Перевірка арабської революції реальністю

Через два роки після народних повстань, що схвилювали Близький Схід, уже мало хто говорить про арабську весну. Враховуючи криваву громадянську війну в Сирії, прихід до влади ісламістських сил через вільні вибори, економічну і політичну кризи, що продовжують поглиблюватись у Єгипті і Тунісі, зростання нестабільності в Іраку, невпевненість у майбутньому Йорданії і Лівану і загрозу війни через ядерну програму Ірану, світлі надії на новий Близький Схід випарувалися.

Додаючи до цього східну і західну периферії регіону — Афганістан і Північну Африку (зокрема Сахель і Південний Судан) — отримуємо ще більш похмуру картину. Справді, Лівія щодалі втрачає стабільність, Аль-Каїда активно діє в Сахелі (про що свідчать бойові дії в Малі), і ніхто не може достовірно передбачити, що станеться в Афганістані після того, як США та їхні союзники по НАТО виведуть звідти свої війська 2014 року.

Усі ми схильні припускатися однієї й тієї самої помилки раз у раз: із початком революції ми прогнозуємо, що справедливість і свобода взяли верх над диктатурою і жорстокістю. Проте історія навчає нас, що за цим зазвичай не настає нічого хорошого.

Революція не лише скидає репресивний режим — вона руйнує старий порядок, прокладаючи свій шлях за допомогою найбільш жорстокої, якщо не кривавої, боротьби за владу, щоб встановити свою власну, і цей процес аналогічно позначається на внутрішній і зовнішній політиці. За революціями зазвичай настають небезпечні часи.

Справді, винятки з цього правила рідкісні: одним із таких є Південна Африка, яка добилась успіху завдяки генію одного з найвидатніших державних діячів XX століття — Нельсону Манделі. Альтернативний варіант розвитку подій можна спостерігати у Зімбабве.

І хоча Центральна і Східна Європа після 1989 року є дуже цікавою точкою відліку для аналітиків арабських революцій, вони не є відповідним орієнтиром, оскільки новий внутрішній і зовнішній порядки стали результатом зміни зовнішніх умов, що випливають із краху радянської влади. Всередині практично всі ці країни мали доволі чітке уявлення про те, чого вони хочуть: демократії, свободи, ринкової економіки і захисту від повернення Російської імперії. Вони хотіли Заходу, і їхній вступ до НАТО і Європейського Союзу був цілком логічним.

Ніщо з цього не належить до поясу кризи на Близькому Сході. Жодна сила будь-де, всередині регіону чи зовні, не хоче і не може реалізувати насущне бачення нового регіонального порядку або хоча б бачення його частини. Хаос є постійною загрозою, з усіма супутніми ризиками і загрозами для глобального світу.

На додаток до бідності, відсталості, репресій, швидкого зростання населення, релігійної та етнічної ненависті, а також жителів без громадянства (як, скажімо, курди або палестинці) — кордони регіону нестійкі. Чимало було намальовано колоніальними державами після першої світової війни, наприклад, Великою Британією і Францією, і більшість держав, за винятком Ірану та Єгипту, володіють малою легітимністю.

І ніби цього недостатньо, деякі країни — зокрема Іран, Саудівська Аравія і навіть крихітний (проте дуже багатий) Катар — мають амбіції стати регіональними державами. Все це ще більше погіршує і без того напружену ситуацію.

Усі ці протиріччя на даний момент вибухають у Сирії, чиє населення страждає від гуманітарної катастрофи, тоді як решта світу все ще не бажає втручатися. (Проте, якщо буде застосовано хімічну зброю, втручання стане неминучим.) І хоча втручання носило б тимчасовий і технічно обмежений характер, всі, здається, намагаються уникнути його, оскільки ставки дуже високі: це не лише руйнівна громадянська війна і масові людські страждання, але й новий порядок для всього Близького Сходу.

Будь-яка військова інтервенція спричинить конфронтацію не лише із сирійськими військовими (яких підтримує Росія і Китай), але й із шиїтським Іраном та його ліванським ставлеником Хізбаллою. Крім того, ніхто не може гарантувати, що втручання не зможе стрімко призвести до нової війни з Ізраїлем. Небезпека як втручання, так і бездіяльності, вкрай висока.

Найбільш імовірним результатом для Сирії стане продовження гуманітарної катастрофи доти, доки не буде повалено режим президента Башара Асада, після чого країну, швидше за все, буде розділено за релігійними й етнічними ознаками. Також розпад Сирії може ще більше балканізувати Близький Схід, потенційно розв’язуючи нове насильство. Державам, що перебувають на передовій, наприклад, Лівану, Іраку і Йорданії, не вдасться залишитись осторонь від розпаду Сирії. Що буде із сирійськими курдами і палестинцями або з християнами, друзами і більш нечисленними мусульманськими меншинами? А що стане з алавітами (основою режиму Асада), яких може спіткати страшна доля незалежно від того, розпадеться країна чи ні?

Запитань без відповідей достатньо. Зрозуміло, навіть перед обличчям цього нещастя ми не повинні переставати сподіватися на домовленості, досягнуті дипломатичним шляхом, проте реальні шанси з кожним днем зменшуються.

Весь Близький Схід нині у русі, і на встановлення нового і стабільного порядку піде чимало часу. До цього моменту регіон залишатиметься вкрай небезпечним не лише внутрішньо, але й для своїх сусідів (включаючи Європу) і всього світу.

Проект Синдикат для «Дня»

Йошка ФІШЕР — колишній міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини (1998—2005 рр.)