XX століття очима Костянтина Степанкова

Чого там гріха таїти, кіно сьогодні в Україні практично не виробляється. А якщо якісь фільми й знімають, то зарозуміло безпорадні. Відверто непрофесійні. Погані, кажучи обивательською мовою. Це моя особиста точка зору. Проте в списку з 31 претендента на Національну премію імені Тараса Шевченка в різних сферах мистецтва та культури нинішнього року опинилися й два представники кінематографічного цеху.

Один із них — відомий режисер-документаліст Віктор Олендер з тетралогією «Костянтин Степанков. Спогади після життя». Я не була на прем’єрі стрічки в Будинку кінематографістів, де, кажуть, яблуку ніде було впасти. Чула лише відгуки. Позитивні. Від кінематографістів, що само по собі чогось та варте. Щоправда, якби я й не знала всього цього, в даному випадку однозначно могла передбачити: соромно не буде. Олендер — професіонал з багатим досвідом і добрим смаком, до того ж — чудово володіє ремеслом. Йому не пощастило — премії він не отримав. Але фільм я все-таки подивилася.

А тепер новина на правах сенсації! Віктор Олендер зняв дуже хорошее кіно. Про чудового актора й непросту людину — Костянтина Степанкова, який кілька років тому пішов із життя. Здавалося б, чого чекати від меморіальної, по суті, стрічки? «Розмовляючі голови» на випадковому тлі — спогади колег, друзів, близьких. Заяложені фрагменти з фільмів, у яких знімався герой. Два-три знайдених у архівах телебачення інтерв’ю живого Костянтина Петровича, які він дав байдуже з якого приводу. Сумні проїзди (бажано в рапіді!) квартирою, де він жив, дачною ділянкою, на якій полюбляв поратися. Неодмінно під народні наспіви... Ледь не забула, прости Господи, про заштамповані авторські резюме, зроблені «творцем» у кадрі. Усе! Якщо хтось схоче зі мною посперечатися, наведу приклади. Іншим разом. Сьогодні ж мені хочеться сказати декілька слів про сам фільм, а ще більше — поговорити з його автором.

Отже, фільм «Костянтин Степанков. Спогади після життя». Чотири серії — кожна триває майже годину. Нічого з вищезазначеного — жодного банального прийому, чого я побоювалася, в стрічці немає й близько. Немає інтерв’ю, немає бездушних смакувань камерою пейзажів і предметів, які вже ніколи не побачить й до яких не доторкнеться актор. Фільм починається піснею «Ой у полі могила — з вітром говорила — повій, вітре буйнесенький, щоб я не чорніла...», у фрагменті з параджановського «Ашик-Керіба» помирає герой Степанкова. Біля нього — учень: «Вставай, учителю. Адже ашуги помирають лише на дорогах. Твоя дорога ще не скінчилася»... Після невеликого вступу, що задає настрій (назву його ліричним, що, втім, не зовсім правильно), — жорстка хроніка 1920-х і голос Костянтина Степанкова за кадром (текст читає актор Олександр Ігнатуша): «Кажуть, що кожен високосний рік тягне за собою не дуже приємні події... Але 1928-й був милостивий і щедрий для селян Проскурівщини...». І миттєво забуваєш, що Кость Петровича давно немає з нами, поринаєш у його сповідувальні спогади про дитинство, про страхи, що переслідували все життя, в гіркі роздуми про акторську професію й долю покоління. Жадібно ловиш прикмети часу, в якому він жив, вдивляєшся в обличчя кумирів минулого століття — веселих, безтурботних, які не здогадуються про своє безсмертя. Дитинство, війна, студентство, Театр імені Івана Франка, що був такий любий, але не став рідним і приніс чимало страждань, Кіностудія імені Довженка, де минули найкращі роки життя, новий, безжалісний час, що знехтував актором... На перший погляд, фільм зроблено невитіювато, це монтажне кіно. Але вдавана легкість — філігранна, жодного грубого склеювання, жодного випадкового кадру. Здається, дивишся унікальний відеощоденник, який Костянтин Степанков таємно вів усе життя й дозволив нам зазирнути в нього лише після своєї смерті...

— Напевно, дійсно, хтось із номінантів, які не отримали премії, ображається, припускаючи, що ситуація нечиста... У мене ж позиція дещо інша. Можливо, некоректно так говорити про свою роботу, але, на мій погляд, фільм непоганий. Напевно, це не вершина моїх професійних можливостей, але наближення до неї. Виходячи з наявних матеріалів про Костя Степанкова, зі спілкування, що було в мене з цією людиною, зі знання абсолютно різних точок зору про мого героя його колег, сім’ї, друзів, учнів, і, головне, дотримуючись того завдання, яке сам собі поставив (розповідь від першої особи), думаю, я, як спортсмен, виклався повністю. Тому образи немає. Будь-яка премія, так само, як і будь-який фестиваль, — свого роду лотерея. Я й сам неодноразово бував членом усіляких журі, й, звісно, конкурсанти мені теж пред’являли претензії в суб’єктивності. Бумеранг повертається... (Сміється.)

— Фільм датовано 2008 роком, але, наскільки я знаю, ви почали робити його ще 2001-го, коли Кость Петрович був живий?

— Саме так. Це довга історія. Розповісти?

— Обов’язково.

— Десь 1986 року ми разом зі Степанковим були секретарями Спілки кінематографістів України. Він — народний артист, народний улюбленець, я — всього лише один із режисерів студії «Київнаукфільм». Кость, якщо й заходив до секретаріату, то лише привітатися, і, як справжній артист, приземлявся, де йому й належить, — у буфеті. (Сміється.) Я ж законослухняно висиджував усі засідання від початку до кінця. Знайомство, по суті, «шапошне». Перший наш серйозний контакт стався після того, як одного чудового вечора після чергового секретаріату я також зайшов до кафе — Степанков гукнув мене: перехилили чарчину, дві, три. Розговорилися. Додому пішли пішки — метро вже не працювало. Йшли повільно, із зупинками. Коли підійшли до Костевого будинку (це біля оперного театру), він запитав, де живу я. «На Рейтарській», — відповів, нічого не запідозривши. А Степанков раптом і каже: «Давай, проводжу. Пізно: мене всі знають в обличчя, тебе ж, не дай, Господи, менти пов’яжуть». Дійшли до Рейтарської. Уже я запропонував: «Ти хоч відомий і народний, але й на тебе можуть які-небудь бандити напасти. А поки пояснюватимеш, хто такий, — поб’ють або пограбують. Тепер я тебе проводжу». Так — від Володимирської до Рейтарської й назад — зробили три чи чотири ходки. У черговий раз зупинилися біля мого будинку (вже була десь третя ночі), Степанков раптом роззирнувся й питає: «Ти що, живеш тут?» — «Так», — відповідаю. «Ходімо», — сказав він рішуче. Ми увійшли до парадного, піднімаємося сходами, й Костя почав допитуватися в мене: мовляв, ти ж фільм про екстрасенсів знімав, а чи сам можеш у минуле зазирнути? Я нічого не розумію — а Степанков гне свою лінію. На третьому поверсі зупинився й питає, показуючи на обшарпану, пофарбовану казенною зеленою фарбою стінку: «Ні, ти все-таки скажи, що тут було написано?!» Думаю, все, приїхали. «А тут метровими літерами було написано: «Адо, кохаю!» І якщо напис стирали, наступного дня він з’являвся знову! Річ у тім, що я жив у цій квартирі!» Тут я почав дзвонити в двері сусідці, немов горимо! О третій ночі!.. З’ясувати вирішив, чому раніше не розповідала про такий унікальний факт — чи не знала? (Сміється.) Коли вона, перелякана, відчинила двері, побачила народного артиста Степанкова, зрозуміла, в чому річ, — швиденько зібрала на стіл, і посиденьки тривали до ранку. Цей вечір і ніч, звісно, залишили певний слід. І з формальних наші стосунки переросли в тепліші й людяніші.

— Тоді й виникла думка зняти фільм про Степанкова?

— Не зовсім так. Минуло багато років. На початку 2000-х я зробив фільм про фронтового оператора Ізраїля Цальовича Гольдштейна. Одного дня в гастрономі випадково зустрічаю Костя. Ми довго не бачилися, хотілося поспілкуватися. Вийшли на вулицю. Степанков, недовго думаючи, сів на якісь сходи: пам’ятаю, мені навіть ніяково було — на нас усі перехожі озиралися. Лише потім зметикував — це ж його, улюбленого артиста, впізнавали. І Кость Петрович раптом запитує: «Ось ти про Гольдштейна фільм зняв. Говорять, хороший. Чом би тобі й про мене щось не зробити?» А в мене, дійсно, був розроблений масштабний проект за аналогом телепрограми Леоніда Філатова «Щоб пам’ятали». Тільки він розповідав про тих, кого вже немає з нами, а я хотів встигнути поговорити з нашими сучасниками, людьми старшого покоління, й назвав цей цикл «Поки живі». Передбачалося, що 10—20 режисерів-документалістів знімуть 100—140 стрічок про українських акторів, режисерів, операторів, які залишили свій слід в історії країни та кінематографа. Усі ці фільми мав об’єднувати один прийом: «Мене звати Ізраїль Цальович Гольдштейн. Я був оператором. Мене звати Костянтин Степанков. Я був актором». Розповів про свій задум Костю, пояснив, що й він, певна річ, є в цьому списку. Степанков пожалівся, мовляв, можу й не дожити. А якщо почнеш знімати зараз, таке розповім, чого ніхто не знає. Ніхто! Мабуть, цими словами він і «купив» мене. Обдурив, звісно. (Усміхається.) Але за тиждень-два я прийшов до нього додому, ми поговорили, записали розмову на диктофон. Потім іще раз, іще. Я не зізнавався йому, що беру інтерн’ю — просто ставив провокаційні запитання. І він почав розкриватися. Закінчилося все тим, що я зрозумів: Кость — зовсім не та людина, яку я знаю. Інший, ніж уявлення про нього хороших знайомих. І навіть людей, які входять до близького кола. Тому що, на жаль, часто існує певна домінанта, яка затьмарює решту рис. Так було й зі Степанковим. А він виявився розумною, ерудованою, неймовірно тонкою людиною. У Юри Терещенка, який, до речі, також номінувався цього року на Шевченківську премію, в хорошому фільмі «Вічний хрест» є чудовий епізод з Костем, де він ліпить вареники для внуків, тому що й дружина — Ада Миколаївна Роговцева, й дочка Катя на гастролях. Гроші для сім’ї заробляють. На мій погляд, це була його головна трагедія, як і багатьох акторів у наш час, коли він з годувальника перетворився на нахлібника. Відсутність роботи, хвороби, старість. Не знаю, як для кого, а для мене це розуміння стало дуже важливим, і вже тоді, 2001 року, я, фактично, почав знімати фільм про нього. Щоправда, в голові. І думав, що реально зможу зробити це достатньо легко: вже багато знаючи про Степанкова, маючи в руках його сповідь. А Кость захворів. Видужав. І знову захворів. Спочатку ми планували зняти повнометражний фільм, але коли він помер, стало зрозуміло, що це мізерно мало: зруйнувався «міст», який поєднував гігантські історичні й культурні пласти. Степанков народився 1928 року, одночасно з кіностудією імені Довженка, де набагато пізніше до нього прийшла слава. Бачив перші фільми, пережив голод, війну, розквіт українського театру та загибель національного кінематографа. Був знайомий з чудовими акторами, чиї імена сьогодні вписані в усі кіноенциклопедії: Бучмою, Мілютенком, Ужвій, Яковченком, Шумським. Чаював з Борисом Бабочкіним, у студійному ставку ловив рибу з Миколою Крючковим, спостерігав на знімальному майданчику за дебютантами в кіно — Рибниковим, Ларіоновою, Луспекаєвим, Леонідом Биковим. Чого тільки не було в його біографії! Так склався чотирьохсерійний фільм, який ми назвали «Костянтин Степанков. Спогади після життя». До речі, коли я доводив, що повнометражний фільм для подібної особи — по-зрадницькому малий формат, неодноразово повторював фразу: «Якби Степанкова не було, таку постать слід було б вигадати». І це правда.

— Чула, що планувалася ще й п’ята серія?

— Навіть більше. Адже ми зупинилися на найцікавішому. У стрічці майже нічого не розповідається про його знайомство з Адою, про їхнє кохання, сім’ю, дітей. Про дружбу й спільну роботу з Миколайчуком, Осикою, Брондуковим, Борисом Івченком. Багато чого ще залишилося за кадром.

— А яка, до речі, доля заявки на проект «Поки живі»? Адже фільм про Степанкова все-таки виходить за її рамки.

— Сумна доля. Свого часу я відніс цю заявку до кількох інстанцій: Олександрові Роднянському на «1+1», на студію «Київнаукфільм» і в Міністерство культури. Жодної реакції не було (в ті часи вважалося модним знімати фільми лише на національно-патріотичну тематику), але ідею тут-таки розтягли по шматках. З тією лише різницею, що не використали ключового режисерського ходу — розповідь від першої особи.

— Сумна історія. Але повернуся до фільму. Хочу зробити комплімент, який, ви, вочевидь, уже неодноразово чули: дивлячись ці роботи — про Гольдштейна й Степанкова, я на жодну мить не могла відірватися від екрану, настільки неймовірно цікавою, невідомою мені була хроніка, на яку нанизувалися сюжети фільмів. Де ви брали цей воістину раритетний документальний матеріал?

— Коли ми розпочали роботу над фільмом, перед нами постало дуже складне завдання: що вигадати, аби той образотворчий матеріал, який ми зібрали (а він був і чорно-білий, і кольоровий, і вирируваний, причому вельми низької якості), не здавався чортополохом на екрані? Вирішили весь фільм робити чорно-білим — і власне хроніку, і фрагменти з художніх фільмів. Цей прийом дозволив нам ігрові фрагменти теж перетворити на свого роду документ. Розкрию маленьку професійну таємницю: наприклад, епізод «Моє хрещення кінематографом відбулося навесні 1934 року. У той час громада радісно загомоніла про те, що в нашу глухомань направлено пересувну кіноустановку. Люди чекали на видатну, грандіозну історичну подію в житті села і в своєму житті. Очікували на перший урочистий перегляд дивного дива під назвою «кінофільм»...» Ілюструючи сюжет походу людей на перші кінопокази документальними зйомками, ми вставляли в реальну хроніку кадри з довженківської «Землі» — вони вписувалися туди так органічно, як рідні. Або приїзд трупи театру імені Івана Франка до Умані. Звісно, в ті роки ніхто б не посилав кіногрупу на кожні гастролі театру, а телебачення, певна річ, не було. Знімали франківців рази зо два від сили, але не в Умані. Ми знайшли такий сюжет. Оркестр, який зустрічав акторів, узяли в іншому місці. Деякі плани Умані зняли самі. Величезна робота! Я казав колегам: «Умріть, але глядачі ніколи не повинні зрозуміти, що ці кадри не тих років!..»

— Це ж колосальна робота!

— Колосальна. Було накопичено понад 180 годин зображення, багато планів якого я передивлявся три, чотири, десять, двадцять разів, аби в кожному конкретному епізоді не допустити й грама фальші.

— Кіно, як усім відомо, — мистецтво синтетичне. Тому не можу не сказати кілька добрих слів про дикторську начитку. Сашко Ігнатуша, зачитуючи текст від першої особи, від імені Костянтина Петровича Степанкова, непафосний, переконливий і органічний. Довго вибирали претендента на цю дуже важливу, на мій погляд, роль?

— Довго й болісно. Усі актори, яких я пробував, талановиті хлопці — один учився в Костя, в другого голос хороший. Навіть до сина Степанкова придивлявся й прислухався, але йому було моральне важко працювати в цій якості. Сім’я Костя підказала кандидатуру Олексія Горбунова, улюбленого учня Костянтина Петровича. Він і за тембром голосу, й за внутрішнім стрижнем — частина молодого Степанкова. У мене навіть залишився запис його проб на диску. Олексій дуже хотів зробити це, але він подовгу живе в Москві, забув українську, а тексту у фільмі неймовірно багато — не склалося. Сподіваюся, якщо фільм коли-небудь показуватимуть у Росії, говорити за кадром за свого вчителя обов’язково буде Горбунов. Сказати, що Ігнатуша відразу вписався в настрій, у ритм, у тему, не можу. Тембрально — так. Чи все зробив, чого хотілося мені, — ні. В останньому, проте, не він винен, а я як режисер не дотиснув. Але я дуже вдячний Сашкові, що ми витримали один одного. І що він усе-таки це зробив. Я й про Ступку думав у якийсь момент, але він би мене точно не витримав, послав би подалі. (Сміється.) Хоча Богдан Сильвестрович — великий актор і печінкою відчуває те, про що говорить.

— Що скажете про музику?

— Фіма Гофман — чудовий композитор. Талановитий, дуже чуттєвий. Мені здається, він написав непогану музику.

— І крапля дьогтю, без якої нікуди: коли й де можна подивитися фільм «Костянтин Степанков. Спогади після життя»?

— Хоч як це дивно, його досить активно показують по телебаченню. Днями стрічку демонстрували на УТР. Причому було три повтори. Фільм йшов і на каналах «Культура», «Голос», ТРК «Київ». А на місцевому ялтинському телеканалі — чотири покази! Отже, ті, кому цікаве документальне кіно, мали можливість подивитися його. Але не обійшлося й без курйозів. Нещодавно афіша фільму «Костянтин Степанков. Спогади після життя» цілий тиждень висіла в кінотеатрі «Київ». Колеги почали вітати мене, адже сьогодні нечасто можна побачити неігрове кіно на великому екрані. На що я сказав: «Тоді вже поздоровте мене й з рекордом Гіннесса: за сім днів показу мій фільм подивилося... п’ятеро людей!» Але якщо серйозно: в цьому ми самі винні. Слід було розповідати про фільм у пресі, розкручувати його — тоді, можливо, й результат був би іншим.

ЯКЩО П’ЯТА СЕРІЯ ФІЛЬМУ БУДЕ ЗАКІНЧЕНА, МОЖЛИВО, ВИ ПОЧУЄТЕ:

Умань. 19.07.1957.

Найкраща моя!

Я в Умані. Як боротися з тугою — не знаю. Знаю одне — прожити два тижні в глушині, де, окрім Зорьки нашої, Гірьки й Моськи, предмету, що нагадував би мені про тебе, немає — буде важко.

Дівчинко моя! Бог мій! Пам’ятай кожну секунду, як мученицьки кохаю тебе!..

Чекаю тебе. Цілую багато мою радість — Птаху!

ДОВІДКА «Дня»

Віктор Петрович Олендер. Режисер-документаліст. Заслужений діяч мистецтв України (1988). Лауреат премій імені Я. Галана та Ф. Соболєва, вітчизняних і міжнародних кінофестивалів. Член-кореспондент Академії мистецтв України. Секретар Спілки кінематографістів України.

Народився в Оренбурзі в сім’ї службовця. Закінчив Ново-Зибківський педагогічний інститут.

Працював підсобним робітником, токарем, слюсарем на заводі «Геофізприлад», освітлювачем на Київській кіностудії імені О. Довженка, асистентом режисера на «Укрторгрекламафільмі».

Служив у армії.

З 1972 року — режисер студії «Київнаукфільм»

ФІЛЬМОГРАФІЯ: