян, а другого — 24%. Натомість позиції Тараса Шевченка не похитнулися: він з величезним відривом був першим і 2003 року, і цього разу. Але треба зауважити, що порівняно із уречевленими символами, символи персоналій, обраних в результаті опитування, аж такого оптимізму не викликають. Помітних змін не відбулося: практично всі рейтингові позиції, які фіксувалися 2003 року, такими ж залишилися 2009-го. На першому місці — Тарас Шевченко (49,6%), далі — Леся Українка (33,6%), за ними — Богдан Хмельницький (30,5%), потім — Ярослав Мудрий і Володимир Великий, а далі — брати Клички (21%). Все було так само 2003 року...

Попри позитивні зміни, які ми спостерігаємо на прикладі уречевлених символів і які відбивають позитивні процеси у формуванні державницької і національної свідомості громадян, це є свідченням кризи довіри до персоналій не тільки діючих, а й тих, які в історичній ретроспективі можуть символізувати Україну. На жаль, нині поки що уявлення про персоналії більше роз’єднують, ніж об’єднують українців, тут немає суттєвого просування. Ось, наприклад, Іван Мазепа. Здавалося, скільки робиться зусиль, серед іншого й газетою «День», і в державному масштабі, а що ми бачимо? 2003 року його обирали 14,5% респондентів, а зараз — 12,3%. Статистично це не достовірне значення, але можна сказати, що залишилося на тому ж рівні. Потрібно глибоко замислитися: можливо, не потрібно педалювати на персоналії, коли ми ведемо мову про патріотичне виховання, патріотичну роботу серед населення. Натомість на перший план треба винести те, що людям ближче, зрозуміліше, що не викликає спротиву, зумовленого особливостями їхньої соціалізації та виховання. Ми спостерігаємо на прикладі Південної та Східної України, що там піднімаються речі, які виходять з глибинних джерел менталітету — що, здавалося, було вже поховано під кригою всіх наших перипетій історичного розвитку. Висновок: або ми не вміємо змінити ставлення до персоналій, або люди ще не готові його змінити. Їм психологічно комфортніше змінювати своє ставлення до уречевлених символів України.

— Якщо в українців такі непогані тенденції відродження національної свідомості, то виходить, що ми протистоїмо світовій глобалізації та уніфікації?

— Глобалізація загрожує ідентичності всіх без винятку народів. Але поки що, на щастя, ми бачимо, що в нас є достатній психологічний потенціал, який дає змогу протидіяти негативним тенденціям глобалізації. Питання тільки в тому, щоб навчитися використовувати позитивні тенденції цієї глобалізації. Для цього потрібна ця національна свідомість та, зокрема, національна мобільність, чи певні риси національного характеру, які дають змогу виживати в складному світі.

— Чи могли б ви спрогнозувати, які будуть результати такого ж дослідження національної свідомості українців через, наприклад, іще п’ять років?

— Давати прогнози завжди ризиковано, але якщо ми бачимо, як від ситуації в державі залежав процес формування державницької свідомості громадян, то ми з великим ступенем впевненості можемо говорити, що й надалі залежатиме також. Дуже багато визначатиметься тим, яка надалі в Україні буде суспільно-політична ситуація, наскільки патріотичною та свідомою свого покликання і національної місії буде сама влада. Хоча я думаю, що й ці тенденції, які вже є, навряд чи можна знівелювати в повній мірі. Але вони будуть більш вираженими, якщо їх підтримуватиме загальна суспільна ситуація.