Перечитуючи заново...

Перед поїздкою на кінофестиваль розмовляю з Оксаною Станіславівною.

— А я, знаєте, — каже вона, — тепер не стільки читаю, скільки перечитую кінотексти. Більше історія цікавить... Сьогодні студенти пропонували якийсь новітній модерний бойовик подивитись. А я поставила стару американську картину із Гретою Гарбо і — не могла відірватися.

Посилаюся на знайомого московського кінознавця, який вважає, що історія світового кіно закінчилася на французькій «новій хвилі» (Жан-Люк Годар, Франсуа Трюффо і т.д.), тобто у 60-ті роки. Потому — ніякого, власне, розвитку, а пережовування, перемелювання, переробка старого збіжжя.

— Знаєте, я не така категорична, точка завершення, як на мене, трохи ближче до наших днів. Однак правда — кіно у стагнації. І, може, тому в українському кіно, попри його малочисельність, куди цікавішими є режисери, що мають почерк, є авторами, прагнуть шукати своє і в своєму... Кіра Муратова, Сергій Маслобойщиков, Олександр Шапіро... А спроби робити маскульт доволі вбогі. Тим більше, що маскультівську роботу працювати з «колективним розумом» перебрало на себе телевізійне серіальне кіно.

Тут я трохи дивуюся. Бо ж пані Оксана завжди вирізнялася з-поміж нас, мало не стовідсоткових адептів усього авторського й експериментального, прихильністю до кіно жанрового, орієнтованого на масові смаки й уподобання. Однак її аналітика точна: справді, нині потребу маскультівського штибу задовольняє «ящик» із його безкінечними романічними історіями про те, як «любила, та не вийшла заміж», «як убив, бо не полюбив» і т.п і т.д. Відтак смішно, коли Оксана Байрак, скажімо (найкрасномовніший приклад), подібні історії тягне на великий кінотеатральний екран. Останній, до речі, нині більше схильний до великого формату — історія, персонажі, пристрасті зовсім не кухонно-постільних розмірів.

Ага, от тобі й схильність до історії і нехіть до сучасного. Так чи інакше, а розмова про минуле перетікає в сьогоднішні справи. І це логічно... А от хто живе тільки днем сьогоднішнім — до історії не навертається. Бо, по- перше, її практично не знає. А, по-друге, вважає, що все почалося з нього, сердешного. До того хіба яка фігня- дурня траплялася. Наслідки таких «світоглядних» обсервацій ми бачимо надто добре і надто часто.

Оксана Мусієнко — мало не взірцевий приклад людини, інтелект якої постійно в контакті з пам’яттю, її різнопорядковими шарами. У першу чергу, родинними. Часто розповідає про батька, Станіслава Вишинського, який прийшов у кіно наприкінці 20-х років. Його рекомендував на роботу сам Олександр Довженко. Працював спершу в Одесі, на кінофабриці, потім у Києві — здебільшого на редакторській ниві. Відтак, спілкувався з багатьма відомими кінематографістами. Оксані Станіславівні особливо запам’ятався Георгій Авенаріус. Той самий, що викладав історію кіно у 30-ті, в Київському кіноінституті, а потім, в часи репресій, переїхав до Москви, став одним із фундаторів Держфільмофонду, читав лекції у ВДІКу. У 50-ті наїжджав і до Києва, від нього студентка філософського факультету (а такою була «первісна» освіта Оксани) перебрала і знання, і любов до західноєвропейського кіно.

Про матір сьогоднішня ювілярка буде розповідати вам годинами. Наталя Кандиба, актриса Київського театру ім. І. Франка. Належала до аристократичного роду Кандиб. Родовід ще з Корсунського полковника Федора Кандиби (а це XVII століття)... Актриса знялася і в кількох фільмах, зокрема, в «Олексі Довбуші» та «Пригодах з піджаком Тарапуньки» Віктора Іванова. А ще — прекрасно читала зі сцени вірші українських поетів... Ім’я Наталя перейшло дочці Оксани Станіславівни, яка так само почала з філософської освіти, а потому подрейфувала у бік екранних культур. Нині, до речі, всерйоз зайнялася вивченням свого родового древа. Яке продовжилося у ще одній Оксані Мусієнко — онуці. Та, пройшовши серйозний вишкіл у Канаді, всупереч печальній традиції останніх років повернулася на Батьківщину, до Києва. І всі вони живуть нині у великій і затишній квартирі на Пушкінській, в «родинному гнізді». І є просто зразковим прикладом сім’ї притомної, родини, що культивує і примножує пам’ять про себе, про часи і звичаї. От вам сюжет для фільму, хоч би й телевізійного. Яким чином зберігається й функціонує пам’ять, якою є відповідальність за те людини. Один збій — і все те летить шкереберть. Напросіться якось у гості до Мусієнків — може й вам захочеться облаштувати своє життя в отакий-от спосіб.

Не випадково Оксана Мусієнко уже багато років займається викладацькою роботою, очолюючи кафедру кінознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Хоча починала кінознавчу кар’єру з академічного Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології і, власне, там могла б i продовжити. Однак є в ній ця жилка педагога... Відтак, з особливим інтересом говорить про молодих і їхні проблеми. Кінознавців готувати нині нібито простіше, аніж у колишні часи, коли ознайомлення з кінопроцесом, особливо у світових обширах, було суцільною тобі мукою. Нині що — на DVD-дисках існує вже мало не вся кінокласика. Та підкралися інші питаннячка... Попри все, щороку молоді кінознавці виходять у світ. Попит на них великий — головним чином з боку телевізійних каналів, де комусь треба формувати кінопрограму, програмну політику загалом.

Поєднувати педагогічну діяльність з роботою критика і кінознавця непросто. Мусієнко вдається. Уже в новітні часи, в 90-ті, до прикладу, була в неї книжка «Світло далеких зірок» (разом із Наталею Мусієнко та Валентиною Слободян), де про акторів, зарубіжних та українських, оповідалося мовою, якою говорять про близьких людей. Грета Гарбо, Марлен Дітріх, Пола Негрі, Глорія Свенсон, Гарі Купер, Кларк Гейбл проступають на полотні книги неначе персонажі з родинного альбому. Ну так, справді — Мусієнко знає про них мало не все. А ніби академічніший виклад матеріалу в недавній книжці «Новаторські течії у французькому кінематографі (друга половина ХХ століття)» так само захоплює власним сюжетом осмислення творчості Трюффо, Клода Шаброля, Алена Рене та інших добрих «приятелів» пані Оксани.

І справді, найбільше диво на світі — зоряне небо над головою та людина, що витворила в собі цілісіньку галактику. І дає їй раду й пораду...

«День» поздоровляє ювілярку з днем народження. Бажаємо щастя, здоров’я, гарних учнів та цікавих фільмів, про яких хотілося б писати рецензії, книжки, монографії.