Міф про лідера, або Як політики можуть увійти в історію
Криза загострює попит на «великих людей», здатних змінити хід історії. Чи можна віднести до цієї категорії нинішніх глав держав? Час покаже. Про свою «велич» не можна оголосити у наказовому порядку, її можна тільки заслужити.
Лінкольн, Черчилль, де Голль, Мандела... Що менш натхненною є політика, то більше розчаровують політичні діячі й сильніша туга за «великою людиною», яка своїми думками і вчинками — без будь-яких диктаторських замашок — робить ремесло політика таким благородним.
У своєму останньому фільмі — «Лінкольн», який має вийти у Франції лише в січні 2013 року, американський кінематографіст Стівен Спілберг продовжує вивчати роль особистості в історії. Після «Списку Шиндлера», що показав, як сильно «сумнівна» людина може змінити світ на краще, цього разу режисер виводить на перший план великого Авраама Лінкольна — президента, котрий відіграв видатну роль в історії США завдяки вмінню примиряти силу ідеї (скасування рабства) із мистецтвом компромісу (незважаючи на війну) заради досягнення поставленої мети. Багато американських критиків бачать у фільмі Спілберга ледь завуальоване послання, адресоване переобраному президентові США Бараку Обамі: «Ти теж можеш стати великим і увійти в Історію, як твій кумир-республіканець, якщо навчишся йти на компроміс. Тоді ти станеш «президентом-перетворювачем» — людиною, що спромоглася змінити хід Історії, а не просто людиною, яка реагувала на події».
Велич у політиці народжується лише тоді, коли людина опиняється у виняткових обставинах. Якби не Гітлер, Черчилль залишився б лише героєм приміток до історичних трактатів, яскравим ексцентриком, відповідальним за одну з найбільших катастроф спільників часів Першої світової війни — Дарданелльську операцію. Якби не поразка в червні 1940 року, а також фізичний і моральний розгром Франції, генерал де Голль був би тільки проникливим стратегом-мислителем із багатою уявою, кар’єрі якого заважала б незалежність думок і поганий характер. Якби не розпад СРСР і наявність у ПАР Фредеріка де Клерка — сміливого державного діяча, який до того ж мислить тверезо, Нельсон Мандела не зміг би стати тим, ким він став, — винятковою людиною, здатною пережити 25-річний тюремний вирок у жахливих умовах, сповнившись не ненавистю та мріями про помсту, а навпаки, прагненням до примирення.
Але тільки обставин для появи «великої людини» замало. Хоча Муссоліні й заявляв про себе як про спадкоємця Давнього Риму, це було лише видимістю, як і в наші дні у випадку з Володимиром Путіним, коли той проголошує себе спадкоємцем Петра Великого. Велич — не поза, про неї не можна оголосити у наказовому порядку, вона існує споконвіку, або ж її можна заслужити благородством думок і промов, а також цілеспрямованістю дій. Вона передбачає прагнення до влади не для того, щоб насолоджуватися нею, а заради перетворення реальності й поліпшення становища своєї країни й життя співгромадян.
Але чи не стала велич як ніколи унікальною в нашому сучасному суспільстві часів інформаційної революції? Чи сумісні якості, необхідні для того, щоб бути обраним, із тими, які потрібні для реалізації влади? Чи не зросла ціна влади так, що вона більше не приваблює найкращих?
Та все ж, попри цинізм населення, який дедалі зростає, політика залишається надзвичайно благородним заняттям — мабуть, одним з найблагородніших — за умови, що мета її справді і винятково в тому, щоб робити життя людей кращим.
Обставинам також під силу перетворювати людей, які, незважаючи на межі своїх можливостей, удаваних або дійсних, стають «великими» чи не всупереч самим собі, бо в них просто немає вибору. Так сталося в США з Гаррі Труменом. Заступивши Франкліна Рузвельта (який помер, обіймаючи посаду президента), він зумів покласти край Другій світовій війні, і під його керівництвом США почали авторитетно й рішуче відігравати нову роль у холодній війні, що вибухнула.
Враховуючи те, що сьогодні у Франції праві ризикують піти слідами Республіканської партії США, тобто приректи себе на перебування в опозиції з прагнення догодити смакам найконсервативніших маргіналів, чи зуміє Франсуа Олланд стати таким собі французьким Гаррі Труменом? Людиною, яка має єдиний вихід: робити те, що повинен робити, тобто стати «провідником реформ», на які Франція так очікує? «Люди, — говорив Черчилль, — роблять правильний вибір, коли всі інші варіанти вже випробувано». Саме це й може статися нині з Францією. Країна зайшла у безвихідь. Закривати очі на реальність більше неможливо. Те віддзеркалення її самої, яке демонструють Франції Європа і світ, має змусити її діяти — раціонально й гідно. Мова йде про майбутнє політичного класу. Не можна дозволити, щоб розрив між демократичними ідеалами та реальною реалізацією влади став дуже великим.
Les Echos, Франція, 4 грудня 2012 р., переклад ІноЗМІ.ru. Фото Рейтер
