Незвичайна місія звичайного вчителя

«Уважайте отцов, цените отцов. Это трудно — идти без отцов. Пусть живут они дальше»

Багато написано про роль матері в сім’ї, менше — про роль батька. Стільки написано про неминучість конфліктів між батьками та дітьми. Нам із сестрою надзвичайно пощастило, що такого в нашій сім’ї не було ніколи, бо мали справжнього батька, рідного не тільки по крові, а й по духу, духовно близького. Він був уважним, доброзичливим, але й вимогливим. Вірив у силу знання, добра в людях. Сім’я стала для мене і молодшої сестри своєрідним університетом морального виховання, де вищим достоїнством були не багатство, а любов до праці, розум, порядність. У нашій сім’ї ми не чули образ, криків, сварок, могли сперечатися, висловлювати свою точку зору, яку батьки поважали. Характер взаємовідносин у сім’ї був сердечний, щирий, теплий, привітний, і це цінували наші друзі, які приходили до нас і яких батьки поважали.

Я втратила батька у 29 років, коли в мене була вже власна сім’я, але без нього я почувалась такою маленькою й незахищеною, був він опорою, другом і наставником, такий молодий душею, мрійник, романтик, невиправний ідеаліст, готовий вчитися все життя, засвоювати нові знання.

Народився мій тато, Поїхало Дмитро Тимофійович, у бідній родині, де батьки цінували освіченість: із п’яти дітей четверо здобули вищу освіту у важкі передвоєнні роки. Тато після закінчення школи будував Дніпрогес за призовом комсомолу, а потім навчався на історичному факультеті педінституту. Він із гордістю розповідав, що його навчали професори ще царської виучки, високоерудовані, порядні викладачі, яким була притаманна інтелігентність, широкий світогляд, знання іноземних мов, демократизм, внутрішня розкутість, почуття природної рівності.

Навчання його припало якраз на 1937 рік, коли набирали обертів репресії, й після доносу комсорга, який погано вчився і за це помстився, цих професорів заарештували. Зазвичай стриманий, тато зі сльозами говорив мені, що він не доживе, але доживу я до того часу, коли цих професорів виправдають, як і мільйони інших людей, замордованих комуністичною владою. Він із жалем говорив, що на зміну тим професорам прийшли «красные профессора», без знання іноземних мов, малоосвічені «полузнайки» з коротким курсом ВКПБ у голові, неінтелігентні, але з величезними амбіціями. Слово «інтелігент» тоді почали вживати з прикметником «гнилий». Ще тато не раз повторював, що випускники царської гімназії мали глибші знання, ніж теперішні кандидати наук. Він бідкався, що червоні професори не мали достатніх знань, щоб навчити студентів, і тому в нього «куца» радянська освіта.

Тому так мріяв, щоб ми з сестрою здобули хорошу освіту. Дуже радів, що я вільно читаю німецькою мовою, збираю бібліотеку з книжок цією мовою, вчу англійську. Сам багато читав, займався все життя самоосвітою, вважаючи її життєвою необхідністю вчителя, наголошуючи, що вчителі історії й літератури повинні багато читати, щоб мати великий інтелектуальний багаж.

До війни тато викладав історію в педучилищі, мав творчий підхід до роботи, був делегатом першого з’їзду вчителів України, його нагородили на з’їзді збіркою книжок, яка загинула в роки війни. Запрошували на роботу в Міністерство освіти, проте війна перекрила всі плани.

На війні його частина потрапила в оточення, він утік із полону, повернувся з війни з важкою легеневою хворобою, від якої й помер у 53 роки. Тато рідко згадував війну, жахи полону. Він говорив, що книжки про війну далекі від правди, бо життя наших бійців абсолютно не цінувалося, воювали не «умением», як учив Суворов, а числом убитих, які марно гинули з вини мало навчених командирів. Така величезна кількість бійців потрапляла в полон, бо такі командири кидали своїх підлеглих напризволяще. Бійців споювали «наркомовськими стограмами», а коли вони йшли в атаку, позад них завжди були «заградотряды». І було в батька, як і у багатьох совісних фронтовиків, ніби почуття провини, що він лишився живим. Тому так зворушливо ставився тато до своїх племінників, яких осиротила війна, намагався як міг оточити їх турботою й любов’ю. Вони часто до нас приїздили, прислухалися до його порад. Після смерті тата мій чоловік, батько якого загинув у перші дні війни, сказав, що осиротів удруге.

У тата були золоті руки, які все вміли робити: перекласти піч, змайструвати шафу, з ящиків з-під сірників — стільці, яких після війни ніде було купити (та й ні за що ). Лагодив взуття. Любив землю, скільки дерев посадив за своє життя, підкреслював важливість зв’язку людини із землею. Скрушно хитав головою, коли чув про «успіхи» меліорації, говорив, що не можна порушувати законів природи, бо вона помститься. І як у воду дивився. Але в останні роки життя багато хворів, не міг працювати фізично й дуже переживав, що не може допомагати мамі. Але почуття оптимізму ніколи не зраджувало його, бо був справжнім чоловіком, ніколи не обтяжував близьких скаргами. Мав тато почуття гумору й цінував його в людях.

А як він співав! Мав чудовий баритон, фанатично любив українські пісні, знав їх безліч. А коли в мене з’явилося серйозне захоплення класичною музикою, тато мене зрозумів, ми зібрали пристойну фонотеку. Він любив слухати «Реквієм» Моцарта, твори Чайковського. Глибоке враження справили «Мрії» Шумана, цей твір він почув якось на радіо, бо цієї платівки в нас не було. Я її купила, щоб подарувати йому на день народження, але тата не стало якраз у цей день.

Тато, душевний і справедливий, був вірним другом, чудовим співрозмовником, до нього завжди тягнулися люди. До війни викладав в Ржищівському педучилищі. Працювали батьки в дитбудинку, намагаючись обігріти сиріт, яких стільки лишила війна! Діти дуже любили батьків. Проте довго вони там не пропрацювали, бо директор дитбудинку разом із завгоспом обкрадав сиріт, ділячись із районним начальством. Боротися з ними було не під силу, бо вони були комуністами, а батько — безпартійним. Потім тато працював інспектором у райвно.

А жили ми вчотирьох у однокімнатній хатинці, сирій, темній, із вигородженою з коридору холодною малесенькою кухонькою. Після ліквідації району тато викладав історію, психологію, логіку в школі. Дуже обурювався, коли два останні предмети скасували, говорив, що радянській владі не потрібні люди, які б мислили логічно, і що в школі обов’язково потрібен психолог (це ще в 1950-х роках).

Як тато любив Україну! Для вивчення її історії організував краєзнавчий гурток у школі, а влітку організовував екскурсії для гуртківців по всій Україні. Для цього брав у колгоспі дві вантажні машини з пристосованими лавками, брезенти від дощу. Гуртківці брали з собою дрова, казани, картоплю, сало, пшоно — що в кого було — й їхали...

Тато знав історію України, але справжня історія замовчувалась, учням про неї не можна було розповідати. А мені тато розповідав, що його предки були запорозькими козаками, які виборювали, але так і не вибороли самостійність України. Навіть наспівував «Ще не вмерла У країна»... І тепер завжди, коли чую наш гімн, згадую батька.

Останню екскурсію тато зробив, коли здоров’я дуже погіршилося (але ж пообіцяв) у Каховку. Описи екскурсій, фотографії тато зберігав у шкільному музеї, всі в гарних рамочках, виготовлених ним власноруч. Цей музей, як і уроки тата, хвалили перевіряючі, про нього була опублікована стаття у всесоюзному журналі «Преподавание истории в школе». Це не подобалося директору школи, який вважав, що хорошими вчителями могли бути тільки комуністи, неодноразово промовляв, що «за одного партійного двох безпартійних дають». Мої батьки були безпартійні.

Був тато, хоч і в першому поколінні, — справжнім інтелігентом, яким притаманне було подвижництво, нетерпимість до фальші, почуття честі, яке тоді було «не в честі», шляхетність. Тато вчив і мене. Був уважним, доброзичливим, у той же час вимогливим педагогом, добре володів методикою викладання, поважав саме власну думку учнів. Тато часто наголошував, що дуже б хотів, щоб не виросло покоління, схоже на його покоління «начетчиков», які не мали власної думки. Бо не читають першоджерел (та й багато книжок було в СРСР заборонено), а навіть в духовній академії студенти читали твори Троцького.

Тато зміг би дожити до наших днів, уявляю, як би він радів, що твориться, хоч і з великими труднощами, незалежна самостійна Україна, про яку він мріяв. Пам’ятаю, як прийшов якось схвильований із номером газети «Літературна Україна», в якому була розгромна стаття про поета Сосюру за його вірш «Люби Україну», і з гіркотою сказав: «Чому любити Росію — можна, а Україну — ні?» Згадала, як не раз повторював тато слова дідуся про те, що після революції люди перестали вірити священнослужителям, які проповідували добро, а самі творили неправедні діла, так і в майбутньому перестануть вірити комуністам, у яких слова розходяться з їхніми чорними справами. Тато заронив зерна любові до України, гадаю, не тільки в моє серце. Ця любов, мабуть, на генетичному рівні передалась і моїм донькам. Старша вступила одною з перших в організацію районного Руху. Молодша донька, навчаючись у Києві, голодувала разом зі студентами в 1990 році. Олесь Гончар написав зворушливі рядки про таких, як тато, вчителів, які «не просто відбували педагогічну повинність, а звершували свою благородну освітницьку місію, були для села справжніми навчителями життя, найвищим духовним і моральним авторитетом».

Мало нині таких.