Виборці як ресурс

Партія регіонів — це жінка, яка зневажає тих, хто ставиться до неї з любов’ю і відданістю. Інколи з вашого боку досить навіть звичайної лояльності, аби ця пані втратила до вас не просто інтерес, але й усіляку повагу. Водночас регіонали не квапляться любити й тих, хто проявляє до них байдужість або презирство. Чинна влада побоюється своїх недоброзичливців. В цілому, у верхівки ПР є дві властивості. Перша — побоюватися тих, хто вільний від її морального або адміністративного впливу (частіше зустрічається змішаний морально-адміністративний варіант). Друга — плювати на тих, хто з веління долі, за її глибоким переконанням покликаний беззаперечно віддавати синьо-білому братерству свої голоси на кожних виборах. При цьому єдина і неповторна Партія регіонів нікому нічого не зобов’язана. Як і професор Преображенський, південно-східні господарі життя не люблять пролетаріат, але лише «свій». Безумовно, вони не признаються у цьому публічно і ніколи не розкажуть, за кого насправді тримають своїх виборців. Деякі зі «своїх виборців» здогадуються, за кого, а інші продовжують сліпо вірити, що їх любов до партії влади взаємна.

Якщо хтось на Західній або Центральній Україні думає, що президентська команда не поважає жителів Правобережної України і з особливою любов’ю ставиться до лівобережних земляків, то це помилково. Все навпаки. Регіонали, насправді, поважають тих, хто їм чужий. У даному випадку йдеться про повагу зі знаком мінус: страх перед незнайомим як одна з гіпертрофованих її форм. А південно-східні виборці для Партії регіонів — це ресурс. Такий же ресурс, як і вугілля, кокс, метал. Перші приносять владу, другі — гроші. Окрім цього, виборці, за допомогою яких приходять до влади, одночасно є інструментом накопичення фінансового капіталу. Так би мовити, подвійне пригноблення. Правда, багатьом жителям Південного Сходу це здається вигідною стороною їх «суспільного договору» зі «своєю» партією.

«Я — начальник, ти — дурень» як популярна радянська і пострадянська форма взаємин на підприємствах відображається і в площині сьогоднішньої «взаємодії» ПР зі своїми виборцями. Утім, все взаємопов’язано. Багато лідерів президентської партії були або до цього дня є керівниками південно-східних виробничих колективів. Психологія в даному випадку така, що коли ці керівники йдуть у політику і стають політичними лідерами, а їх виробничі колективи автоматично перетворюються на ручний електорат, «Я — начальник, ти — дурень» переходить із організаційно-господарських стосунків в політичні.

Західні українці, у свою чергу, ні фінансовим, ні політичним ресурсом ПР не є, тому їх важко вважати порожнім місцем або гарматним м’ясом. Звідси й починається байдужо-насторожене ставлення. Мов, «хай живуть своїм культурним життям і разом з Південним Сходом страждають від економічного «покращення», але ми до них все одно ставитимемося з побоюванням, оскільки наш інстинкт збереження влади бачить в них головну соціальну загрозу». Помаранчева революція, як не крути, все-таки нагородила регіоналів певним політико-психологічним комплексом.

Радянське ж минуле залишило в суспільній свідомості українців, особливо в Донбасі, інший соціально-психологічний комплекс, з яким ми повинні усі разом боротися цивільними методами, не засуджуючи один одного у відсталості політкультури. Суть комплексу полягає в тому, що при стимулюванні соціального або адміністративного тиску відчуття власної гідності зазвичай спрацьовує у пострадянського громадянина лише в горизонтальних відносинах (з рівними собі), а у вертикальних (із владою), як правило, — на жаль...

Але терпіння людське не безмежне. Який би комплекс не залишило минуле, та колись вірних залицяльників Партії регіонів і Віктора Януковича за останні два роки спіткало масове розчарування в «своїй» владі. Сьогодні регіонали, хай і потихеньку, але тенденційно втрачають підтримку в тих областях, які раніше були їх залізобетонними фортецями. Але в ПР, судячи з усього, вважають, що все, як і раніше, йде за планом і особливо хвилюватися не варто. Мовляв, у Донбасі все одно переважна більшість вкотре підтримає місцевих небожителів, тому що це само собою зрозуміло. Ну, побурчать ці донбасівці у себе на кухнях, посварять між собою владу, а в день виборів у них знову вселиться синьо-білий дух, який відрядить їх на електоральну війну з духом помаранчевим. І все повернеться на круги своя. Як співав Борис Гребенщиков:

І якщо вибити двері плечем,
Все вибудується знову за годину.
Скільки не кричи — порожнеча
в порожнечу ні про що...
Є привід прийти сюди ще один раз.

Чи так воно буде й цього разу? Є підстави відповісти і «так», і «ні». Так, тому що автор цих рядків на окремих донецьких прикладах бачить, що тим, хто ще місяць тому крив останніми словами ВФЯ і його партію, сьогодні «стає страшно щось міняти». Ні — оскільки соціологія (навіть провладна) свідчить про те, що рейтинг Партії регіонів на Південному Сході все-таки систематично знижується.

Спікери ПР можуть скільки завгодно провокувати самопіднесення однієї частини країни над іншою, але все це робиться заради того, аби чинна влада у результаті закріпила свій диктат у Південно-східній Україні. А до Західної України або взагалі жодної справи немає, або «їх краще не чіпати». Думати, що мовним законом команда Януковича хотіла познущатися над західними областями, невірно. Це був специфічний акт, спрямований виключно на південно-східних виборців. Послання таке: «Ось вам російська мова, радійте, що ми виконали хоча б цю обіцянку, адже взагалі-то не ми вам служимо, а ви — нам».