Коли ж у нас з’являться сили сказати: досить?!

Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:

— На сьогодні можна констатувати, що ратифікація харківських угод є початком розчинення, зникнення української державності. Держава не може повноцінно існувати за такої низької якості влади та опозиції. Масових акцій протесту очікувати не слід, оскільки є об’єктивна соціологія, яка доводить, що базування Чорноморського флоту в Криму підтримує більша частина населення України. Крім того, опозиція настільки дискредитувала себе, зокрема й у цьому процесі, що не зможе очолити цей протест.

Ця ратифікація дискредитує країну в очах власних громадян, отже, думка інших держав не є такою вже визначально. Якщо держава сама себе не вважає державою, то для кого вона може бути цікавою на міжнародному рівні. Опозиція ж розплетена й деморалізована. Перебуваючи при владі, теперішні опозиціонери все звели до тих процесів, що роз’їдають зараз нашу країну. Вина Ющенка, Тимошенка, Яценюка, Гриценка та інших політиків, які називають себе опозиційними, в цьому пакті Януковича-Медведєва є не меншою, ніж самого Президента та Партії регіонів. Це їхня спільна відповідальність та провина.

Мирослав ПОПОВИЧ, доктор філософських наук, професор, директор Інституту філософії НАН України:

— Немає кардинальної різниці в тому скільки років ще в Україні буде знаходитися Чорноморський флот — сім чи двадцять п’ять. По-суті, це визнання Україною факту, що ми знаходимося в сфері політичного впливу Росії. Правовим шляхом така залежність ніяк не підтверджена. Коли мова йде про входження чи не входження в НАТО, стає зрозуміло, що Росія прагне зберегти в сфері свого впливу територію колишнього Радянського Союзу. Політика Росії щодо України — це спосіб контролювати останню, а наявність контролю вже означає обмеження суверенітету держави. Ймовірно, що усі рішення та заходи проведені нинішньою владою будуть санкціонуватися Кремлем.

Вряд чи від опозиції варто чекати скоординованих дій. Якісь мінімальні рухи вони будуть здійснювати, робитимуть спроби, але нічого вирішального і кардинального вони не досягнуть. Щодо суспільних настроїв, то зараз не до страйків і не до протестів, оскільки народ очікує вирішення економічних проблем. Відтак для того, щоб зрозуміти, що відбулося потрібен певний час — для «перетравлення» інформації.

Нинішня влада має два шляхи: або вжити непопулярних заходів і вистрибнути з лещат економічної кризи, але це означає ризикнути своїм політичним реноме, або латати дірки від попередніх негараздів. Перша спроба залататися — це продовження строку перебування Чорноморського флоту. При Тимошенко теперішні можновладці вимагали збільшення соціальних стандартів, а тепер їм же доведеться це й реалізовувати — це означає, що ніяких глибинних реформувань української економіки не буде.

Вадим МАХНО, член орггрупи зі створення ВМС України, екс-головний ракетник ВМС України, капітан I рангу запасу:

— Соромно за українську владу. І не тільки тому, що вчора Верховна Рада ратифікувала принизливий для держави пакт. Соромно за українську владу ще через те, що проблеми Чорноморського флоту в Україні могло б не бути зовсім, якби на початку 1990-х років очільники держави прийняли правильне та патріотичне рішення. Коли після розпаду Союзу команди кораблів Чорноморського флоту один за одним почали піднімати українські прапори та просили прийняти флот до складу України, тодішній командуючий флотом адмірал Касатонов терміново поїхав до Києва, намагався достукатися до президента та Кабінету Міністрів і просити їх прийняти флот під свою опіку. На жаль, тодішній президент України Леонід Кравчук не став навіть говорити з адміралом, і з Києва той поїхав до Москви, вирішувати долю флоту там. Процес підняття українських прапорів та збори корабельних команд було штучно припинено, Москва заявила про свої права на Чорноморський флот, а згодом було розпочато процес його поділу та засновано орггрупу зі створення ВМС України, в яку входив і я. І хіба можна дивуватися з того, що нині нема більш по-антиукраїнському налаштованого адмірала в Москві, ніж Касатонов? І хіба можна дивуватися з того, що сьогодні ми прийшли фактично до вічного базування Чорноморського флоту на нашій території? Адже всі наші біди було закладено ще тоді...

На жаль, очевидно, що проблема України сьогодні полягає навіть не в самому ЧФ, а в тому, що наші можновладці поставили Україну в таке становище, що з нею як із державою і з її суверенітетом ніхто не рахується. Росія віддала США авіабазу в Киргизстані, натомість тепер США закривають очі на те, що Росія домоглася базування ЧФ у Криму. Отже, очевидно, що пролонгація строку базування ЧФ — це пункт російсько-американських негласних домовленостей. А ми при цьому не є ні суб’єктами переговорів, ні учасниками прийняття рішень з цього питання. І якщо Янукович при цьому додатково домовився ще й про зниження ціни на газ, то це йому плюс. Але рішення прийнято без нас, і це нонсенс, з яким мириться українська влада.

Ми поступово, але неухильно йшли до цього стану, ми поступово, але крок за кроком здавали свої позиції. Скажімо, базовим договором заборонено Росії модернізувати кораблі та літаки, але в обхід цього договору свого часу Кучма та Азаров дозволили додатково Росії ввести в Севастополь один корабель — «Бора» та замінити кілька літаків. В обмін на це росіяни обіцяли віддати нам матроський клуб. Але після того, як ми виконали свою обіцянку і корабель ввели, а літаки замінені, росіяни відмовилися нам віддавати матроський клуб. Вони просто грубо обманули українські ВМС, а очільники держави не вступилися за своїх моряків, змирилися з цим приниженням. Тому і сьогодні головна біда України не в самому Чорноморському флоті, а в тому, що і після ратифікації «харківського пакту» покращання наших відносин буде хіба умовним і тимчасовим. Біда України в тому, що при владі в Росії стоять реально антиукраїнські сили, і вони незважаючи ні на що продовжуватимуть провокації проти нашої держави та проти наших прав і нашого суверенітету. Біда України в тому, що в Чорному і Азовському морях та в Керченській протоці нема кордонів, а це додаткові предмети для посягання Росії на наші інтереси, і вже скоро вони заговорять про це і знову писатимуть нам нерівноправні договори, як і в Харкові.

Біда України в тому, що маяки в Чорному морі, на жаль, належать не нам, а це не проста річ. Маяки — це предмет державного суверенітету, і ми його здали тоді, коли можновладці включили землю під маяками в предмет міждержавної угоди, хоч цього ніхто з нас не знав.

Отже, в України у відносинах з Росією позиції дуже слабкі, бо наші можновладці — і президенти, і депутати! — давно вже не патріотичні і не мають політичної волі відстоювати інтереси і суверенітет держави. І так, на жаль, було завжди. Тож на що ми сподівалися вчора, коли «харківський пакт» було винесено на ратифікацію? Чому ми сподівалися, що вчора мало бути не так, як завжди? Соромно і боляче. Більше того, чому ми сподіваємось, що надалі наші відносини з Росією будуть кращими? Будуть — тиждень або два, доки вони звикнуть до нашої останньої поступки. А надалі наша сусідка знову візьметься за нас, за наше майно, за нашу територію.

Коли ж уже у нас вистачить сили волі сказати: досить?!

Володимир ПРИТУЛА, керівник комітету з моніторингу свободи преси в Криму:

— Очевидно, що значна частина народу України, а також і міжнародного співтовариства, відчуває велике розчарування в Президентові Януковичі. Тепер стало зрозуміло, що він не є самостійною фігурою, ним керують, з одного боку, невелика група з його оточення, яка зацікавлена в економічних дивідендах від продажу суверенітету України, а з другого — керівники Росії. Харківські угоди, як підписали президенти Росії й України, крім короткотривалої економічної вигоди для частини українського бізнесу, мають великі негативні наслідки — призводять до серйозної внутрішньополітичної кризи. Ця внутрішньополітична криза, яка вибухнула в Україні, набагато серйозніша і небезпечніша, ніж та перманентна криза, що існувала останні кілька років, коли тривала боротьба між Ющенком, Тимошенко та Януковичем. Саме через те, що тоді існував такий врівноважений політичний трикутник, і саме через те, що основа цього трикутника — президент Ющенко — займав занадто ліберальну і занадто демократичну позицію, тодішня криза не загрожувала Україні втратою державності. А нинішні події є фактично найбільш небезпечною загрозою саме для існування української державності за останні 20 років. Симптомів дуже багато. Це і політична дестабілізація в регіонах, суцільні мітинги, ухвалення регіональними радами рішень проти лінії центру. Втім, це ще не так страшно, це вже було в Україні. Значно серйозніше те, що відбулася дискредитація України як незалежної держави на міжнародній арені. А таке відобразиться на економічному житті, відкладе надання пільгових кредитів, які так потрібні Україні.

Більше того, з’явився новий і дуже небезпечний симптом, який полягає в тому, що кримські татари, які до цього часу були найбільш відданими прихильниками незалежності України, завжди відстоювали нашу державність та пов’язували з нею свої надії на майбутнє, виступили з ініціативою скликання міжнародної конференції з питання статусу кримськотатарського народу, як про це днями заявив керівник міжнародного відділу меджлісу Алі Хамзін. Це теж є одним із наслідків угоди по Чорноморському флоту, адже за будь-яких обставин Чорноморський флот базується на території Криму, який є єдиною на Землі батьківщиною кримських татар і вони просто так його не віддадуть. І вони, зрештою, як і українці Криму, не спостерігатимуть осторонь, як вирішується доля їхньої батьківщини, їхніх осель, їхньої власності (адже проросійські активісти вже говорять тут про повний суверенітет Росії над Кримом!) без їхньої участі та згоди. І заява з проханням винести питання про їхній статус на міжнародну арену — це перший симптом, який говорить про неспроможність нинішньої української влади з’єднати Україну та кваліфіковано вирішувати питання як міжнаціональних, так і міждержавних відносин. А міжнародні конференції з питань статусу тих чи інших територій — це міжнародна практика, і дії Президента Януковича призведуть до того, що доля України, її території, її частин може вирішуватися поза її межами, не органами влади України, і не її політиками. Янукович призвідник того, що зараз це вже намагаються його руками робити в Москві, поки що кулуарно і негласно, а вже це значить, що перший крок до втрати суверенітету зроблено. Якщо Україна не відстоїть сьогодні своє право вирішувати власну долю без участі зовнішніх сил — суверенітет буде втрачено остаточно.

Микола ПЕТРОВ, член наукової ради Московського центру Карнегі:

— Мені здається, що Україна наближається до консервації існуючого стану справ, до ситуації, коли можна обійтися без реформ. Тому що немає жодних особливих стимул-реакцій для модернізації і диверсифікації економіки. Усе має такий вигляд, що це досить давно і добре підготовлене. Жодних витоків не було. Якщо в Росії це більш-менш зрозуміло, тому що деякі сюжети тут готуються, як спецоперації. Як це могло відбутися в Україні при бурхливому і не особливо впорядкованому політичному житті, для мене велике питання.

Політичні еліти там і тут, які можна визначити як радянські і пострадянські, отримали хорошу можливість законсервувати, допомагаючи одна одній протистояти всім поштовхам і порухам до модернізації, існуючий стан справ. Це шлях для тієї чи іншої еліти убезпечити себе від необхідності докладати якихось серйозних модернізаційних зусиль.

Щодо готовності Росії заплатити за це політичну ціну. Завжди з цією ціною незрозуміло, хто кому платить в умовах усіх розподілів, відкатів тощо. На папері все дійсно має такий вигляд, що є досить висока ціна, але немає конкретних домовленостей і схем. З чого ця ціна складається, яку частину грошей, хто, з якого боку кордону в результаті отримує, — це велике питання. І не факт, що стане зрозуміло в найближчому майбутньому.

Не вважаю, що можна говорити про повернення до Радянського Союзу. Але вочевидь це дуже серйозні тектонічні зрушення в пострадянському просторі. Це може бути серйозніше щодо Росії, ніж щодо України. Але і в Україні це консервує ситуацію на чотири роки.

Вочевидь, в Європі мають розуміти загрозу такої ситуації. Адже ми бачимо, як упродовж тижня — десяти днів, дійсно відбуваються досить серйозні зрушення. А в Європі і світі, під час великої кризи і локальних безкінечних внутрішніх складнощів, просто так швидко не можуть реагувати.

Якщо порівнювати ситуацію з демократією в наших країнах, то слід зазначити, що в Росії плюралізм ЗМІ пояснювався наявністю певної кількості фінансово-промислових груп, які жорстко конкурували одна з одною. Коли це закінчилося, коли їх усіх узяли жорстко під контроль, то й завершилася ця умовна свобода ЗМІ. Тому що в ній не було нічого такого, що могло б забезпечити виживання після того, як олігархи перестали вести один з одним війни. Подивимося, сподіватимемося, що Україна знаходиться у вигіднішому становищі. На відміну від багатьох тривалих попередніх років зараз Президент контролює уряд, має більшість у Раді, отже, стримувань і противаг залишається небагато, особливо за обставин, коли немає консолідованої опозиції і не видно довкола, кого вона могла б консолідуватися.

Відносно ролі суспільства і в Україні, і в Росії, то на це можна лише сподіватися. Щодо Росії, то протягом останніх двох тижнів я виразно бачу низку політичних заготовок, іншими словами, проведених, ефективних для Кремля операцій. Але я також бачу й те, що всередині країни — украй неефективна система управління. І тому, на мою думку, основні проблеми режиму пов’язані саме з нею, як порухи до політичної модернізації. Я не вважаю і раніше не вважав, що в голові когось із керівників Росії є якийсь чіткий план, як зробити країну більш сучасною, демократичною і плюралістичною. Мені здається, що система не зможе вижити, якщо сама себе не модернізує. А щодо України — є і певні плюси ситуації. Є певна відносна стабілізація, яка на етапі боротьби з кризою і виходу з неї може бути позитивною для країни. Питання лише в наявності політичних і економічних сил, зацікавлених у реальній модернізації країни, які були б досить сильні для того, щоб рухати країну в цьому напрямку.

Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України:

— Це чорний день в історії України, своєрідне політичне Берестечко чи Чорнобиль. Ратифікація означає серйозну зміну балансу всередині країни, різкий поділ в пропорції п’ятдесят на п’ятдесят — на тих, хто не розуміючи угод, все ж їх приймає, і тих, хто усвідомлює, що такі домовленості не що інше як здача національних інтересів та втрата суверенітету України.

Україна від суб’єктності в міжнародній політиці переходить до статусу об’єкту. Судячи з настроїв васального керівництва держави до виконання усіх забаганок «старшого брата», зовнішня політика України не буде сприйматися на Заході як політика самостійної держави. Це дуже серйозні наслідки — з державою, яка перебуває під повним впливом сусідньої країни, ніхто рахуватися не буде.

На масові акції протесту не слід розраховувати. Ця ситуація не зачепить наших співгромадян, які звикли до будь-яких витівок влади й виросли в покірності, не зважаючи на 18 років незалежності. Я гадаю, що глибинний процес розпаду, розколу, розриву країни на дві політичні багатомільйонні групи вже почався і матиме своє продовження. Бо не проходить безслідно ламання країни всупереч думкам опозиції, багатьох членів Верховної Ради й комітетів ВР. Це дуже небезпечний згубний шлях. І він врешті-решт приведе до драматичних розв’язок.

Якщо в негативних подіях шукати позитиви, то можна сподіватися, що опозиція нарешті схаменеться і об’єднається. Ті, хто сподіваються, що не будуть змінені Гімн України та державні символи, дуже помиляються. Росія не зупиниться на сьогоднішньому рішенні, її стратегічне завдання знищити українську державність. Групка, яка зараз при владі, позбавлена будь-яких національних почуттів. Вони здатні піти на будь-що, аби залишитися біля владного керма, оскільки розуміють, що дуже скоро будуть ізольовані у власній країні.