Анатолій СВIДЗИНСЬКИЙ: Мислити як українець почав на Волині
Передати на письмі розмову з Анатолієм Вадимовичем Свідзинським — це все одно, що, як писав незабутній Козьма Прутков, прагнути «объять необъятное». Але ж недарма цю відому фразу він узяв до списку своїх життєвих принципів, сформулювавши таким чином: «Не можна осягти неосяжне, але треба до цього прагнути».
Фізик-теоретик, автор книг, за якими навчаються у багатьох університетах, доктор фізико-математичних наук, професор, почесний доктор Інституту теоретичної фізики Академії наук України імені Боголюбова, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, громадський і культурний діяч, автор робот із теорії та практики українського державотворення... Легше відправити читачів до персональної сторінки Анатолія Свідзинського в інтернеті (www.geocities.com/zapysy/svidz), ніж навіть просто перерахувати його регалії та бодай штрихами позначити напрочуд цікаву біографію. Крім усього іншого, він є ще й одним із авторів газети «День», публікує не лише коментарі з актуальних питань, а й свої неперевершені міні-новели.
1 березня Анатолію Вадимовичу виповнюється 80 років, і він таки видав ще одну свою нову книгу — «Синергетична концепція культури». Для Волині Свідзинський назавжди залишиться знаковою фігурою — першим ректором державного університету. У понеділок, 2 березня, у нині вже Волинському національному університеті за ініціативи ректора — професора Ігоря Коцана — відбудеться святкова академія з приводу ювілею Анатолія Свідзинського. На ній будуть присутні і його колеги-фізики з різних міст України, і члени Наглядової ради університету, серед яких — головний редактор газети «День» Лариса Івшина.
— На Волинь ви, Анатолію Вадимовичу, приїхали із сонячного Сімферополя. Чи не шкода було змінювати Крим на наше Полісся? Чи ви прагнули стати ще й ректором?
— Не мав жодних адміністративних мрій! Але це було рішення уряду, першим віце-прем’єром у якому був Ігор Рафаїлович Юхновський; він мене знав ще зі студентських років. Ми водночас навчалися на одному факультеті у Львівському університеті, тільки він — на старшому курсі. Юхновський вважав — і правильно вважав, що на Волині має бути свій університет. Якщо глянути на карту України, то саме тут виходив своєрідний глухий кут: навколо є університети, а на Волині, де з одного боку — один державний кордон, з іншого — другий і недалеко й до третього, був тільки педагогічний інститут. Тут мав бути певний науковий потенціал — як підмога, забезпечення європейського регіону. Я певною мірою змушений був погодитися на переїзд, а до того ж — був легкий на підйом: більше, ніж 15—20 років на одному місці не жив. Працював у різних містах України і можу сказати, що більш-менш її знаю. І мені ніхто не заб’є баки, говорячи, що є два українці — східний і західний. Нація єдина, інтереси людей спільні. Є люди, які можуть наговорити дурниць як на Сході, так і на Заході, і їх слухатимуть. Але чи довго? Ось я у газеті «День» прочитав, що студенти Донецького університету виступили з ініціативою, аби заклад носив ім’я українського поета Василя Стуса. Значить, є ж зрушення у свідомості?! Треба просто розуміти, що Україна в нас — одна і єдина.
— Чи важко далося вам перетворення провінційного педінституту на державний університет?
— Вважаю, що зробив свою частку роботи. Було і виснаження, були й марні зусилля, однак новий університет класичного типу постав. За короткий час вдалося майже вдвічі збільшити кількість факультетів. Але скажу відверто: коли зміг повернутися до суто наукової праці, був щасливий.
— Ким ви себе більше відчуваєте: ви фізик, громадський діяч, культуролог, письменник?.. Вашими прекрасними новелами люди зачитуються. До речі, як ви почали їх писати?
— У центрі всього для мене все ж таки фізика та дотичні математичні проблеми. І зараз у фізиці відбуваються великі зрушення, і досягнення затьмарюють усе, що було раніше. Розвинулася квантова механіка, яка охоплює дедалі більше нових областей знань, і зараз переживає новий якісний стрибок. Квантова механіка нині претендує на теорію свідомості: чому людина думає, мислить, пізнає? Спеціалісти, які займаються цим питанням, твердять, що в голові людини є так званий квантовий комп’ютер. Деякі науковці та інженери хочуть створити квантовий комп’ютер, який, за їхніми оцінками, в мільярд разів може бути ефективніший за комп’ютер, який ми зараз маємо. І що цікаво: вони доходять висновку, що квантовий комп’ютер — природний, є і він у голові людини. Таким чином, коли буде розроблено квантову теорію свідомості, будуть і більші успіхи у конструюванні комп’ютерів. А пізнати сутність такого явища, як мислення, свідомість... Це феноменальне завдання. Якби Бог дав пожити ще і взяти участь у цьому!
А новели... Вони починалися ще з Харкова, у якому я працював у сімдесяті роки минулого століття. Були компанії, в яких ми говорили про те, про се... Я мав великий життєвий досвід, бо ж жив на Поділлі, у Києві, у Львові вчився... А туристичні мандри! Знав і Росію, бо в ній бував. Народ слухав мої оповідки з цікавістю. Коли переїжджав у Крим, мені казали: як ми будемо без твоїх оповідань? Ти б їх записував...
У Харкові спілкування мав українською мовою, мав україномовних знайомих серед інтелігенції. Але в інституті спілкувалися російською... І коли почав писати, виходило — хоч викидай! Коли ви розповідаєте, то не бачите стилістичних недоліків, їх компенсує міміка, особа оповідача... Тому я постановив собі вчитися писати. Почало виходити більш-менш пристойно, і я був поставив на цьому крапку. Подолав цей бар’єр — і слава Богу! Коли ж приїхав на Волинь!.. Тут багато суржику, теж не зовсім чиста мова, але ж це таки українська мова! Тут є українська стихія, український спосіб мислення. Коли занурився в цю українську стихію, якось узяв — і переписав одну новелку. Так вона ж зовсім інша! Вона вже була насичена українською ментальністю, українським духом. Я побачив, що почав мислити як українець від природи своєї.
— Ви сказали, що маєте власні життєві принципи...
— Вони доволі прості. Перший: любити життя, але не боятися смерті. Він для мене дуже важливий, бо моє життя не раз було під загрозою. Я інколи відчуваю себе чемпіоном за кількістю смертельних загроз, коли пістолет було спрямовано просто на тебе... Але мені якось феноменально щастило! Був тільки один випадок, коли я справді впав у паніку. Коли бомбардували Київ... Батько ліг на мене, аби мене, дитину, захистити. Він трусився усім тілом, цокав зубами, і його страх передався мені. Це жахливе почуття я пережив, на щастя, єдиний раз. Ось на столику лежать аркуші, пробую описати своє життя. Опишу й історію, коли я, підліток, стояв під дулом пістолета німецького офіцера. Зима 1943-го, Київ. Випало дуже багато снігу, з обох боків вулиці — просто стіна. І батько, минаючи німецького офіцера, якось його штовхнув. Той відразу вихопив зброю, а я став між ними. І заговорив німецькою мовою! Казав, що озброєний солдат не може стріляти у цивільну людину, бо це аморально. Офіцер був немолодий німець, не нацист, колишній, виявилося, вчитель із Лейпцига. Насторожено запитав, звідки знаю мову, чи ж не шпигун?.. Я її вивчив заради власного задоволення, аби читати німецьких класиків. Того дня саме читав Шиллера, уривок із твору якого і процитував німцеві. Тоді він сховав пістолет у кобуру, і ми почали розмовляти, як людина з людиною...
А було, що в Коломиї 1954 року на мене йшли з ножем... Я там відпочивав, а вночі місто контролювали повстанці. Я ж не знав, що не можна ввечері гуляти! От величезного зросту хлоп із ножем у руці й ухопив мене за шию, підняв. А рука ж залізна. Запитав: що тут робиш? Кажу, я студент зі Львова, живу на квартирі у вдови греко-католицького священика... Боже, каже, та це ж чудова жінка, я її чоловіка знав. Сховав ніж і наказав ночами не блукати.
— Отже ваші життєві принципи — не абстрактні, а виплекані життям.
— Найкращі ліки при більшості хвороб — активна творча праця. Було, що я захворів, потрапив у лікарню. Думав, чи ж помру? Лежу, бачу: не помираю. Почав виходити у коридор. Боже, як люди мучаться! Їм нудно, всі сконцентровані на своїй болячці... Як так нудитися, то можна й померти! То я продумав і написав у лікарні книжечку «Вступ до спеціальної теорії відносності».
— Чи вірите ви у краще майбутнє України?
— Якщо ми самі себе занапастимо, якщо нас не буде, то світ через це не завалиться. Він, може, завалиться через щось інше, але не через Україну. Ми повинні весь час про це пам’ятати і прагнути жити достойно, бо ми великий і талановитий народ.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, голова Наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки, академік, директор Інституту літератури імені Шевченка, голова Шевченківського комітету:
— Зі Свідзинським мене свого часу познайомив Ігор Рафаїлович Юхновський. Ми з ним думали над тим, як надати статус університету Луцькому педінституту. Юхновський тоді був першим віце-прем’р-міністром уряду, а я — віце-прем’єром. Тоді педінститут очолював Нестор Бурчак, надзвичайно світла, незабутня постать. Можливо, тому, що я побував у Гарварді, мав честолюбні думки створити такий же університетський заклад і в Луцьку, щоб тут була атмосфера університетського міста, щоб університет був науковим і культурним центром регіону. Це було реально за ректора Бурчака, але він, на жаль, надто рано пішов із життя. Анатолій Свідзинський — фізик-теоретик, але за характером мислення він є гуманітарієм. За ним був дух новаторства, пошуку, він міг підняти на Волині тонус оновлення. І він приступив до роботи на Волині з піднесенням і, так би мовити, певною наївністю. Йому довелося дуже нелегко. Він гадав, що всі його ідеї — благородні, але іншим людям навколо нього треба було себе ламати... Головне, що це великий, органічний патріот України, готовий заради неї і на жертовність.
Володимир КАРПУК, народний депутат України:
— Анатолій Свідзинський дійсно є зразком інтелектуала, і надзвичайно шкода, що в Україні людей такого рівня ще недостатньо оцінюють. Надзвичайно тонка, інтелігентна людина стала фундатором Волинського державного університету. Вже за це він у величезній пошані у волинян. Фізик-теоретик зі світовим ім’ям — але й філософ, письменник водночас. Україна повинна більше знати про людей, які мають такі заслуги перед українською державою.
Георгій ДАВИДЮК, професор, доктор фізико-математичних наук, дійсний член Нью-йоркської академії наук, заслужений діяч науки та техніки України:
— Безумовно, Анатолій Вадимович є дуже фаховим фізиком, він відомий як учений і за кордоном. Має цілий ряд суттєвих результатів. Виховав до десятка кандидатів наук. Ми приходимо на цю землю, маючи своє призначення на ній. І хоча Свідзинський працював і в Харкові, й у Криму, але його, вважаю, життєве призначення — це Волинь, це становлення тут класичного університету. Він дуже багато для цього зробив, а робити було непросто. Адже ми мали педагогічний інститут. Класичний університет — зовсім інше. Першому ректору довелося найважче, бо треба було змінювати стратегію розвитку, намітити та втілити нові напрямки. Він увійшов в історію Волинського національного університету та Волині.
Дуже важливо, що це — великий патріот України. Не завжди вчений рівня Свідзинського є патріотом, а він — є. Він учений-енциклопедист. Не тільки визначний фізик, а й прекрасно читає лекції студентам. Він і блискучий філософ. До цього часу зберіг свій високий інтелект, жваво займається і наукою, і громадською діяльністю, присвячує свої праці державотворенню України.
Журналісти «Дня» щасливі, що Анатолій Вадимович Свідзинський — великий фізик і лірик — є читачем і автором нашої газети. Дякуємо за інтелектуальну співпрацю! Здоров’я й багатого духовного життя!
