Василь Стус був для мене взірцем
Оточуючі мене російськомовні громадяни часто дивувалися моїй української патріотичній позиції. Я народився в Донецьку, там же отримав освіту. Іноді доводилося чути на свою адресу: «Ти бандерівець», «Ти приїхав із Западенщини», хоча ні я, ні мої предки не мають стосунку до західних областей України. Народився я в Донецьку, дід-фронтовик — родом з Волги, був переконаним комуністом, але в 1978-му, пізнавши «правду» КПРС, вийшов з партії. Інші мої корені — діди-бабці з Харківщини та Херсонщини. Тож я вийшов з типового російськомовного середовища, був позбавлений можливості вивчати українську мову, ріс звичайним радянським пацаном. Але у п’ять років я поставив собі перше політичне запитання: «Чому ми живемо в Україні, а розмовляємо російською?» Поступово, років до 15-ти, я став критично ставиться до комуністичної ідеології, відмовився вступити у ВЛКСМ. І до середини 1980-х рр. сформувався переконаним націоналістом, хоча жив у Донецьку.
Василь Стус був для мене взірцем, як земляк, який віддав життя за Україну. Пам’ятаю, як після нічної зміни на «Швидкій допомозі» я поспішав на Гілку, де наша донецька громада відбудовувала першу в Донецьку україномовну школу. Працювали безкоштовно, хто міг приносив по можливості будматеріали і робу. Ось тоді, в розмовах між нами, з’явилася ідея дати нашому університетові ім’я великого земляка Василя Стуса. Ось уже 22 роки, як Україна проголосила незалежність, а наша мрія так і не здійснилася, бо влада в Україні, на жаль, належить вчорашнім парторгам, цеховикам і червоним директорам, далеким від патріотичного мислення. Що говорити, якщо «адвокат» В. Медведчук, який запропонував тюремний термін Стусу більший, ніж прокурор, зараз рветься до влади і лобіює інтереси імперського Митного союзу...
Ім’я Стуса, присвоєне донецькому університету, стало б логічним втіленням мрії всіх українських патріотів Донеччини.
З повагою Олег ЛЕУСЕНКО, журналіст-політолог, у минулому медик, народився і прожив 31 рік у Донецьку
