Щасливе дитинство 1947-го

...Сонце спекотно кидало на спраглу землю палючі пасма променів. Степ бринів маревом, погойдуючись в надколоссі, що склякло, так і не налившись повноцінним зерном. Миршаві стебла сухо шурхотіли. Босоногі хлопчаки з припеченою шкірою на лицях, котра лущилася, лишаючи по собі почервонілі плями, рябила лиця.

В бездонній високості голубіло небо. Обабіч дороги з крислатими яворами старанно вгризались в пожухлу мізерну траву коров’ячі морди. Пастушки знічев’я гралися в цурки, інші, сторожко оглядаючись, час від часу заскакували у шорстке миршаве жито, щоб зірвати там колосків, розтерти в долонях і пожувати дрібненьких зерняток. Навіть діти розуміли: врожаю не буде, сонце все випалило, а дощів так і не було з весни.

Насувалася повоєнна голодовка.

Стара дорога в степ, в’їжджена підводами, аж лисніла гладенькою поверхнею, порожньо тягнулася аж за виднокрай. Нікого. Тільки жайворонки здіймались у височінь, підпадьомкали над своїми гніздами.

Тоскно на душі, і хочеться їсти. Аби ж то зерна натерти в кишеню, а дома змолоти в жорнах, мама зварила б куліш, та добре знали: біля «цегельні» на спуску в село стрічатиме об’їзний, або лановий, на коні та ще й із німецьким горопником (нагаєм), погрожуючи ним, кричатиме: «Ану вивертайте кишені, шмаркачі, знов зерна налущили, виздихали б ви».

Боялися його, а обійти — іншої дороги зі степу до села немає.

І чому він так ненавидів нас — дітей, у нього і своїх трьох хлопців. Хоча вони ніколи не випасали свою корову по дорозі в степ, а пасли в колишньому панському саду. Маєтку не лишилося, одні розвалини. До речі, лишилися панські конюшні, так там була школа. Залишки фундаменту оброслі собачою бузиною та кущами «царського щавлю». Отож пригнати корів, та ще до заходу сонця нащипати того щавлю між здоровенних колючок.

Так сидів під явором і мандрував думкою в свої щоденні обов’язки і маленькі дитячі проблеми.

Знову повертався подумки до об’їзного, кажуть, він був куркулем, таких висилали десь далеко, а він лишився, по селу шепотіли, що він на всіх у ЧК доносив, ось і не чіпали.

В час війни також десь дівся із села. Подейкують, десь поліцаєм служив в іншій області, а наші прийшли, і він явився, казав, у «вакувації» був, якийсь і папірець показував.

Хитрющий, а очі дрібненькі і крутяться, як собачий хвіст, ніколи людям в лице не дивиться, а коли де до гурту підходив, там обачливо замовкали.

Трудодні на коні з нагайкою заробляв та на дитячих сльозах. Не раз та нагайка ходила по вутлих кістлявих плечах підлітків. Боронь Боже, ще де застукає корову в посіві, то спасу не буде ні корові, ні пастушку... Спочатку ударить з усього маху нагаєм, хто потрапить під руку, а тоді вже пожене корови на колгоспний двір, бідолашні, цих декілька кілометрів бігу і тварини, і пастушки ледве не падають, а він регоче на коні, вимахуючи нагаєм. Потому ще й мама виплачеться, поки випросить годувальницю, а він, набундючений, ходить навколо кошари і розводить теревені, що він стоїть на сторожі соціялістичної собственності.

Це ж треба було придумати таку посаду в колгоспі — об’їзний — це той, що об’їжджає колгоспні поля. Навіщо? А щоб слухати, де і про що люди говорять, — то були вуха і очі НКВС. А тим часом матері принизливо просили відпустити корівчину, взамін обіцяючи із того пастушка шкуру здерти, кропивою висікти те місце, звідки ноги ростуть, щоб гаспидська душа не міг сісти, а стояв цілісінький день і дивився, де та корівчина пасеться.

Так ото мені і запам’яталося щасливе дитинство, або літні канікули 1947-го.

А ще була попереду зима.

Зима гомоніла голодом. Пухли. Цікаво було — натиснути пальцем в своє тіло, а вона — ямка — і не вирівнюється, ми з братом поцяцькуємо себе такими візерунками і хвалимось мамі, а вона чогось плаче. І животи здоровенні поробилися, як у гладких дядьків, а, мо’, і ще більші, як у тітки Саньки. Мама казала, що в неї в животі маленьке дитя, а носить вона його там, щоб не замерзло, а весна прийде, то воно і вродиться.

Так і зимували, поки люди не знайшли довоєнні кагати картоплі. Закидані снігом і перепрілою соломою. То був справжній Клондайк. Старі і малі там копирсалися, видобували з трухлявини і гнилі щось чорне, кругляшки пласкі зморщені, головне, щоб круглуватої форми — то картопля — шестирічної давності.

Однак важко собі уявити, яка то була смакота. Ніколи і нічого не доводилося їсти смачнішого від отих дерунів, зготовлених з тієї картоплі.

Нам ще поталанило. Ті кагати знаходилися недалеко від нашого обійстя. Ми з братом ледь світ були вже там і пишалися, що приходили одними з перших на видобуток так званого харчу. Додому приходили замерзлі і щасливі з торбинами того збіжжя. Мама довго перемивала неслухняними опухлими пальцями, відділяла лусочки, аж потім щось туди домішувала у те чорне місиво: смажила деруни...