За «діло праве»

У народі кажуть: не вмреш, поки не покаєшся. Ця прадавня мудрість, звичайно, стосується людей, що піднялися на вищий рівень духовності й усвідомили гріхи й злочини своїх дідів та прадідів, які заплямували себе в минулому. Німці, це вже онуки й правнуки тих, хто під час Другої світової війни знищував безневинних людей тільки тому, що ті були євреями, піднялись на високу духовну сходинку й публічно признали злочини нацистів і вибачились за них. І це радує кожного, хто пережив війну, кого не вбили, і навіть тих, хто народився після війни, а минуле для них було вже історією.

Так, минулого змінити не можна, але своє ставлення до всього того, що було, можна і треба для того, щоб зло не повторилося. Змінити своє ставлення — це значить піднятися духовно, відірватися від тваринної агресії, зрозумівши, що людина має у собі вищу духовну суть.

А в нас продовжують майоріти імперські червоні прапори, а внуки та правнуки їх несуть і вважають, що ніякого геноциду не було, що їхні діди робили правильно, бо ж усе робилося за «праве діло». А від такого «правого діла» вимерло від штучно створеного голоду більше десяти мільйонів українських селян, які годували всю імперію. Такого навіть із війною не можна порівняти, бо ж війна — це загарбання чужих земель разом із людьми, які потім будуть змушені працювати на окупантів.

Зробити штучний голод селянинові — це справжнє божевілля. Як же можна було так виродитись духовно, щоб забрати у селянина-годувальника все до зернини й змусити його разом із сім’єю померти голодною смертю? Металевими щупами протикалось все: двір, долівка в хаті, піч, стіни... Відбиралося все. Так покращувала умови життя українських селян, одвічних хліборобів, нова влада, яка здійснювала колективізацію села. А статистика свідчить, що 1913 року в Україні проживало 35209,8 тисяч, 1939-го — 31900,0 тисяч. Цікава статистика, чи не правда? За 26 років населення не збільшилося, а зменшилось на 3309,8 тисяч.

За загальними підрахунками — від штучного голоду українців померло від десяти до дванадцяти мільйонів. Хочу запитати у тих, хто говорить, що геноциду не існувало: чому ж ця тема була закритою за часів радянської влади? Чому на неї було накладено табу? Чому лише за згадку про неї можна було потрапити туди, звідки не повертаються?

Світ визнає, що це був геноцид, а імперські брати — не визнають. Та чи й визнають коли... Вони, бачте, нас визволяли, а від кого чи від чого, то це питання залишилось відкритим.

Коли ж нарешті прийде прозріння, коли ж той брат зрозуміє, що не злоба, не розбрат приносить у суспільство добро і спокій, а щире покаяння, бо жодний злочин, вчинений в минулому чи теперішньому, так не проходить.

Нещодавно одна жінка, з якою мені довелося сидіти поряд на вокзалі й чекати електропоїзда, зі сльозами на очах розповіла, як у 33-му в її діда та баби, в яких було семеро неповнолітніх дітей, вигребли весь хліб до зернини. А потім уповноважені викотили на подвір’я бочки з квашеною капустою та огірками й, висипавши з них все на землю, почали по ньому танцювати. Від такої наруги господарі померли, а діти розлізлись, як кажуть, хто куди...

Тепер ця тема не нова, про неї знає весь світ, от тільки «старший» брат нічого не пам’ятає чи — не хоче пам’ятати — і мовчить, а, може, соромиться те визнати. Дай Боже, щоб хоч коли-небудь його запік сором за злочини його предків, бо пора б уже зрозуміти, що історичні факти є істинними. А брехня й замовчування чи то невизнання — правди нікого не прикрашає.

Жаль, що наші невігласи до цього часу людям в очі туман пускають про те, що, мовляв, був недорід. Кому й для чого до цього часу потрібна фальсифікація історії? Хто ще не знає, що на селянина тричі накладали податки, тобто за три рази вигребли все до зернини... На четвертий раз уже вивозили селян до спільних могил... У деяких селищах вже й закопувати було нікому... І це правда, а від правди дітися нікуди.

І все-таки Україна виборола свободу. Пам’ятаю, як В’ячеслав Чорновіл відповів на співчуття львів’ян, що він не став президентом: «Президенти приходять і відходять, а Україна вільна назавжди».  Це крилаті слова — їх треба пам’ятати.