«Ой, мамочко!»

Російський кінематограф зробив неабиякий крок уперед щодо образу українця в неоімперському кіно. Якщо у фільмі «Брат» наші земляки — потворні «бандерівські мафіозі», яких «удалые русские ребята» мочать у сортирах Чикаго, а в «Адміралі» українцям відведено роль «зрадників», що стали на заваді шляхетним планам Колчака, то цього разу найважливіше з мистецтв зобразило хохла (на українця не тягне) таким собі, перепрошую, придурком-недоумком. Причому не злим і жорстоким, а дуже добрим і набожним. Що вже є прогрес...

Картина російського режисера (з українським прізвищем) Андрія Кавуна «Кандагар» зображує події 1995—1996 рр., коли екіпаж російського Іл-76, захопленого талібами, через рік полону спромігся угнати власний літак і повернутися додому.

Образ придуркуватого хохла цілком добротно (як і все, що він робить на сцені), втілив актор Театру ім. І. Франка Богдан Бенюк. Щоправда, участь «махрового націоналіста» в героїчному російському кіно вкрай обурила «прогресивну громадськість» штибу вітренківців та «русских блоков». Але чого обурюватися? Українця зображено м’якотілим і боягузливим розмазнею-ганчіркою. В той час як решта героїв, попри епізодичні внутрішні непорозуміння, демонструють майже нордичний російський характер, наш герой не просто лірик («такі сережки для доці бачив...») — він весь час труситься од страху, скиглить і капризує. «Саджай літак, капітане, бо зіб’ють», — вирячивши зі страху очі, першим звертається до командира... «Це нам отут спати?» — єдиний, хто вголос репетує щодо побутових умов полону... Він першим втягує голову, коли герой-росіянин рятує товариша від гранати, і з переляканими очима (це в Бенюка особливо добре виходить) шепоче «я не зможу», коли розподіляють, кому якого зняти вартового... Майже весь фільм наш герой говорить українською (який здобуток!) і водночас принизливо-меншовартісно записується в «русскіє»: «Да не могут они нас забыть. Мы же русские лётчики. — Ага! Особенно ты!!!»

«Боже, мамочко!» — з жахом шепоче «герой» на злеті під час втечі, коли літак майже торкається барханів...

В екіпажі справді був штурман з українським прізвищем — Олександр Здор, навіть борщ варив... Але такого, як Бенюк, ну точно не було. То навіщо він їм знадобився? — Російські критики пояснили вичерпно: «Учитывая, что наш кинематограф берет пример с американского, естественно, в «Кандагаре» появился украинец, незатейливый такой», а російські глядачі — популярно: «Украинец, туповатый и смешной нацмен... В США для таких ролей используют негров, а у нас вместо негров теперь украинцы».

Цікаво, Бенюк читав сценарій Кавуна-сина та Кавуна-батька (Олега) до того, як його «підписали» на зйомки? І чи відчуває цю роль принизливою? Як вправний актор, до того ж свідомий націоналіст (не впевнений, яке з двох слів взяти в лапки), він не міг не бачити заздалегідь, як виглядатиме його «українець» на екранах. Що ж, росіяни оцінили таланти Бенюка сповна: «Создающий национальное разнообразие боязливый бортинженер-украинец» — це найтолерантніше, що вдалося знайти серед відгуків. А за найтиповіше править оце: «На фоне своих русских товарищей по несчастью украинец Роман выглядит трогательным недоумком», що дає «представление об украинцах как о не совсем полноценных русских».

В цьому контексті подиву гідним є заклик нашої «прогресивної громадськості» до представників російської культури припинити запрошувати на роботу «відвертих ворогів Росії».

Та де ж він «ворог», коли добре попрацював на проект телеканалу «Росія 1» «нацменом-негром»? У самого Бенюка, який почувається героєм і навіть дякує опонентам за рекламу, слова вітренківців викликають сміх. Чого не скажеш про багатьох українців, гідність яких, до речі, береться захищати партія, одним з облич якої є саме він.

В РФ існує «мистецький» постулат: у всіляких переділках росіянин — це завжди той, хто веде, а «нацмен» на кшталт Бенюківського хохла — завжди той, кого ведуть.

За що так не люблять в Росії наші ОУН та УПА разом узяті? Гадаю, значною мірою тому, що росіянам просто заздрісно. Адже українці були єдиними, хто наважився серйозно воювати проти Сталіна — тобто, були ведучими, в той час як росіяни в загонах УПА — просто веденими...

Хоча головний герой фільму «Кандагар», за визначенням російських ЗМІ, — «стойкость русского человека», «русскіх» там якраз майже і не було. Весь екіпаж авіакомпанії «Аеростан» був із Татарстану, половина екіпажу — етнічними татарами-мусульманами, а командир Володимир Шарпатов — марієць. Зірку Героя Росії, крім нього, отримав другий пілот Газінур Хайруллін. Отже, героїв татар і командира-марійця зробили «русскімі», а бортінженера Асхата Аббязова — «хохлом». Татар-мусульман «викинули» за борт, аби не заважали оспівувати православних «героїв-русскіх», що протистоять терористам-фундаменталістам і спробам навернути себе в іслам. Забавно, коли врахувати, що половина реального екіпажу і так була в ісламі...

Голова Тюменського казияту (аналог єпархії в християнських церквах) зазначив, що в режисера була чудова нагода «на прикладі багатонаціонального екіпажу показати братство російських народів», але...

Під час інтерв’ю з двома пілотами на російському ТБ ті скромно відводили очі вбік, говорячи: «Так... так усе й було...». Їх можна зрозуміти, адже режисер, що мав щоденники командира, багато чого переіначив задля «художнього вимислу», на що В. Шарпатов, який нині живе в Тюмені, змушений був зрештою погодитися. В реалі ж було й інше...

У своєму щоденнику командир пише: «Нас залишили всі. МЗС і Росія. А вже президенту й поготів наплювати. Він лише в самій Чечні втрачає щоденно більше людей, аніж наш екіпаж...»

«Всі занепали духом. Проклинають усіх і за все. Невже можна бути такими черствими, невже така велика держава, як наша, не в змозі зорганізувати й провести переговори? Але їм там, у Кремлі, важливіші зараз вибори» (із щоденника В. Шарпатова).

Врешті-решт екіпаж здійснив втечу по суті самотужки...

Взагалі, то був прозаїчний комерційний рейс. Екіпажу Іл-76 казанської авіакомпанії «Аеростан», який тоді орендувала фірма «Трансавіа», запропонували перевезти набої з Тирани до афганського Баграму, — згадує В. Шарпатов. Два рейси пройшли без пригод, але під час третього літак перехопили й посадили під Кандагаром моджахеди — противники Ахмад-Шаха Масуда, якому літак і віз набої.

Набої екіпаж перевозив неодноразово. Хоч як це дивно звучить, але вони підпадали під поняття «гуманітарний вантаж» і не були заборонені. Отже, справа цілком шляхетна. Заборона існувала на перевезення зенітних снарядів, які й було знайдено серед вантажу і продемонстровано талібами пакистанським журналістам. У кіно цього не було, хоча це головна причина арешту екіпажу.

Поміркуймо: країна, яка за Брежнєва розв’язала війну в Афганістані і є винною в загибелі афганців, кількість яких на порядок перевершує жертви серед радянських військ, залишивши цю країну, продовжує постачати туди набої — аби трохи зручніший для Кремля Масуд «ковбасив» менш зручних талібів.

«Приходили местные жители, показывали нам обрубки рук, ног — мол, это ваши солдаты искалечили нас, и вашими снарядами», — згадує командир екіпажу.

...Екіпаж, що після втечі до Арабських Еміратів згодом прибув на батьківщину, зустрічали як національних героїв. Але невдовзі пілотів звільнили з авіакомпанії «Аеростан». З’явилися чутки, що до боєприпасів мали відношення кримінальні структури. Але ж екіпаж до цього непричетний і цілком заслуговує на гарний фільм про свої поневіряння й дивовижну втечу. І лише одне «але»... Якось Володимира Шарпатова запитали, чи полетить той знову до Афганістану? Капітан подумав і відповів: «Обов’язково! Але на Ту-160 і з повним бойовим завантаженням!» Просте запитання: «Чим завинив Афганістан?»