Уроки Веймарської конституції
Оновлення Конституції України... Модернізація Конституції як інструмент модернізації суспільства... Демократичний розвиток на основі більш демократичного, ніж сьогодні, Основного закону... Невдовзі буде ухвалено Концепцію змін до Конституції України, що відкриє перед державою нові перспективи... Зміни ухвалюватимуть всенародним голосуванням...
Упродовж останніх місяців всі ми не раз чули щось подібне. Воно й наче все вірно — хто ж може бути проти подальшої демократизації і модернізації країни, крім якихось реліктів радянського минулого? Але, з іншого боку, саме 31 липня варто дещо притишити оптимістичні фанфари та замислитися над досвідом історії, який засвідчує — не все так просто: мовляв, демократична Конституція гарантує демократію. Адже саме 31 липня 1919 року у місті Веймар Національні збори Німеччини абсолютною більшістю голосів (262 — за, 75 — проти, відсутні 84 депутати) ухвалили одну з найбільш прогресивних і демократичних на той час у світі конституцій. Невдовзі її підписав президент держави Фрідріх Еберт, і вона набула сили, а день її підписання став національним святом, як тоді говорили, «днем народження демократії в Німеччині».
І справді: Веймарська конституція заснувала в Німеччині республіку, яка діяла на принципах парламентської демократії і федералізму. Були відбиті спроби, з одного боку, зберегти монархію, з другого — встановити «диктатуру пролетаріату», «республіку Рад». Регулюючи у першій частині взаємовідносини між загальнодержавними органами та землями, Веймарська конституція встановлювала у другій частині широкий перелік основних конституційних прав і свобод. Загальне виборче право чоловіки Німеччини одержали ще 1871 року з рук «залізного канцлера» Бісмарка. Тепер же це право отримали й жінки. Вільно діяли численні політичні партії. А для приборкання правих та лівих радикалів були передбачені законодавчі запобіжники, які давали змогу захистити конституційний лад і територіальну цілісність держави, яка, програвши Першу світову війну та переживши серйозні політичні конфлікти, час від часу зривалася в економічні і політичні кризи. Було передбачено й референдуми з найважливіших питань державного життя (і їх не раз в подальшому проводили). І все б наче нічого, адже принцип модернізації країни на підґрунті справді модерної конституції був утілений майже повною мірою, але...
Але перебіг історичних подій призвів урешті-решт до того, що надзвичайно демократична Веймарська республіка, як звали тодішню Німеччину, вщент програла змагання за душі і серця німців, поступившись тоталітарним ідеям. Наслідком понад шести десятків років регулярної участі чоловіків Німеччини у парламентських виборах (три покоління виросли за умов існування загального виборчого права — це не жарт) і чотирнадцяти років участі у цих виборах жінок стало голосування у липні 1932 року на виборах до Рейхстагу, які відбувалися за партійними списками. Ось результат. Націонал-соціалісти набрали найбільше голосів — 37,36%. Соціал-демократи на другому місці, але дуже відстають — 21,58%. На третьому — комуністи — 14,56%. Далі йдуть Партія Центру — 12,44%, Німецька національна народна партія — 5,93%, Баварська народна партія — 3,26%. Що означав такий підсумок виборів? Те, що дві партії, які сповідували ідеологію тоталітарного соціалізму — нацисти та комуністи, — разом одержали підтримку 51,96% виборців. А якщо додати ще й прихильників авторитарної НННП (наступного року вона стане союзницею нацистів, сформує разом із ними уряд і зрештою ввіллється у НСДАП), то отримаємо 57,85%. Інакше кажучи, переважна більшість німців за умов панування демократії і з використанням демократичних процедур висловилася проти самої демократії. Щоправда, все це сталося після тяжкої економічної кризи 1930—1932 років, але ж сталося — і це був вільний вибір німців.
А далі, 30 січня 1933 року, президент Німеччини фельдмаршал Пауль фон Гінденбург призначив лідера Націонал-соціалістичної партії Адольфа Гітлера рейхсканцлером. Усе відбулося з дотриманням демократичних процедур: обраний 1925-го і переобраний 1932 року президент скористався статтями 53 та 54 Веймарської конституції, згідно з якими він міг коли завгодно звільнити чи призначити канцлера та уряд в обхід Рейхстагу, і зробив новим головою уряду лідера найчисельнішої парламентської фракції. Творці конституції вважали, що ці статті дадуть змогу у якійсь складній ситуації забезпечити безперервність та ефективність влади; ба більше, вони спеціально надали главі держави додаткові повноваження, щоб забезпечити йому можливість бути арбітром у неминучих конфліктах парламентських партій, проте...
Проте начебто знову-таки демократично було сформовано коаліційний уряд. У ньому спочатку було лише троє нацистів: сам Гітлер — рейхсканцлер, Герінг — міністр без портфеля, Фрік — міністр внутрішніх справ. Пізніше, вже у березні, до них приєднався четвертий — міністр пропаганди Геббельс. Оскільки більшості у Рейхстагу уряд, хоч і коаліційний, не мав, то 1 лютого німецький парламент було розпущено; було призначено дострокові вибори на 5 березня того ж року. А далі, знову-таки у суворій відповідності до статті конституції, яка надавала право президенту у разі потреби тимчасово скасовувати ті чи інші громадянські права і свободи, 4 лютого було видано указ про захист країни, що обмежував свободу преси і зібрань. 28 лютого з’явився указ «Про захист народу і держави». Ну а надалі стаття 48 Веймарської конституції надала можливість канцлеру Адольфу Гітлеру цілком законно крок за кроком ліквідувати свободу слова, багатопартійність, свободу зібрань і встановити тоталітарний лад. А задумували ж цю статтю для захисту демократії, для боротьби з лівим і правим екстремізмом...
І не можна сказати, що все це відбувалося без народного схвалення, принаймні без підтримки більшості виборців. На березневих виборах 1933 року тоталітарні й авторитарні партії разом здобули понад 63% голосів. Хтось може сказати: «Комуністи були ж непримиренними ворогами нацистів, вони з ними не мали нічого спільного!» А от Адольф Гітлер, маючи великий практичний досвід в цьому питанні, вважав інакше: «З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи з профспілкового ватажка націонал-соціаліст ніколи не вийде, але з комуніста вийде завжди». Так і робили з наказу фюрера — було організовано масовий вступ прихильників одного червонопрапорного тоталітарного соціалізму до партії, яка сповідувала дещо інший, але також червонопрапорний тоталітарний соціалізм.
Ну а в листопаді 1933 року у виборчому бюлетені фігурувала вже одна-єдина партія — НСДАП, і виборче право залишилося тільки у чоловіків. Та при цьому формально продовжувала діяти Веймарська конституція з усіма її демократичними правами та свободами, от тільки фюрерові надзвичайними законами надали (звісна річ, тимчасово!) необмежені владні права. Проте він, роблячи найважливіші політичні кроки, нерідко звертався за підтримкою і до Рейхстагу, і до німецького народу, проводячи плебісцити, — і неодмінно таку підтримку одержував. І скасували Веймарську конституцію лише 5 червня 1945 року, коли вся влада в окупованій союзними військами Німеччині перейшла до Контрольної ради держав-переможниць...
Ось така історія, про яку нагадує дата «31 липня». Історія, яка засвідчує: найдосконаліший і найдемократичніший Основний закон сам по собі мало чого вартий, якщо його не підпирають стійкі демократичні настанови як провідних політичних сил, так і абсолютної більшості суспільства.
