Рятівні універсали академіка Тронька

ВИПЕРЕДЖАЮЧИ ОЗНАКИ БІДИ

Фатальні години та хвилини радіоактивної заграви над корпусами ЧАЕС квітневої ночі 1986 року... Незабаром світ дізнався про атомний вибух під Києвом. Лише дехто тоді усвідомлював, що сталася не локальна, а глобальна катастрофа. Одним із прозорливців, які одразу ж оцінили масштаби і значимість того, що сталося, був 42-річний директор Київського інституту ендокринології та обміну речовин професор Микола Тронько. Певна річ, ученим керує не прозріння, а глибоке знання механізмів взаємодії радіаційних впливів та органів ендокринної системи, насамперед щитовидної залози. Адже в спектрі елементів радіоактивного викиду в значній кількості міститься йод-131 — речовина, яка активно поглинається тканиною щитовидної залози, насамперед в осіб молодого віку. Було ясно, що така атака на «щит життя» загрожує його патологічними змінами з перетворенням на знак біди, зокрема у вигляді онкологічного ураження цього перешийка життя і смерті.

Як ніхто інший, Микола Дмитрович розумів, що потрібно діяти випереджальним фронтом, не чекаючи будь-яких вказівок згори; інститут з його ініціативи в перші ж дні аварії направив у райони Житомирської, Чернігівської та Київської областей, особливо забруднені радіоактивними речовинами, дозиметричні бригади для обстеження постраждалих, з особливим акцентом на дітей і юнацтво. Це перше контрольне охоплення населення в регіонах лиха незаперечно свідчило: радіаційний натиск був дуже інтенсивним. Розгорнулася широка робота з наукового зосередження лабораторій та відділів установи на перехоплення патології.

«Багато званих, та мало обраних...» Стосовно місії М. Тронька ці слова звучать абсолютно об’єктивно. Річ у тім, що з ініціативи засновника інституту, академіка Василя Павловича Комісаренка, його учень і соратник Микола Тронько змінив його на посаді директора лише два місяці тому. Цей вибір не був випадковим, але вийшло так, що він виявився доленосним для тисяч і тисяч людей. Зрозуміло, академік В. Комісаренко перебував у ті критичні тижні й місяці поруч зі своїм вихованцем, однак штурвал — немов передбачаючи ту особливу місію, яка випаде на долю Миколі Дмитровичу, — передав йому. Енергетика корифея ендокринології та стратегічні здібності його послідовника благотворно поєдналися. До своєї години пік М. Тронько вже близько 20 років наполегливо й цілеспрямовано працював у складі цього осередку науки. Після закінчення 1967 року Київського медичного інституту він став аспірантом при відділі патофізіології, керованому академіком Василем Павловичем Комісаренком, засновником вітчизняної ендокринології. Тут, забігаючи наперед, доречно зауважити, що немає нічого більш практичного за гарну теорію. Горизонти патологічної фізіології, яку В. Комісаренко, дотримуючись устремлінь свого вчителя О. Богомольця (який, власне, і заснував сучасну патофізіологію), послідовно розвивав, у плані ендокринології були особливо захопливими і таємничими. Саме тут розкривалася сутність усіх перетворень в організмі, пов’язаних з дією невидимих велетів — гормонів. Усі вишукування і нововведення великого ендокринологічного форпосту базувалися на цих відкриттях та установленнях.

ДИТЯ ДАЛЕКОГО СХОДУ

Чому М. Тронько, який прийшов в інститут, коли йому було двадцять три роки, обрав цей складний шлях, який вимагав гранично точного знання предмета, а не щось інше, скажімо, хірургію? Причини такої переваги були зумовлені декількома обставинами: Микола ріс у родині високоосвіченого військового лікаря Дмитра Тимофійовича Тронька, в рисах якого концентрувалися і ратний вишкіл, і пристрасть до науки. Варто в цьому ключі торкнутися біографічної лінії лікаря Тронька. Закінчивши 1939 року Харківський медичний інститут, він, як і багато його однолітків, був призваний лікарем на військову службу. Адже обстановка у світі загострювалася. Однією з ділянок напруженості були прикордонні райони між СРСР та Японією, куди його й було направлено.

Там, у Благовєщенську, в молодій сім’ї Троньків, Дмитра Тимофійовича і Катерини Гаврилівни, уродженки Далекого Сходу, в лютому 1944 року народився їхній молодший син Микола. Минули роки, і Дмитро Тимофійович був переведений на військову службу в Україну. Його організаційний і науковий досвід зростав. Знаменно, наприклад, що саме Д. Тронько організував унікальний бальнеологічний військовий санаторій на радонових джерелах у Хмільнику, який і сьогодні не має рівних. Медицина, таким чином, уже з дитинства супроводжувала умонастрої сина. Вступ до медичного вишу був абсолютно природним. І ось інтерес студента до знань і дивовижно вагомий потенціал старовинного медичного інституту збіглися. Зокрема, авангардною тут стала кафедра патологічної фізіології, якою в різний час керував безпосередній учень О. Богомольця Є. Татаринов, а потім — послідовник буревісника патологічної фізіології В. Комісаренко. До цієї галузі й прикипів серцем і розумом юний М. Тронько. Так виглядав пролог його приходу в Інститут ендокринології, створений В. Комісаренком у розвиток ідей О. Богомольця лише два роки тому, 1965 року.

ВГЛИБ НАУКИ

«С кем протекли его боренья? С самим собой, с самим собой...» Ці слова поета є шифром будь-якого наукового зростання. М. Тронько вже за чотири роки після вступу до аспірантури захистив кандидатську дисертацію, а через тринадцять років (1984 р.) став доктором медичних наук. Можна поставити, здавалося б, закономірне запитання: чому між дисертаціями проліг такий значний термін? Відповідь тут логічна і зрозуміла: його докторська дисертація на тему «Особливості обміну стероїдних гормонів при експериментальній ендокринній патології» була присвячена комплексу досліджень молекулярно-біологічних механізмів функціонування ендокринної системи, відкриваючи цим зовсім нові перспективи. Показово, що науковий підрозділ, який услід за В. Комісаренком очолив М. Тронько, має тепер зобов’язуючу назву «Відділ фундаментальних і прикладних проблем ендокринології». Інакше кажучи, більшість ідей, що розвиваються в установі, а отже, і майбутні досягнення, генеруються саме тут. Це, скажімо, низка препаратів (хлодитан, вілозен, ізодибут) для лікування ендокринних захворювань, створена під керівництвом М. Тронька, а також виключно цікава робота з трансплантації ендокринних тканин і органів, за впровадження якої вчений був відзначений премією ім. О. Богомольця НАН України.

Але повернімося до Чорнобильської епопеї. Уже за три-чотири роки з’ясувалося, що занепокоєння і передбачення М. Тронька виявилися небезпідставними. На початку 1990-х років серед постраждалих від Чорнобильської катастрофи, особливо дітей та юнацтва, став реєструватися й кількісно зростати рак щитовидної залози. Порівняно з дочорнобильськими випадками цього захворювання був наявний його вкрай агресивний характер. В інституті було вперше встановлено, що переважає папілярна форма цього ураження з небезпекою швидкого метастазування. В інституті під керівництвом М. Тронька були розгорнуті нові лабораторії і технології з гранично швидкої діагностики та диференційованого лікування таких форм захворювання, причому з позитивними клінічними результатами, які не мають прецедентів. Надзвичайно важливо і те, що в інституті з ініціативи й під керівництвом М. Тронька було вперше створено регістр радіаційних уражень щитовидної залози серед населення України. Піонерські роботи інституту в цьому напрямі викликали міжнародний резонанс. У співдружності з українським ареопагом в цій галузі, Київським інститутом ендокринології, незабаром почав працювати Національний інститут раку США. Доповіді М. Тронька з цих досліджень та епохальних нововведень було представлено на 20 наукових конференціях, зокрема двічі — у двотисячних роках у штаб-квартирі ООН в Нью -Йорку. І ще одна яскрава наукова перекличка між вченими в галузі ядерної медицини Японії та України: 2012 року М. Тронька, першого та єдиного з українських вчених, було нагороджено Меморіальною премією миру ім. д-ра Нагаї (Нагасакі).

ЙОД ЯК ЕЛЕМЕНТ ЖИТТЯ

І все-таки, що ми знаємо про йод — і не тільки як про фактор чорнобильського сліду, а й як елемент, який гостро необхідний у багатьох регіонах внаслідок його дефіциту? Внаслідок своєї спеціальності й блискучого екстраполювання в практичні сфери життя це питання також дієво курирує академік М. Тронько. Завдяки його починанням низка питань йодного дефіциту в Україні позитивно вирішено, а досвід ученого настільки великий, що він входить до кола провідних міжнародних експертів із цієї проблеми. Таким чином, розробка аспектів йододефіциту, поряд із захистом щитовидної залози від чорнобильського раку, постає одним із рятівних універсалів славнозвісного вченого. Універсалів у тому сенсі, що це важливе наукове послання на адресу сьогодення і майбутнього. Що ж, втілення своїх прозрінь та досліджень на основі передбачення, що не мають аналогів, — серйозний виклик перед вченим і водночас немовби його вінець. Праці М. Тронька в такому плані надзвичайно продуктивні. Але що стоїть за ними? Відповідь очевидна — постійна робота думки, фактична відсутність інших інтересів і домінант, крім викликів науки. Адже тільки так будуються наукові магістралі.

У БИТВІ З ЦУКРОВИМ ДІАБЕТОМ

Коли зупиняєшся перед інститутом на площі Шевченка, на фасаді якого зусиллями М. Тронька та його соратників поставлено пам’ятне погруддя В. Комісаренка, одразу ж на власні очі помічаєш із напливу відвідувачів, що це важливий клінічний центр. Абсолютно зрозуміло, що найсерйознішим напрямом, покладеним на інститут, є проблема цукрового діабету. Не треба нагадувати, що цукровий діабет набув характеру світової пандемії, і ця недуга також широко поширена в Україні. Зрозуміло, клініка з лікування цукрового діабету, яка вже кілька десятиліть функціонує у складі інституту, стала невід’ємною складовою роботи колективу. Цю ділянку великої значимості невтомно координує М. Тронько. Знову ж таки, перед нами практичні кроки: М. Тронько є членом Президії Державного експертного центру МОЗ України, де цукровому діабету в категоріях прогнозів приділяється особлива увага. А головне, виходячи із соціально-економічних позицій, в інституті створено регістр хворих, які страждають на цукровий діабет, що дає можливість розв’язувати на належному державному і громадському рівнях найважливіші завдання його профілактики та лікування. Під безпосереднім керівництвом М. Тронька налагоджено виробництво сучасних форм інсуліну на підприємствах «Індар» і «Фармак».

ШКОЛА, КНИЖКИ, ДОРУЧЕННЯ

Додамо, що Микола Дмитрович вже близько десяти років керує кафедрою ендокринології Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Шупика. Вихованці та послідовники вченого — це, якщо вдуматися, фактично всі лікарі-ендокринологи країни. Вони вчаться не тільки на основі його лекцій, стажування в клініках інституту під керівництвом видатних учених, а й на основі монографій М. Тронька — «Молекулярні механізми дії стероїдних гормонів», «Ультразвукова діагностика захворювань ендокринних залоз», «Рак щитовидної залози у дітей України», «Основи клінічної фармакології цукрового діабету та його ускладнень», «Імунітет у дітей, хворих на цукровий діабет», «Патологія росту і статевого розвитку у дітей та підлітків», інших його праць.

І ще інвектива часу. Після ядерного вибуху на ЧАЕС у газетах обов’язково була рубрика «Чорнобиль і ми». Нещодавно вона немовби оновилася. У коло обов’язків і навіть доручень, які нове ХХІ століття поставило перед М. Троньком, входить і наукове узагальнення подій у Чорнобилі в контексті того, що сталося у Фукусімі. Японські радіологи та клініцисти ретельно вивчають досвід Інституту ендокринології та обміну речовин у Києві як важливий протокол захисту людей в ареалі Фукусіми. Показово, що зовсім нещодавно, на початку лютого нинішнього року, М. Тронька знову запросили в Японію для доповіді з чорнобильської тематики. Так епохи ніби зімкнулися. Адже саме київські вчені вперше з наукових позицій сучасної ендокринології багато в чому зупинили експансію раку щитовидної залози, спричинену катастрофою. Це планетарні уроки.

Життя і доля бранця знань — неначе ключ часу. Чомусь у книжках про науку якось замало й невиправдано скупо говорять про героїзм дослідників у скромних стінах лабораторій. Про тихе, але велике служіння інтелектуального подвижництва. Мабуть, тільки ті чи інші запаморочливі хірургічні операції спочатку викликають захоплення. Але хіба щит профілактики і водночас радикального лікування багатьох людей, споруджений силою та потужністю розуму, помноженими на покликання й обов’язок ученого-медика, не належить, якщо називати речі своїми іменами, до героїчних діянь? До таких лицарів епохи, думається, належить і Микола Дмитрович Тронько. «Знаю, вмію, прагну, і тому можу» — ось його проста формула. Про його шлях можна, втім, сказати й іншими словами: «Бой идет не ради славы, ради жизни на земле».

28 лютого 2014 року видатному українському вченому-ендокринологу, визначному громадському діячеві М. Троньку минуло 70 років. Редакція газети «День» щиро вітає його з ювілеєм і бажає подальших успіхів на важливій ниві.

ДОВІДКА «Дня»

Директор Інституту ендокринології та обміну речовин ім. В. Комісаренка НАМН України, керівник інститутського відділу фундаментальних і прикладних проблем ендокринології, академік НАМН України, член-кореспондент НАН України, президент Асоціації ендокринологів України Микола Дмитрович Тронько належить до видатних учених у своїй галузі. Його наукові дослідження охоплюють різні аспекти фізіології, біохімії, патофізіології ендокринної системи, патогенез, діагностику, лікування та профілактику цукрового діабету, створення нових інсулінів та протидіабетичних препаратів, вивчення впливу радіаційного чинника на стан залоз внутрішньої секреції і канцерогенез щитовидної залози, ступеня йодного дефіциту в різних регіонах України. Вченим обґрунтовано основні аспекти молекулярних механізмів дії стероїдних гормонів. Після аварії на Чорнобильській АЕС під керівництвом М. Тронька було організовано систему з обстеження ендокринної системи в осіб, постраждалих від радіації. Понад п’ять тисяч дітей, хворих на рак щитовидної залози, пройшли лікування в клінічних відділеннях інституту. М. Тронько — також керівник українсько-американського проекту «Дослідження раку щитовидної залози та інших захворювань щитовидної залози в Україні після Чорнобильської аварії», в межах якого вже понад п’ятнадцять років спостерігаються пацієнти (понад 15 тис. осіб), які проживають на найбільш радіаційно забруднених територіях України.