Що відбувається у свідомості росіян?

Рідні мої!

Заздалегідь вибачаюся за нижческазане, якщо раптом когось ображу. Пишу від чистого серця і свою особисту думку.

Я до глибини душі (у повному розумінні цього слова) переживаю останні події в Україні.

Моя Батьківщина — Росія і Радянський Союз, я народилася 1965 року в єдиній, сильній і здавалося, неподільній країні, про війну знала лише з фільмів і розповідей близьких людей. Вчилася в школі, як і всі, у дусі інтернаціоналізму і гордості за нашу Батьківщину.

Хочу зрозуміти, що з нами сталося, з людьми середнього покоління? Ми — діти наших героїчних батьків, про яких, ти, Валю, детально розповіла в своєму листі, нам з ними дуже поталанило — освічені не так в інститутах (хоча й це теж), як по-житейськи, мудрі, добросердні, патріотичні, які гаряче любили і яких любили. Ми ж — батьки нинішнього покоління молодих людей, які виросли абсолютно в іншій країні (навіть країнах), на інших життєвих цінностях, на інших фільмах і книгах і тому подібне.

Я запитую себе, чому ми не стали тим мостом і провідником між минулим і майбутнім?

Наші діти зовсім інші — вони розумні, добре освічені, самодостатні, багато працюють (ми в їхньому віці лише розкручувалися), знають собі і своїм діям ціну, знають і розуміють сенс життя і ціну життя, але, на превеликий жаль, не знають, що таке терпимість, віротерпимість і толерантність.

Я дуже переживаю за всіх дітей, народжених після 1985 року, нам довелося їх ростити в дуже непростий, з погляду політики, час. Щось удавалося пояснити, що самі розуміли, а щось — ні, оскільки відповіді не знайдено досі.

Мій син Антон Бєлов народився 1990 року, до дитячого садка пішов 1993 року, до школи — 1997 року, закінчив школу 2007 року, інститут закінчив 2012 року. Кожна віха в його ще зовсім молодому житті забарвлена огидними і брудними подіями в політичному житті. Як могла, пояснювала, як могла, оберігала, освічувала і продовжую це робити зараз...

Моєму синові і його ровесникам насаджують міжнаціональну ворожнечу в нашій багатонаціональній державі і світі в цілому, постійно доводиться гасити шляхом переконання цю розпалювану пожежу. Постійно повторюю йому: «Синку — ти людина ХХІ століття, досить в історії війн, хай ваше сторіччя буде сторіччям миру і творення, потрібно бути толерантним!!! Толерантність — готовність прихильно визнавати, приймати поведінку, переконання й погляди інших людей, які відрізняються від твоїх власних. При цьому навіть у тому випадкові, коли ці переконання чи погляди ти не поділяєш і не схвалюєш...»

З особливою увагою стежу за всім, що відбувалося і відбувається. Ось суб’єктивний погляд на події в Україні за останній час звичайної росіянки, позапартійної, без політичних пристрастей, матері двох дітей, дочки старих і хворих батьків, жінки 49 років, з двома вищими освітами, з життєвими цінностями, перерахованими вище.

Валю! Готова підписатися під всіма твоїми висловами і переживаннями за період з листопада 2013 року до січня 2014 року.

А те, що відбувалося після 21 лютого 2014 року, у мене викликає жах і нерозуміння. Як у європейській країні (адже Україна до Європи ближче навіть територіально) в XXI столітті міг набрати такої сили і могутності фашизм, екстремізм, нацизм і тероризм, причому всі разом на одному шматочку Києва? Який запрацював професійний механізм ненависті?... Після 24,25,26 лютого 2014 року політика держави Україна стала на рейки погромів, зачисток та інших атрибутів анархічної влади. Україна — для українців, усі решта — нацменшини без права голосу і просто без права на право (розігнано Конституційний суд), на Майдані виступають «герої», яких у жодному пристойному домі навіть чаєм би не напоїли.

Україна нікому не потрібна як сусіда, як діловий партнер, як демократична сильна багатонаціональна держава, окрім Росії. Починаючи з середини 90-х років (після Кравчука, але вже за Кучми), Україну використовували як щиголь по носу Росії... За останні два роки Росія стала ще сильнішою і самодостатньою державою. До думки Росії стали прислухатися міжнародні співтовариства...

Валю, дорога моя! Можна відповім тобі теж медичним терміном. Відбувається не «ампутація» Криму від України, а «пересадка» єдиного здорового і розсудливого органу до живого організму, спроможного захистити його від шкідників, інфекцій і здатного забезпечити йому життєдіяльність! Росії немає жодного політичного інтересу в приєднанні Криму, окрім допомоги братньому народові...

Олена БЄЛОВА, Москва—Зеленоград

13 березня 2014 року

(повна версія)

(початок)