Чим неототалітаризм небезпечніший...

Євроінтеграція є основною темою українських ЗМІ. Погляд із Москви на цей процес був нещодавно представлений у газеті «День», але повернення до цієї теми неминуче. Зокрема, й для московських оглядачів.

Представляється необхідним подивитись на те, що відбувається, не ховаючись за загальні розмови про вигоду або відсутність такої у разі певного вибору. Нині потрібні міркування в оцінних категоріях, визнання того, що це вибір між добром і злом, розвитком і деградацією. В Україні такі розмови ведуть давно, але і в Росії час усвідомити, на що вона перетворилася в очах найближчих сусідів.

Доволі показово, що кремлівський агітпроп не став розгортати полонофобську кампанію після нападу на російське посольство у Варшаві. Вже з’явився ризик того, що результати будуть зовсім не ті, що очікуються, що подібна кампанія породить у росіян запитання: а чому раптом? Що не так у російсько-польських відносинах, у чому суть пред’явлених претензій? Вирішили не загострювати.

Інша справа — Україна. Але про це сказано достатньо. А от про Європу — явно мало. З якої такої радості ця асоціація? Говорять про український ринок і промисловий застій у Європі. Добре, приймемо цей аргумент. Але щодо решти Євросоюз переживає не кращі часи.

Проте, можливо, саме тому він такий активний. А крім того, активність ця пов’язана із серйозними стратегічними змінами у світі. Дедалі частіше й голосніше чути голоси про кінець Pax Americana, насамперед — у зв’язку з добровільною здачею позицій на Близькому Сході і в ядерних переговорах з Іраном (останнє, втім, разом із європейцями). Що стосується Східної Європи, то нещодавні повідомлення про відмову Держдепу про подальше фінансування досліджень сучасної Росії говорять самі за себе. І тому викликають великі сумніви в тому, що ключ до євроінтеграції України знаходиться у Вашингтоні. Таку думку висловлюють деякі українські експерти, а в Москві її повторюють. Але аргументи на користь такої версії мають явно конспірологічний характер.

Зниження активності США відображається ще й у тому, що нині відбувається інтеграція не з НАТО, а з ЄС, тобто не військово-політичне, а політико-економічне зближення України із суто мирним і з суто європейським союзом. А не з блоком, де провідну роль відіграють США. Але на це Кремль реагує ще хворобливіше, ніж раніше на євроатлантичну інтеграцію. При тому, що сама Росія аж ніяк не перебуває в ізоляції. Навпаки, її економіка, орієнтована виключно на продаж вуглеводнів, повністю залежить від європейського ринку, особливо якщо йдеться про газ.

Ось у цьому і є відмінність нинішньої Росії від радянської. Поняття «внутрішньо-» і «зовнішньополітичне» і в епоху класичного тоталітаризму були відносними — то була хвороба і націй, і цивілізації в цілому. Зараз же говорити про це розділення ще складніше, а тому неототалітаризм небезпечніший за свого попередника — він прагне не ізоляції, а інтеграції, того, щоб пристосувати для своїх потреб досягнення тієї цивілізації, чиї фундаментальні цінності і принципи він заперечує і руйнує.

Ось у ціннісній сфері і слід шукати причини такої гострої реакції Москви. Економічна складова очевидна — російській правлячій еліті необхідна дешева транзитна територія. Всі розмови про іншу інтеграцію — промислову, наукову, торговельну — можуть вестися фахівцями, але Кремль абсолютно не чіпають. Усі давно вже зрозуміли: те, що не стосується особистих інтересів російської верхівки, жодного значення для неї не має.

Спосіб придбання транзитної території — змова еліт. Кремль звільнився від якої б то не було залежності від власного населення і вважає, що і українській правлячій еліті слід зробити те саме. І Москва готова підтримати Януковича та його оточення. Зараз прийнято говорити, що в такому разі він перетвориться на губернатора Малоросії. Не думаю. Лукашенко ж маневрує, але при цьому він відбудував систему особистої влади з опорою на значну частину населення. У Януковича немає нічого подібного, але й Кремль навчився багато чого. Він давно вже віддає перевагу підкупу перед тиском. У Грузії це себе виправдало.

Та й що таке доля Путіна або Януковича у зіставленні з долями народів? Набагато суттєвіші наслідки того чи іншого вибору для української нації, а не для глави держави. Щоб зрозуміти це, треба оцінити, з якою Росією пропонується інтеграція. І чи інтеграція це.

Перш за все, треба забути про те, що це інтеграція з державою. Нинішній неототалітарний режим, совок і самодержавство об’єднує інституційна недостатність, що компенсується надінституціональною інтеграцією, — ідеологічною і силовою. Тобто парламент, уряд, президент (верховна рада, радмін, голова президії верховної ради) ніби є, але при цьому держава потребує ще й наддержавних скріплень.

Нинішня державна модель — російська національна у чекістському виконанні. І вивчення цієї моделі має проходити у зіставленні із самодержавною і радянською, так само, як і радянська може бути адекватно оцінена лише у зіставленні із самодержавною, що історично передувала їй, яка у свою чергу сходить до єдиного джерела легітимності влади московських князів і царів — до ординського ярлика, до Орди як тієї самої наддержавної скріпи, що й створила, по суті, російську державність.

На відміну від радянської, нинішня система досі здавалась ідеологічно індиферентною. Наразі вже відкрито заявляється про необхідність державної ідеології, яка може бути лише імперсько-шовіністською, заснованою на домінуванні росіян. Про це говорилося вже кілька років тому. Ось слова Владислава Суркова в його кращі роки: «Усі нації виконують різні ролі. Ми повинні прагнути зайняти місце керівників». Сказано це було на заході, присвяченому запрошенню іноземних учених приїхати до Росії, аби посприяти поневоленню власних країн і народів.

Саме поневоленню — тільки так розуміють управління іншими націями росіяни. Не правляча еліта, а російська нація, яка цю еліту породила.

Десять років антиінституційного правління наддержавного угруповання, сформованого за відомчо-земляцькою ознакою, аж ніяк не слід вважати застоєм. Цей час характеризується високою деградаційною динамікою. Так ми йдемо до другої важливої особливості можливої інтеграції з Росією — міфу про її модернізацію.

Путін зі своїми однополчанами й односельцями і справді є продовжувачем справи Петра I, який утвердив самодержавство, створив імперію, переніс до Росії сучасні технології, що чомусь назвали модернізацією. Та й самодержавство надто міцним не було. Петро призначив на посади товаришів по чарці, вони безбожно крали й інтригували, користалися з нової імперії як хотіли. Соціальні відносини ставали дедалі архаїчнішими, самодержавство дедалі лютішим, проте технічно було щось запозичено.

А як помер Петро, то з’ясувалося, що дієздатної держави й не було. А з технічних новацій щось прижилося, щось стало забавкою. Загалом, ніяка це не модернізація.

Путінську еліту називають новими опричниками, а можна їх назвати і новими ординцями, що намагаються знову підкорити світ, який їх попередникам не вдалося ні завоювати, ні налякати. Можна спробувати спокусити його і корумпувати.

У Росії модернізації не буде, поки не зміниться не лише політична еліта, а й парадигма національного розвитку. Тоталітаризм взагалі є демодернізацією, архаїзацією і відпаданням від цивілізації — новим варваром. Але особливість Росії — те, що за всієї схожості з тоталітаризмом німецьким російський тоталітаризм був не так демодернізаційним, як домодернізаційним. Великі сталінські досягнення, що оспівуються нині мало не на найвищому рівні, були не перемогами, досягнутими в наступі, а оборонними успіхами. Усі сили було кинуто на ізоляцію і гальмування, а не на відкритий розвиток.

І радянський режим був глибоко національно-російським, як і режим справді першого більшовика, що прорубав вікно в Європу, замість того щоб просто відкрити двері. Це стало очевидним останні двадцять років, особливо за путінського десятиліття. І знов, як за часів Петра I і Сталіна, зводиться захист від навколишнього світу, гальмується національний розвиток.

Формування сучасної нації відбувається шляхом визнання нею належності до чогось більшого, ніж вона сама, що може виражатися інституційно або ж у повсякденній свідомості. Символічне значення таких інституцій, як ЄС і НАТО, звичайно, велике, але річ врешті-решт не в них, а в усвідомленні спільності з людством — не більше й не менше. У сучасному світі без такої відкритості жодна модернізація неможлива. Її буде замінено запозиченням технологій, використання яких виявиться обмеженим, — адже вони іншокультурний, чужий елемент у закритих суспільствах.

Таким суспільством буде не запропоновано, а настійно рекомендовано стати українському соціуму в разі відмови від євроінтеграції і зближення з Росією. І рекомендації ці ставатимуть дедалі наполегливішими, а політичні прийоми проти української інакшості дедалі брутальнішими. І вони будуть вже не лише пропагандистськими і не лише економічними.

Але якщо з Росією все зрозуміло, то що ж потрібно Європі, тим паче з її нинішніми проблемами? Утім, окрім проблем, є ще їх розв’язання, на які Євросоюз виявився спроможним. Вже можна говорити про вихід з фінансового глухого кута, про збереження зони євро. Але все, що відбувалося останніми роками, помітно посилило позиції євроскептиків, що концентруються нині в партіях, подібних до лепенівської у Франції.

Наступного року Європу чекають вибори до Європарламенту. Але вже зараз оглядачі обговорюють можливість їх парадоксального результату: у більшості можуть виявитися євроскептики — представники націоналістичних, праворадикальних, популістських партій. Вороги європейської єдності і свободи міграції.

Ось результати виборів до деяких національних парламентів за останні два роки. Партія «Справжні фіни» — 19% голосів виборців. «Шведські демократи» під гаслом «Швеція для шведів» здобули в риксдагу 20 мандатів. Данська народна партія — 12%.

Невтішні прогнози в Нідерландах, Великій Британії, Німеччині і особливо у Франції. Все це накладається на результати загальноєвропейських опитувань. У вересні кількість євроскептиків становила 43%, оптимістів — 40%. Решта 17% не сформували свого ставлення до євроєдності.

Набір гасел євроскептиків простий і відомий тепер уже і росіянам з діяльності, наприклад, Олексія Навального, який, щоправда, на відміну від своїх європейських політичних побратимів, на виборах мера Москви провалився. І, звісно, про Євросоюз не висловлюється. Компонентів небагато: повернути бюджети обличчям до народу, до того ж до корінного населення; припинити годувати євробюрократію і підтримувати слабших членів ЄС (це, звісно, у сильніших країнах); ну, і там по дрібниці: проти корупції (де вона є), за все хороше проти всього поганого.

Слід наголосити на одній суттєвій подробиці: євроскептики загалом народ мирний, у погромах не помічений. Було б дивно прагнути привернути на свій бік обивателя і закликати до насильства, яке позначиться на його майні і створить багато незручностей. У Франції з’ясувалося, що за Національний фронт готова голосувати неабияка кількість мігрантів, які стали повноправними французькими громадянами. Логіка зрозуміла.

Отже, головний об’єкт критики — Євросоюз і все, що з ним пов’язане. Включно, звісно, з євровалютою, перехід на яку подається як джерело всіх економічних проблем.

Євроскептицизм стає реальною загрозою національним елітам і євробюрократії. Вони по-різному шукають способів протидії. Американські оглядачі із подивом виявили, що Франція — велика держава, яка проявляє зовнішню активність, незрівнянну з американською. До того ж за цілковитої підтримки французів, налаштованих не так пацифістськи, як американці. Долучення України до політичного простору Європи — теж відповідь євроскептикам, хоча процес цей розпочався не сьогодні.

Російському підкупові еліт і змові на їх рівні протиставлено комплекс заходів, викладених в Угоді, що містить 2,5 тисяч сторінок. Це зовсім інший механізм інтеграції, що зачіпає всі сторони життя України. Українці і так знають про це, але в Росії не усвідомлюють, що саме так справи робляться. А не гарячковими обіцянками кредитів і свавільними заборонами українським громадянам відвідувати Росію.