Про риторику і справи
Продовження темиДосі не перестають дивуватися тому, як багато поміркованих людей, «лібералів західного ѓатунку», підтримали на парламентських виборах Всеукраїнське об’єднання «Свобода». І це здивування виглядає якимось... дивним. Особливо якщо воно лунає з уст журналіста, який пробує заробляти на хліб, коментуючи найважливіші політичні процеси цієї країни.
Це ми могли спостерігати в одному з останніх ефірів «Великої політики».
У новітній Україні ніхто за ідеології, принаймні в західному розумінні слова, не голосує й поки що не збирається, а програми партій ніхто не читає і не думає читати, навіть коли прямує на виборчу дільницю. Голоси тут завжди було прийнято віддавати за тих, хто обіцяв повести Батьківщину на Захід, або за тих, хто на Схід, із відповідним мовним вибором — українським чи російським.
Усе досить просто.
Саме через такий розподіл в Україні комуністи, скажімо, традиційно дружать із не тим класом — донецькими олігархами. І для одних, і для других дорогим є проросійський культурний сентимент і ще деякі неідеологічні речі.
Ідеологія в Україні майже нічого не означає, а ідеологічні назви партій тут завжди були тільки політичною забавкою.
Не знаю, що такого соціал-демократичного було в соціал-демократичній партії Медведчука або що такого лівацького було в комуністичному червоному директораті дев’яностих років. Але назви були горді. Цілком ідеологічні.
* * *
Ті автори, котрі додали в європарламентську резолюцію заклик до опозиції не дружити зі «Свободою», мають таке ж уявлення про тутешні політичні розклади та уподобання українців, як деякі журналісти в Україні.
Туманні.
Вони думають, що «радикалізм» риторики «Свободи» — це джерело їхнього небезпечного успіху, на який ті тепер обов’язково покладатимуться в розбудові своєї електоральної бази. Гадають, що сама риторика є небезпечною, що сексуальні меншини, російськомовні, ліберали, євреї та інші «скривджені» мали б боятися «Свободу».
А тут вони за неї подекуди ще й голосують.
Із тими українцями щось не так.
Знову ж таки справа в тому, що українці не голосують за ідеології, бо вони не формулюють їхнього традиційного, світоглядного розділення.
І тепер, коли таке довге протистояння північного заходу й південного сходу потрохи формується у щось інше, не менш важливе, велике і таке ж непримиренне, як-от корпорація влади з одного боку і всі інші — із другого, у розділення, яке значно здоровіше для цієї країни, усілякі різні ідеології чи псевдоідеології знову порозсипалися по обидва боки цієї межі. І самі по собі вони нічого не вирішують.
Комуністи й олігархи нині — з одного боку, тільки тепер їх єднає не так російськість, як доступ до капшука, а решта — із другого боку.
На цьому, другому, боці «Свобода» є найпомітнішою.
* * *
Ця партія помітна якраз не через її риторику, яку коментатори намагаються демонізувати більше, ніж вона того варта, а через те, що свободівці роблять.
А роблять вони чимало з того, чого українцям, незалежно від раси, статі, мови, релігії чи сексуального уподобання, так хочеться, а саме — дати в морду своїй владі. Інколи фігуративно, інколи насправді.
Коли говорять про захист маленького українця, дієвішої, зібранішої сили ви не знайдете. Згадайте молочні бунти в центральній Україні, коли свободівці захищали простого селянина, або всі найпомітніші суди над націоналістами і те, як стійко вони обороняють своїх побратимів від судейського свавілля, або навіть те, як обстоювали голоси простих українців на недавніх виборах: насланій на виборчі дільниці гопоті однієї присутності націоналістів було досить, щоб не лізти до своїх штанів по кастети чи ще якість цяцьки.
Ліберально налаштованим людям, які йшли за них голосувати, абсолютно байдуже, що свободівці проти антиукраїнських мітингів або проти абортів чи ще якоїсь особистісної свободи. Їм важливіше, що наразі вони захищають усіх українців, не роздивляючись, якого вони насправді роду-племені. І ненароджених також.
Їм важливіше, що у країні, де так поменшало усяких свобод і прав — на справедливий суд, на власне майно, на вільне слово, ці хлопці готові боротися до кінця.
Хоча б за це ось право — боротися до кінця.