Перейти до основного вмісту

Кiнець iсторiї

21 червня, 09:36

У росіян немає історії. Ми, як первісний народ, досі живемо в просторі міфу. Нашарування романтичних фантазій, зловмисної брехні, фальсифікацій, власне, і складають сьогодні російську історію. Десятиріччями вона писалася в основному з однією метою: представити торжество самостійного тоталітаризму єдиним сенсом всього тисячолітнього розвитку країни. Навіть класово чужі для радянської науки Іван Грозний і Петро Великий, будучи видатними упирями-держаниками, посіли почесне місце в пантеоні будівельників сталінської імперії. Немає сумніву, що й затіяний Путіним новий підручник історії змальовуватиме багатовіковий шлях країни як сходження все до тієї ж вершини — сильної держави «від Пермі до Тавриди». Щоправда, міністр культури Мединський обіцяє надати підручникові і деякі психотерапевтичні функції. Підручник у всій красі відобразить і наш комплекс неповноцінності, і наш комплекс самозванця, і нашу манію переслідування: «Якщо показати історію розвитку культури, то ми переконаємося в тому, що припущення про вторинність російської культури, про те, що все запозичувалося в інших країнах, невірні... Синхронізація (з історією інших народів. — М.У.) дозволить краще усвідомити роль нашої країни як повноправного, інколи і як основного суб’єкта розвитку світової цивілізації. Вся історія Росії пов’язана з боротьбою за існування і опором зовнішнім агресорам» (зазначу а propos, що, чинячи опір «зовнішнім агресорам», Росія ухитрилася стати найбільшою країною в новій історії).

Нація, що втратила імперію, розчарована в собі, озлоблена на всіх, особливо на щасливіших сусідів, дійсно потребує психотерапевтичної мантри: «Ми основний суб’єкт розвитку світової цивілізації». Тому підручник обіцяє вийти достеменно народним. Це буде не лише люстерко для влади. У неменшій мірі він стане і дзеркалом для народу, приниженого і обпльованого, який сумує за величчю, яку розуміє виключно як м’язову силу. І знову «тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман».

Біда в тому, що в Росії досі не з’явився інший замовник історії, окрім держави і приниженого народу, який до цього, до речі, із задоволенням підгодовувався книжками того ж таки Мединського або мареннями прибічників гіперборейської теорії про Нар’ян-Мар як прабатьківщину людства. Біда в тому, що історія нам потрібна виключно для самоствердження і самозвеличення, а не для самопізнання і самопояснення. Власне, наші історичні запити залишилися десь в XIX сторіччі, ну або, точніше, в нацистських 30—40-х рр.  сторіччя, коли гопота і еліта злилися в єдиній полум’яній любові до die Heimat і її славної історії, яка мало не закінчилася 1945 роком. Саме після катастрофи Другої світової війни, на тлі розчарування в ідеї держави і нації, в Європі став формуватися новий запит на історію, не втягнену до політики, що не лікує глибоких національних ран, а розповідає, wie es eigentlich gewesen sei («як це було насправді» — Леопольд фон Ранке).

Росія до такої історії наразі не дозріла. Знову наших дітей напихатимуть байками про те, що варяги не мали стосунку до генези російської державності, що відстали ми від Європи через татаро-монгольське ярмо, що ярмо це (придумане, до речі, Сталіним) існувало в реальності, що шлях від Київської Русі до петровської імперії був прямим і безваріантним, що Олександр Невський зупинив «натиск німців на схід», а Дмитро Донськой покінчив із татаро-монголами на Куликовому полі, що Сергій Радонезький став духовним каменем, на якому був споруджений Третій Рим, що Іван Грозний — борець із сепаратизмом і помаранчевими революціями, що Петро відвойовував у шведів «споконвічно російські землі», що Російську імперію зруйнували ліберали, що комуністи, поки серед них було багато осіб єврейської національності, допускали перегини, але потім виправилися, стали державниками і антисемітами, що Сталін був ефективним менеджером, що пакт Ріббентропа-Молотова був не переділом Європи на пару з Гітлером, а вимушеним заходом, що розвал Радянського Союзу — це «геополітична катастрофа», що Горбачов — зрадник, 90-ті — бандитські. І подібне, подібне, подібне.

Історія як форма суспільного самопізнання і самопояснення виникла не в усіх суспільствах. У стародавніх індусів її, наприклад, не було. Так і прожили в міфі своєї «Махабхарати», абсолютно не цікавлячись тим, що з ними відбувалося за подальші декілька тисяч років. До речі, деякі ідеологи гіперборейської теорії вважають, що Пандави схльоснулися з Куаравами не де-небудь, а на Курській дузі, після чого почалася нова доба калі-юга, четверта і найгірша, кінець якій, ясно як день, поклав Путін. Але це вже, згідно з Мединським, кінець історії.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати