Extra modum,

Кожному з нас доводиться самостійно визначати свою позицію стосовно нинішньої кризи, оскільки практично неможливо розібратися в заплутаній і суперечливій інформації, яку озвучують партійні красномовці та наймані експерти різної політичної орієнтації. Яка ж повинна бути ця позиція? Світова криза наздогнала Україну на стадії так званого дикого, напівкримінального капіталізму. Ця стадія, на жаль, затяглася в нас на довгі роки. Свого часу президент Рузвельт попереджав, що бізнес володіє величезним потенціалом, і тому адміністрація повинна впевнено «сісти» на його плечах, бо в іншому випадку бізнес сам неодмінно сяде на плечі адміністрації. Він також рішуче відкидав тезу Уолл-стріту: «Поменше адміністрації в бізнесі, побільше бізнесу в адміністрації» й суворо дотримувався принципу рівновіддаленості бізнесу від Білого дому. Спираючись на могутній потенціал бізнесу, він, проте, не здавав йому соціального завоювання суспільства. І особливу підтримку надавав середньому класу. А ось наші ділки від бізнесу, які ще в часи Кучми встигли вправно забратися на плечі влади, надійно утримують цю «командну висоту» і до цього дня, і при нинішньому Президенті. Для усвідомлення цього факту немає необхідності продиратися крізь нетрі глибокодумних міркувань про ВВП, інфляцію, торговий баланс, курс валют та інших премудростей. Хижацьку діяльність власників заводів, газет, пароплавів видно неозброєним оком. Це вони гарячково витискали нечувані прибутки з технологічно безнадійно відсталих сировинних і напівфабрикатних галузей національної економіки, ні копійки не вкладаючи в їхню модернізацію. Це вони зводили хмарочоси при фантастичній для житлового будівництва рентабельності, близько 1000%. Це вони ні копійки не вкладали в розвиток високих технологій. Вони й досі «відкочують» чиновникам мільйонні хабарі, щоб прибрати до рук об’єкти народного господарства, що залишилися, а також забезпечити собі правову безкарність. Вони й сьогодні, всупереч мораторію, ухитряються за безцінь купувати заповідні землі та, вихваляючись одне перед одним, зводять запаморочливі вілли, соромливо називаючи їх котеджами. Це вони купують за кордоном багатомільйонну нерухомість. Вони заполонили своїми в буквальному значенні карколомними всюдиходами всі міські магістралі, тротуари, палісадники та газони. Вони завалюють нас фальсифікованими і простроченими продуктами харчування та ліками, непомірно роздуваючи ціни. І, нарешті, саме вони паразитують на людських слабостях, створюючи фінансові піраміди, мережі гральних закладів і різних торгово-розважальних центрів, нав’язуючи суспільству перекручену психологію надспоживацтва і нездорової пристрасті до життя в кредит. При цьому вони не визнають соціальної корпоративної відповідальності бізнесу, як це прийнято в цивілізованих країнах. Вони привласнили багато телеканалів і заповнили ефір низькопробним, проте вельми рейтинговим телепродуктом. Тим часом занепали наукомісткі галузі економіки: високі технології, авіа-, судно- і верстатобудування, створення нового покоління громадського транспорту. На межі допустимого експлуатуються транспортна інфраструктура та комунальне господарство. Хто ж несе відповідальність за все це? Суспільству пропонується вельми неоднозначна відповідь: «Влада!». Однак відповідь повинна бути гранично конкретною, це — глава держави, лідер нації, всенародно обраний Президент. Він очолює владну вертикаль, він володіє правом законодавчої ініціативи, правом підписання і ветування законів. Л. Кучма свого часу як президент країни віддав Україну на розграбування дикому капіталізму, дозволивши приватизувати найпривабливіші об’єкти соціалістичної власності. Вікторові Ющенку як Президенту, на жаль, не вдається приборкати непомірну зажерливість наших бізнесворотил. Крім того, він так само, як і Кучма, одержимий прагненням будь-якою ціною продовжити свій термін президентства. Кучма був неперевершеним майстром «придворної» інтриги: як тілько який-небудь прем’єр, за його словами, захоплювався політикою, він відразу ж його замінював. Він змінив ні мало ні багато — сімох прем’єрів. Віктор Ющенко бачить на своєму шляху головну перешкоду для себе — це дуже політизований прем’єр-міністр. «Карфаген повинен бути зруйнований», — так, хай би про що він говорив, завершував кожну промову один із римських сенаторів. «Прибрати прем’єр-міністра», — так починає і закінчує свої заяви наш Президент. Як тільки відшуміли події Майдану, він розпочав із нею наполегливу боротьбу на знищення. Скороспішна її відставка, торпедування процесів приватизації, компенсації внесків і будь-яких інших ініціатив Кабміну. Замість того, щоб консолідувати політичні сили, він руйнує всі варіанти, запропоновані коаліційною більшістю, паралізуючи тим самим роботу парламенту. І все заради відсторонення прем’єра від влади. Він звинувачує її у всіх смертних гріхах, аж до зради інтересів України, вдаючись при цьому до далеко не президентської лексики. І нарешті, де це бачене, щоб Президент дозволяв собі на телебаченні нагнітати паніку в країні, яка переживає кризу? І, проте, прем’єр-міністр терпляче це витримувала, приймаючи всі вимоги президентської сторони. Всім відомо, як глибоко глобальна криза вразила і передові ліберально-демократичні країни з високим рівнем життя, з їхніми розвиненими соціальними структурами, а також і Росію, і Китай з їхньою так званою керованою демократією, і, природно, країни-аутсайдери. Можна собі уявити, як важко боротися з цією кризою в нашій країні, при її підірваній владній вертикалі та деморалізованому парламенті. І відбувається це у всіх на очах, але ніхто з публічних політиків-чоловіків не набереться мужності привселюдно дати оцінку руйнівній діяльності Президента. Останньою краплею, що змусила прем’єр-міністра публічно висунути суворе звинувачення Президенту, став спровокований НБУ обвал гривні. Однак суспільству, як і раніше, посилено нав’язується версія, згідно з якою всі наші біди відбуваються нібито через незговірливість політичних лідерів. Тим самим робиться незграбна спроба відвести від Президента відповідальність за ту до межі напружену і вибухонебезпечну атмосферу, що виникла в країні. А тим часом деякі політичні сили прагнуть ще роздути ситуацію, погрожуючи вивести людей на вулиці для того, щоб здійснити свої далекосяжні партійні домагання. Для цього їм і потрібен бунт безглуздий і безпощадний.