Літні коляди

Звичай дуже давній. Його згадують ще давньоруські літописці. Обряд водити Куста побутував лише на території Полісся, а учасницями дійства, яке відбувалося на Зелені свята, були тільки жінки. Зміст свята науковці тлумачать по-різному. Натомість подекуди у північних районах Рівненщини місцеві жителі й досі водять Куста. З експедиції селами Полісся повернулися рівненські етнографи. Про особливості давнього обряду — в розмові з Олексієм НАГОРНЮКОМ, науковим співробітником Рівненського обласного краєзнавчого музею.

— Що уособлює обряд водіння Куста?

— Куст — це назва обрядового персонажу. Цікавим є саме слово, точніше, його церковнослов’янська вимова. У звичайних випадках місцеві вживають «кущ» або «корч». Натомість на свято водять саме «Куста». Це говорить про сакральність персонажу.

В обряді беруть участь лише жінки. Вони збираються групами, одну дівчину наряджають Кустом — вбирають у зелень з ніг до голови (це може бути лепеха, кленове листя) і ходять від хати до хати, співаючи троїцькі пісні. Господарі чекали приходу Куста. Цікавим було й те, що якщо оминали чиюсь хату, це вважалося образою. У текстах пісень, які збереглися, є побажання доброго врожаю, здоров’я для усіх родичів. Учасницям дійства господарі віддячували подарунками (давали їжу, гроші).

— Наскільки давнім є звичай і як його можна трактувати?

— Обряд — доволі давній. Кустові пісні датують приблизно VI століттям. Згадка про цей обряд є й у літературних пам’ятках періоду середньовіччя. Всі дії, які відбуваються під час водіння Куста, й текст пісень, який дійшов до нас, є зашифровані й не читаються прозоро. Символи потребують пояснення. Скажімо, сам образ Куста можна трактувати як божество, як символічну жертву для духу пращурів, яка переходить у інший світ. Так, дівчина, яку вбирали в Куста, не співала троїцьких пісень разом з усіма. Протягом всього обряду вона мусила мовчати. До того ж, за вбранням із зелені постаті фактично не видно. Людина наче перетворюється на кущ. До речі, вважалося, що саме в зелені є душі русалок. А перший тиждень після Трійці називали Русальним — саме в цей період активізуються ці істоти, які в народних уявленнях є амбівалентними (можуть приносити як користь, так і шкоду). Люди вірили, що їх могли бачити лише праведники.

Дослідниця Ольга Шара вважає, що цей звичай варто розглядати в контексті поминальної обрядовості та культу предків, які, згідно з віруваннями, існували в якомусь вимірі, стежили за живими й дбали про їхні добробут та достаток. Іноді пращури могли приходити у світ живих. На Поліссі померлих поминали саме на Трійцю. Місцеві жителі дотримувалися обряду, який називали Діди. Вважалося, що якраз о цій порі з’являються душі померлих. Тож перед святом — у суботу відразу після обіду — господарі намагалися поспати, щоб дати можливість предкам, які прийшли у цей світ, пообідати.

У водінні Куста брали участь лише жінки. Це можна пояснити тим, що на Поліссі до ХХ століття жили великими родинами. Жінка, яка брала шлюб, переходила в інший рід. Імовірно, що саме під час обряду Куста вона вшановувала пращурів цього роду.

Натомість дівчина, яку вибирали Кустом, вважала це за честь. Адже це віщувало добробут у її родині та гарний врожай.

Загалом цей обряд складний для сучасного розуміння. Фактично це матеріалізація образу роду.

— У якій місцевості він зберігся?

— Обряд був поширений на території Полісся, в Білорусі, ймовірно на Поділлі. Та пам’ять про нього збереглася лише на Поліссі. Схожий звичай є в Болгарії, але там багато уваги приділяли дощу. У нас же цього не простежується.

Як такого, цілісного обряду фактично немає. Існує пам’ять про нього. Натомість святкування Трійці й водіння Куста перестало бути обрядовим, перетворюючись на своєрідний клубний варіант. Пам’ять про звичай і пісні, які супроводжували дійство, зберігають старожили села Сварицевичі та Старі Коні. А тамтешні літні жінки на Зелені свята вшановують пращурів.